Автор: Дмитро Кузьменко

Одним із найбільш актуальних розділів богослов’я у сучасному світі є еклезіологія — вчення про Церкву, її сутність та устрій. У загальнохристиянському вимірі це пов’язано з активізацією між християнського діалогу (передовсім між римо-католиками і православними), а в Православній Церкві — із великою кількістю церковних розколів і розділень, нерозв’язаною проблемою автокефалії та складним церковно-адміністративним становищем Православ’я у діаспорі. І хоча теми церковного розколу та автокефалії є чи не найбільш гострими та обговорюваними в українському православному середовищі, більшість вірних мають досить віддалене уявлення про православну еклезіологію.


Це спричиняє виникнення велетенської кількості хибних стереотипів, шаблонів, ярликів і надзвичайно шкодить процесу подолання церковного розколу на рівні простих віруючих. І навіть якщо не брати розкол до уваги — це шкодить еклезіологічній свідомості вірних, надзвичайно важливій ознаці правильного духовного життя у Церкві.

У цій статті я спробую коротко проаналізувати основні поняття православного вчення про Церкву та їхній зв’язок із викликами сучасності. Стаття підготовлена на основі результатів засідань круглого столу з питання подолання розколу в українському Православ’ї, що відбувався у Києві протягом 2009 року між мирянами УПЦ та УПЦ КП. На круглому столі було досягнуто єдності у розумінні більшості із цих фундаментальних богословських понять, що відкриває перспективу подальшого діалогу, який би проходив у повній відповідності з ученням Православної Церкви.

Догмат про Церкву

Православне вчення про Церкву викладене передовсім у догматі про Церкву. Цей догмат міститься у Символі Віри й звучить так: «[Вірую] в Єдину Святу Кафоличну й Апостольську Церкву» ([Πιστεύομεν] Εἰς μίαν ἁγίαν καθολικὴν καὶ ἀποστολικὴν ἐκκλησίαν). Тут викладені основні ознаки Церкви (єдність і єдинність, святість, кафоличність, апостоличність), що розкривають служіння та мету, заради якої Христос створив Церкву. Ці визначення є одним неподільним цілим й усі взаємопов’язані.

Церква

Термін «Церква» у православній еклезіології вживається виключно у розумінні Церкви Христової, тобто на позначення зібрання усіх віруючих у Христа, що виконують Його волю і поєднуються з Ним через причастя. Згідно православного віровчення Церква очолюється самим Господом, тому зазвичай у Православ’ї уникають терміну «глава» на позначення предстоятелів тих чи інших адміністративних церковних одиниць (патріархів, митрополитів, архієпископів).

До Церкви людина долучається через таїнство Хрещення. Церква є тілом Христовим, і до неї належать не лише живі, а й померлі християни, що вірують у Христа і поєдналися із Ним у таїнствах. Церква — це одночасно і єдність людської природи Ісуса Христа і множинність людських іпостасей у благодаті Святого Духа.

Церква умовно поділяється на Небесну (Пресвята Богородиця, ангельські сили, усі святі і спасенні християни), що зветься Торжествуючою, і Земну, котра ще зветься Войовничою Церквою, бо веде на землі боротьбу із дияволом та його слугами.

Єдиним завданням Церкви на землі є спасіння людей, поєднання їх із Христом.

Грецьке слово «ἐκκλησία» можна перекласти як «зібрання покликаних», тобто людей, яких покликали на це зібрання і які прийняли цей поклик. Це не випадкове зібрання, а зібрання осіб для певної мети і тільки тих, які цю мету можуть осягти і здійснити. Це зібрання здійснює сам Христос («побудую Я Церкву свою…» Мт. 16:18), відповідно, це зібрання тих, кого покликав і кличе Христос. Метою зібрання є спасіння. Церкву Христос створює перед тим, як звертається до людей із проповіддю. Він кличе до себе дванадцять людей, яким каже: «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас…» (Ін.15:16). І після його Вознесіння саме ці дванадцять залишаються як Церква, й вони, у свою чергу, «кличуть» людей приєднатися до них. Церква, таким чином, заснована на Христі. Це Його Церква, відповідь на Його поклик, послух Його волі. Це зовсім не власна організація християн, яка повинна задовольняти їхні духовні і не зовсім потреби. Церква є єдністю тих, хто служить Христу, продовжує Його справу. Це служіння не собі, а Богу [1].

