Блог Юрія Чорноморця

Оскільки мій матеріал «Що робити?» не всіма читачами був сприйнятий адекватно, маю сказати і про загальні завдання православної теології на сучасному етапі її розвитку в Україні та світі. При цьому я буду говорити виключно про те, що МОЖНА і НЕОБХІДНО робити негайно.

Ідея систематичної теології

В останні роки о. Г. Флоровський шкодував про те, що захопився в середині власного життя екуменізмом і не написав систематичної праці із теології отців, яка б стала основою для неопатристичного синтезу (див.: Георгий Флоровский: Священнослужитель, богослов, философ. – М., 1995. ). В останні роки життя Володимир Лоський був зайнятий задумом «Великої догматики» (книга Роуена Уильямс про Лоського). Два інші видатні мислителі двадцятого століття – св. Іустин (Попович) та О. Д. Станілоає написали власні «Догматики». Але усвідомлення зробленого останніми лише розпочинається.

Якщо задум існує, то це говорить про певну потребу, яка відчувається інтуїтивно. Чому різні теологи відчували потребу в «великій догматиці» і навіть намагалися її написати? Тому що систематичне самоусвідомлення теологічним знанням власних принципів, методів, краще розуміння вчення про Бога, людину, світ, Церкву – все це і дає можливість вирішувати різноманітні актуальні завдання, що постають перед теологією. Наприклад зараз РПЦ працює над власним великим катехизисом, подібним до створеного на межі тисячоліть Католькою Церковою. Чому? Тому що систематично викладене віровчення, теологічно відрефлектоване і сприйняте Церковою дає відповіді на безліч питань. Дає систематично і за зрозумілими загальними принципами.

Оскільки православна теологія досить різко ділиться на три богослов’я: теологію св. Отців, сучасну неопатристичну теологію і нову православну теологію (Шмемана, Афанасьева, Антонія Сурожського, Манусакіса, Філоненко та ін.), то і завдання самоусвідомлення православними мислителями має стояти саме потрійне.

Реконструкція патристичного синтезу – це завдання, яке можливе завдяки патристичному буму двадцятого століття. Найбільш близько до цього завдання підійшли о. Д. Станілоає (Staniloae D. Orthodox spirituality. – St. Tikhon’s Seminary Press, 2002) та Ж.-К. Ларше (Larchet J.-C. La divinisation de l’homme selon saint Maxime le Confesseur. Paris: Cerf, 1996). На сьогодні усвідомлено головне: в основу такого синтезу має бути покладена теологія Максима Сповідника як «Томи грецького Сходу». І такий синтез повинен може і повинен з’явитися. Чому б не в Україні?

Усвідомлення зробленого в межах неопатристики – це наступне велике завдання. Неопатристика як синтез ідей отців Церкви та сучасної філософської методології розпочалася в працях Флоровського, Лоського, св. Іустина Поповича, досягла цікавих результатів в працях Х. Янараса, І. Зізіуласа, о. Д. Станілоає. На сьогодні ця парадигма в значній мірі вичерпала себе, але ніхто не підбив її підсумків. Початок саморефлексії – це The Cambridge Companion to Orthodox Christian Theology. Ed. by M.B. Cunningham and E. Theokritoff. Cambridge University Press, 2008 і дисертація Г. Христокіна «РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ ВЧЕНЬ ПРО БОГОПІЗНАННЯ В СУЧАСНІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ТЕОЛОГІЇ». Очевидно, що підсумок розвитку неопатристики буде підведено в праці, подібній до «Шляхів російського богослов’я» Г. Флоровського. Чому б такій книзі не з’явитися в Україні?

Нова православна теологія, яка йде далі неопатристики, має своїми джерелами Євангеліє та євхаристію, є відкритою до постмодерної постсекулярної філософії (розумний зрозуміє), вже сьогодні визначає обличчя православної думки. Бо сучасна православна теологія – це Афанасьєв, Шмеман, Антоній Сурожський. За цим типом теології – майбутнє. Вже сьогодні з’являється більш відрефлектоване і методологічно продумане вчення І. Мансакіса, Філоненко та інших, яке йде шляхами, відкритими як православними теологами (Афанасьєв, Шмеман, Антоній Сурожський), так і теологічним генієм двадцятого століття Г.У. фон Бальтазаром. Скоро буде 100 років із дня народження митрополита Антонія Сурожського. Поки що книгу про нього написав журналіст. Очевидно, що до ювілею мали б з’явитися книги, написані теологами. Чому б їх не написати в Україні?

Такими є завдання першочергові. Якщо є першочергові, то існують і завдання «другого ешелону», а взагалі роботи вистачить на багато років.

На мій скромний розсуд можливо і необхідно зробити:

«Історія православної теології» де томи були б присвячені етапам розвитку православної теології:

  1. Рання патристика;
  2. Афанасій і каппадокійці;
  3. Діонісій;
  4. Максим;
  5. Візантійська схоластика кінця 7-початку 14 ст.;
  6. Паламізм;
  7. Схоластика 15-19 століть;
  8. Православна теологія кінця 19-початку 20 ст.;
  9. Неопатристика;
  10. Нова православна теологія.

Чому б це не зробити в Україні?

Також можна і треба зробити в області спеціально патристики наступне:

Видання греко-українського Діонісія Ареопагіта із коментарями, які б показували конкретно де і що взято із неоплатоніків.

Таке ж видання Максима Сповідника.

Видання Антології, подібної до тієї що зроблена минулого року в Росії («Антология восточно-христианской богослвоской мысли. Ортодоксия и гетеродоксия»).

Видання творів, що справили вплив на формування давньоруської космології та антропології.

В області сучасної теології завдання «другого ешелону» на моє переконання розпадаються на дві важливі для України задачі.

Перше: богословська рефлексія над розбіжностями між православ’ям і католицизмом в областях: віровчення, вчення про Бога, антропології, еклезіології. Греко-католицька думка вже сьогодні починає відповідну працю. Православні України