У дискусіях на еклезіологічну проблематику (розкол, автокефалія тощо) краще уникати інших значень поняття «Церква», яких існує чимало, або слід окремо їх відзначати. Це слово може вживатися на позначення адміністративних об’єднань зібрань християн, наприклад: «Українська Православна Церква», «Болгарська Православна Церква» тощо. Також цим терміном може називатися культова споруда або громада віруючих, хоч тут краще підходять слова «храм», «парафія» або «громада».. Іноді православні вживають поняття «церква» для позначень об’єднань інославних (протестанти, римо-католики), у такому випадку воно не має богословського значення. У світському середовищі терміном «церква» (або «Церква») часто позначають релігійну організацію без будь-якої уваги до богословського значення слова, тому таке розуміння теж слід відокремлювати.

Єдина

Церква єдина і грецьке слово «μία» (жіночий рід від εἷς) означає як її єдність, так і її єдинність, одиничність. Христос заснував лише одну Церкву — це твердження було в давнину істиною, що не потребувала доказів. У православному богослов’ї це догматичне положення залишається незмінним. Не може бути кількох Церков, як не може бути кількох істин. У поняття єдності вкладається уся повнота цього слова. «Існує єдність у часі: Церква нинішнього дня за своєю суттю та ж, що й апостольська чи святоотецька Церква перших століть. Існує єдність у просторі: помісні Церкви, що сповідають у чистоті православну віру, вірно зберігають апостольську спадкоємність й перебувають між собою у [євхаристійному] спілкуванні, у них Один Засновник і Глава — Христос» [2]. Тобто єдність Церкви забезпечується єдністю у вірі та євхаристійним спілкуванням: «Потрібно завжди пам’ятати, що помісна Євхаристійна община є «Церквою Божою» за умови, що вона знаходиться у повній єдності віри та Євхаристії з усіма іншими общинами» [3].

Церква — органічно єдиний і одиничний у всіх світах (земному і небесному) Боголюдський організм (і лише потім Боголюдська організація). Церква не може розділятися, бо будь-яке розділення означало б її смерть [4].

Поняття «єдності» визначає Церкву не стільки зовні, як зсередини. Це більше її внутрішнє, духовне визначення, оскільки зовні Церква «розсіяна» по всьому світу, складається з багатьох помісних Церков. Однак усюди Церква повинна являти людям ту єдність, яку явив світу Христос. Людство живе за законами поділу та протиставлення, усе на землі розділяє людей, навіть те, що деяких із них об’єднує (мови, етноси, переконання, смаки); гріх і трагедія світу — це глибинна війна усіх проти всіх заради себе. Цьому розділенню Христос протиставляє єдність: передовсім єдність з Богом у євхаристії. Чим ближче люди до Бога, тим ближче вони один до одного. У євхаристії між людьми взагалі стирається будь-яке розділення, вони стають єдиними з Богом, а також поміж собою. Христос прийшов до усіх, і тому у Христі, у Його вченні та житті люди можуть знайти ту єдність віри, надії та любові, яку ніщо інше дати не може. Єдність, зрештою, кінцевої мети, кінцевого покликання світу й людини — як єдність всіх і всього у Богові. Ця єдність і є Царство Боже, і Церква повинна являти цю нову єдність у Христі, їй служити і її здійснювати всюди і завжди [5].

Відповідно до давнього звичаю іноді говорять про «Церкви», але маються на увазі помісні громади, що не означає множинності, бо здійснювана у багатьох місцях Євхаристія не означає якого-небудь розділення Христа [6].

Свята

Церква не складається лише зі святих і досконалих людей. Однак справа Церкви — освячувати наше життя, і це значить — очищати його силою Божою, звільняти його від рабства гріху, підносити його до Бога, спрямовувати вгору, преображати його Духом Святим [7].

«Церква свята як Боголюдське тіло Христове, котрому Сам Господь Христос — безсмертна глава, а Дух Святий — як безсмертна душа… Церква терпить грішників, зберігає їх у своєму лоні, повчає, щоби пробудити їх до покаяння … і вони не заважають Церкві бути святою. Лише нерозкаяні грішники, наполегливі у злі й людській злій волі, відсікаються від Церкви або видимою дією церковної Боголюдської влади [тобто через відлучення, анафему — Д.К.], або невидимою дією суду Божого, і таким чином зберігається святість Церкви» [8].

Церква свята, тому що, заснована Христом, вона служить одному тільки Богу. Вона як наречена, «що не має плями, чи пороку, чи чого-небудь подібного… свята й непорочна» (Еф. 5:27). Св. Климент Олександрійський говорить наступне: «Якщо ми називаємо святим або Самого Бога, або зведену заради Його прославлення будівлю, як же не назвати переважно священною Церкву, що стала святою у пізнанні Слави Божої? Чи не є вона цілковито достойне Бога святилище, підготоване не працею робітників і не руками художників, а зведене у храм за волею Божою» [9]. Свята за покликанням Церква носить благодать, котру Дух безперестанку надає їй із дня П’ятидесятниці. Благодать ця передається кожному із її членів, спершу через хрещення, а потім через інші таїнства. «Життя у Церкві — це життя у Христі і більш нічого, тому це життя — завжди аскеза, яка виключає будь-яку пасивність» [10].

Кафолична

Поняття «кафоличності» є досить складним, але ключовим для розуміння природи Церкви. Сучасна православна еклезіологія розуміє термін «кафолична» у сенсі універсалізму Церкви, що являє собою Боголюдський організм Христа в усій його повноті. Кафолична Церква — це Тіло Христове, що є «повнотою Того, що наповнює все в усьому!» (Еф. 1:23) . В еклезіології зазвичай розрізняють помісний вимір кафоличності та її вселенський вимір.

Найбільш точними українськими відповідниками грецького слова «καθολικὴ» є «всезагальна» або «всеохопна». Це поняття також трактують як «присутність повноти істини через цілковите прийняття Церквою повноти божественного Одкровення» [11]. Кафоличність — це, по-перше, всесвітність, універсальність, а по-друге, цілісність і повнота. Церква універсальна, оскільки Христос звертався не до якоїсь групи людей (етносу, певної культури чи історичного періоду), а до всього людства у розмаїтті його культур та історичних епох. У наш час це часто забувається, Церква і християнство звужуються до свого народу, сприймаються як щось вузьке, провінційне і часткове. Це цілковито невірно, бо Христос говорить: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангеліє проповідуйте» (Мр. 16:15). На що Церква віками відповідає: «Уся земля нехай поклониться Тобі…» [12]. І ця універсальність випливає з цілісності та всеоб’ємності вчення Христа, яке охоплює собою усі сфери життя людини, відповідає на усі її запитання [13].

У церковнослов’янському перекладі слово «кафолична» передається як «соборна», але у зв’язку з тим, що термін «соборність» у православному богослов’ї 19 і 20 століть набув дещо іншого значення, на позначення елементу догмату про Церкву правильніше використовувати виключно слово «кафоличність» («кафолічність») [14]. Також окремо вживається термін «Вселенська Церква», зазвичай на позначення зовнішньої адміністративної чи видимої євхаристійної єдності помісних Церков світу.

Помісний вимір кафоличності

Помісна Церква, яка зібрана в ім’я Христове та звершує Євхаристію, очолювану єпископом, і є кафоличною Церквою, Тілом Христовим в усій Його повноті. «Там, де Христос, там кафолична Церква» — відомі слова св. Ігнатія Богоносця.

Церква є кафоличною завдяки Христу, який перебуває у Євхаристії, а не її членам. Дуже важливо, що помісний вимір кафоличності дає поняття про єпископію не як про частину Тіла Христового, а як про Саме Тіло. Це відображено і в чині проскомідії Божественної Літургії, коли єпископ (чи уповноважений ним пресвітер) готує Агнець і виймає частинки в пам’ять Божої Матері і всіх святих.

Церква є кафоличною та помісною, так само як і Євхаристія є водночас і всезагальною, і помісною (географічною), що вказує на прямий зв’язок між Церквою та Євхаристією.


Кафоличність Церкви (і Євхаристії) полягає у тому, що вона об’єднує всіх вірних без будь-яких розділень між ними (за національністю, мовою, соціальним статусом, віком тощо), а помісність полягає у тому, що це об’єднання у певному конкретному місці. Помісною Церквою, таким чином, є реалізація Кафоличної Церкви у певному місці, що забезпечується єпископом і євхаристією.

Кафоличність Церкви означає не те, що людина в Церкві і в Христі втрачає національну приналежність (або інші свої особливості), а те, що національна приналежність не заважає їй переживати життя інших у Христі як своє власне [15].

Вселенський вимір кафоличності

Існує також вселенський вимір кафоличності. Православна еклезіологія передбачає, що кожна помісна Церква, якщо вона є кафоличною, завжди знаходиться у єдності віри і співдружності (що засвідчується євхаристійним спілкуванням) з усіма іншими помісними Церквами, причасними тій же кафоличності.

Видимо ця єдність виражається:

1) у літургійній молитві єпархіальних єпископів за предстоятелів своїх церковних об’єднань (митрополитів, архієпископів чи патріархів), які, у свою  чергу, взаємно моляться один за одного (диптих помісних Церков);

2) через зібрання єпископів на помісні чи вселенські собори, а в наш час і на всеправославні наради;

3) у співслужінні літургії (євхаристійному спілкуванні).

Тобто видимі межі Вселенської Церкви — це, зокрема, межі євхаристійного спілкування між помісними Церквами. Ключовим тут є наявність єдності у вірі, яка обов’язково виражається і підтверджується єдністю у Євхаристії [16].

Таким чином, у євхаристійному зібранні вірних кафоличної помісної Церкви, що відбувається у певному місці і в певний момент історії, являється вся повнота універсальної, надсвітової Кафоличної Церкви. Слід підкреслити, що можливість явлення Кафоличної Церкви в євхаристійному зібранні помісної Церкви визначається наявністю у цьому зібранні властивостей, притаманних Кафоличній Церкві, а також відсутністю істотних перепон для їхнього прояву.

Конкретна помісна Церква буде розумітися в історії як кафолична, коли іншими кафоличними Церквами у ній будуть виявлені і рецептовані (сприйняті) властивості і прояви, що відповідають поняттю про Кафоличну Церкву і одночасно будуть відсутні властивості і прояви, що цьому поняттю суперечать.

Унаслідок взаємної рецепції помісних Церков як кафоличних між ними встановлюється євхаристійне спілкування.

Антропологічний і христологічний вимір кафоличності

Благовістя спасіння, принесене Ісусом Христом, — це благовістя для усього людства (Мф. 28, 19-20). У Христі зникають усі расові та культурні відмінності, як пише святий апостол Павло: «Тут немає різниці між юдеєм та елліном, бо один Господь у всіх, багатий для тих, хто кличе Його» (Рим. 10, 12). Ця всезагальність Церкви є певною повнотою, у котрій, за православним віровченням, кожна особистість може «розквітнути», бо протиставлення частини і цілого подолане у Церкві, життя якої є відображенням життя Триєдиного Бога. Кафоличність є також відмовою від сектантського партикуляризму, і саме цей аспект передовсім підкреслюється у древніх святоотецьких текстах. Зокрема, у написі на «Мучеництві св. Полікарпа» (2 століття) сказано: «Церква Божа, що перебуває у Смирні, Церкві Божій, що перебуває у Філомелноні і всім громадам світу, що належать Святій Кафоличній Церкві…» У середині 2 століття на питання судді мученик Піоній відповів, що він християнин, але коли ця відповідь була визнана недостатньою, він доповнив: «Церкви Кафоличної». Термін «кафоличний» тут означає істинну Церкву, що заснована Христом. Це значення терміну можна знайти в документах древніх Соборів, зокрема, у догматичній постанові отців Першого Вселенського Собору (325 рік) [17].

Кафоличність — це також безперервне благодатне охристовління людини: усе збирається у Христі Боголюдині й переживається Ним як Своє, як єдиний неподільний Боголюдський організм. У кафоличному житті Церкви поєднані життя ангелів та людей, тих, що каються, і грішників, праведників і неправедних, померлих і живих на землі, причому більш праведні й святі допомагають менш праведним і менш святим рухатися зростанням Божим у все більшу праведність і святість. У православному розумінні кафоличність — це не топографічне чи географічне поняття (не вселенськість), а духовне, внутрішнє, субстанціональне, психологічне. Істинна кафоличність ідеально втілена у  Святій Трійці. Хто істинно сповідає Святу Трійцю, той істинно кафоличний [18].

Апостольська

Церква апостольська. Апостоли — це дванадцять перших учнів, яких обрав Сам Христос й зробив їх основою Церкви. Слово «апостол» означає грецькою «посланець». Це означає, що Церква заснована назавжди саме на свідченні, на вченні, на проповіді тих апостолів, яких обрав і навчив сам Христос, і, по-друге, що Церква завжди покликана до апостольства, завжди послана у світ, до людей, до всього творіння, завжди залишається місією, тобто служінням справі Христовій у світі [19].

У цьому сенсі «апостоличність» — синонім «справжності», тому апостоличність у повному сенсі цього слова згідно православного віровчення може відноситися лише до «Unam Sanctam», тобто до Православної Церкви [20]. Безперервність апостольської спадкоємності — умова необхідна, але далеко не достатня. Законними спадкоємцями апостолів є єпископи, які вірно зберігають апостольське вчення. Їм належить право звіщувати слово істини й тлумачити Передання. Їм, кожному окремо й усім разом, належить учительна влада (Potestas docendi). Єпископи (спадкоємці апостолів) та їхні представники (священики) приносять від імені Церкви безкровну жертву, оскільки до них відносяться слова Спасителя «Це чиніть на спомин про Мене» (Лк. 22:19). Вони мають владу «зв’язувати і розв’язувати» (Мт. 18:18), на них лежить обов’язок пасти доручене їм Богом духовне стадо. Православна Церква ніколи не сумнівалася у тому, що єпископство належить ні до bene esse (благоденства), ні до plene esse (чисельності) Церкви, а до самої її природи. Тому св. Ігнатій навіть пише, що треба «на єпископа дивитися як на самого Спасителя» [21]. Це, одначе, не означає, що єпископ самовладець, навпаки, він повинен бути пов’язаний із Переданням Церкви й бути в очевидному євхаристійному спілкуванні з усім православним єпископатом, котрому належить повнота влади. З іншого боку, якщо завдяки учительній харизмі, що витікає з апостольської спадкоємності, законні єпископи мають виключне право офіційно тлумачити церковне віросповідання (а тому й виключне право відлучати від Церкви єретиків), то всьому християнському народу належить захищати віру від усіх можливих викривлень. Саме у єдності пастирів і всього християнського народу, вірних благовістю Спасителя та апостольській вірі, проявляє себе кафолична єдність Святої Церкви [22].

Помісна (місцева) Церква

Термін «помісна Церква» є церковнослов’янським. Грецьке поняття «τοπική ἐκκλησία» слід перекладати українською просто як «місцева Церква», адже «τοπική» буквально означає «місцева» — тобто «та, що стосується певного місця» (чи «місцевості», «області» — «τόπος»). В англійській мові, наприклад, цей вираз перекладається більш точно: «local church». Прикметник «τοπική» вказує передовсім на територіальний принцип устрою Православної Церкви. Прагнення деяких україномовних (а також російськомовних) авторів проводити строге і штучне розмежування між поняттями «помісна Церква» і «місцева Церква» є невиправданим, оскільки такого розрізнення немає ні в грецькій, ні в інших мовах.

Основоположний еклезіологічний принцип, на якому утверджується поняття помісної Церкви у православній традиції, передбачає ототожнення Церкви з євхаристійною общиною, очолюваною єпископом. Де звершується Євхаристія, там і Церква у своїй повноті як Тіло Христове. Поняття помісної Церкви випливає з того, що Євхаристія здійснюється в даному місці і з’єднує у своїй кафоличності всіх членів Церкви, які живуть у ньому.

Церква помісна, коли реальність спасіння Христового укорінена в місцевій конкретній ситуації з усіма її природними, соціальними, культурними та іншими характерними особливостями, які складають життя і думку народу, який населяє це місце [23].

У ранній Церкві ординарним звершувачем Євхаристії був єпископ. Всі християни одного міста і найближчих до нього селищ у День Господній збиралися на одну очолювану єпископом Євхаристійну Трапезу. У такій общині були покликані об’єднатися люди різних національностей, культур, соціального положення. Власне, окрема єпископія (відповідає єпархії у сучасній Православній Церкві) і є помісною Церквою.

Територіальний принцип еклезіології у першу чергу означає, що в одній місцевості повинна існувати тільки одна помісна Церква, що об’єднує усіх православних християн, які там знаходяться.

Слід окремо зауважити, що хоч поняття «помісна (місцева) Церква» має принципово однозначне тлумачення у православній еклезіології, усе ще існує неоднозначність у визначенні «місця» (найчастіше воно визначається як єпархія, іноді як об’єднання єпархій, а окремими богословами взагалі як парафія).

Також з плином часу термін «помісна Церква» став вживатись у Православній Церкві не тільки в автентичному богословсько-еклезіологічному значенні,  але й у якості синоніму автокефальних і автономних Церков (церковних об’єднань) чи взагалі відносно об’єднань декількох єпископій певної місцевості, що мають будь-яку форму самоуправління. Таке вживання терміну «помісна Церква» з богословської точки зору є суперечливим.

Адміністративні об’єднання помісних Церков

З ІІ-го століття починається процес структуризації християнської Церкви, котрий проходив під впливом адміністративного устрою Римської імперії. Імперія ділилась на префектури, префектури — на діоцези, діоцези — на провінції. Природно, що серед єпископів провінції перше місце став займати той, який очолював Церкву провінційної столиці — митрополісу; відповідно, сам цей єпископ став називатись (з ІV століття) «митрополитом». Таким чином, виникли митрополичі округи. Якщо єпископія є просто «помісною церквою», то митрополичий округ (митрополія) по суті є адміністративним об’єднанням помісних церков.

Подальша структуризація «вгору», тобто об’єднання митрополичих округів, проходила у різних частинах Імперії неоднаково, але тією чи іншою мірою відбивала її адміністративний поділ. Завдяки цьому з’явилися такі масштабні об’єднання помісних Церков як патріархати.

Як вже зазначалося, євхаристійна община, що очолюється єпископом і об’єднує християн одної місцевості, є помісною Церквою. Тут принцип помісності Церкви можна сформулювати ще так: «одна територія – один єпископ». В адміністративних об’єднаннях помісних Церков, таких як митрополії та патріархати, той же принцип набуває вигляду: «одна територія — один перший єпископ». У строго богословському сенсі, як вже згадувалось, ці об’єднання не можна назвати помісними Церквами [24].

Такі поняття як «автокефалія», «автономія», «напівавтономія», «самоврядна Церква» характеризують спосіб адміністративної організації того чи іншого об’єднання помісних Церков (патріархату, архієпископії чи митрополії).

Отже поняття  «митрополія», «патріархат», «автокефалія», «автономія», «самоврядна Церква» і подібні не мають, за великим рахунком, ніякого особливого еклезіологічного змісту, і не є фундаментальними поняттями еклезіології. Терміни «Українська Православна Церква» чи «Болгарська Православна Церква» є не еклезіологічними поняттями, а адміністративними.

Вселенська Церква

Термін «Вселенська Церква» вживається на позначення сукупності помісних Церков (або об’єднань помісних Церков), які перебувають у єдності віри та євхаристійному спілкуванні, що засвідчується адміністративною єдністю (Всленські Собори, Всеправославні наради тощо). На відміну від поняття «кафолична Церква» цей термін стосується адміністративного і видимого виміру Церкви. Утім, чіткого визначення у православній еклезіології цей термін не має і використовується, загалом, рідко.

Канонічна Церква

Поняття «канонічна Церква» дуже широко вживається нині, але він відносно нове й набуло поширення лише на початку XX століття.

Основна причина його появи — величезна кількість розколів, що виникли у 20 столітті (старостильники, розколи через питання автокефалії, етнічні тощо), від яких потрібно було відмежовуватися. Поширенню терміну сприяв канонічний та еклезіологічий безлад в еміграції, де окрім розколів виникла велика кількість паралельних етнічних або підпорядкованих існуючим автокефальним Церквам юрисдикцій.

У буквальному сенсі поняття «неканонічний» означає «той, що не відповідає канону», тобто церковному правилу, але в такому значенні «неканонічною» можна було б назвати будь-яку автокефальну Церкву, особливо її частини в еміграції, де ряд канонів вимушено порушуються. Більш точним є значення «той, що не відповідає православному канонічному праву» в усій його сукупності, з виключеннями, пом’якшеннями тощо.

Найчастіше ж, як можна судити за контекстом, це поняття вживається на позначення тих церковних об’єднань, які не мають євхаристійного спілкування з усіма іншими автокефальними Церквами. Це підтверджує використання терміну на офіційному рівні, зокрема у США функціонує «Standing Conference of the Canonical Orthodox Bishops in America» (Постійна конференція канонічних православних єпископів в Америці) і у Франції є така ж конференція, куди входять лише ті юрисдикції, що мають євхаристійне спілкування з Вселенським Православ’ям. Згадані «конференції» (а також нещодавно організовані в низці західних країн регулярні міжюрисдикційні зібрання «канонічного» єпископату) вважаються прообразами майбутніх синодів цих територій і шляхом подолання тих еклезіологічних проблем, що існують нині в еміграції.

* * *

Із розумінням цих основних понять православного віровчення можна уникнути багатьох хибних уявлень. Можна зрозуміти, що проблема розколу — це не проблема автокефалії, юрисдикцій, економічних, політичних чи ідеологічних чинників. Для людей церковних — це, перш за все, проблема євхаристійного спілкування. Головною сутнісною метою подолання розколу є відновлення євхаристійного спілкування зі збереженням ключових принципів еклезіології — помісності і кафоличності Церкви. А не просто створення якихось спільних адміністративних одиниць чи взаємне «визнання» і розмежування сфер впливу. Так само і проблема автокефалії набуває зовсім іншого виміру у світлі справжнього православного богослов’я — це проблема зовнішнього історичного устрою Церкви, що не має ніякого відношення до її глибинної суті та її єдності, і навіть з богословським поняттям «помісна Церква» практично не пов’язана.

Примітки

1. Шмеман, Александр, протопресвитер. Символ Веры //http://azbyka.ru/dictionary/17/shmeman_simvol_very-all.shtml

2. Лосский Владимир, Петр (Л’юилье), епископ. Толкование на Символ веры. 9-й член //http://azbyka.ru/dictionary/17/losskiy_tolkovanie_na_simvol_very_11-all.shtml.

3. Лосский, Николай, диакон. Соборность-кафоличность и первенство в православной экклезиологии // Православное учение о Церкви. — М., 2003. — С. 91.

4. Иустин (Попович),  преподобный. Догматика Православной Церкви: Экклезиология. — М.: Издательский Совет Русской Православной Церкви, 2005. — С. 212.

5. Шмеман, там само.

6. Лосский В., там само.

7. Шмеман, там само.

8. Иустин (Попович), там само.

9. Св. Климент Александрійський. Стромати. VII: V, 23.

10. Лосский В., там само.

11. Лосский Н., с. 90.

12. Літургія Йоана Золотоустого, I антифон.

13. Шмеман, там само.

14. Прот. Николай Афанасьев. Кафолическая церковь // «Православная мысль» (Париж). № 11. 1957 г.; Перепечано в «Журнале Московской Партиархии». № 10. 1993 г.; http://www.golubinski.ru/ecclesia/catholica.htm.

15. Йоан (Зізіулас), митрополит. Помісна церква у перспективі спілкування // Буття як спілкування. — К.: Дух і Літера, 2004.

16. Там само.

17. Лосский В., там само.

18. Иустин (Попович), с. 221-222.

19. Шмеман, там само.

20. Лосский В., там само.

21. Послання св. Ігнатія до Ефесян 5, 1.

22. Лосский В., там само.

23. Йоан (Зізіулас), там само.

24. Там само.

http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/5143-ekleziologiya-j-avtokefaliya-gostri-kuti.html

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика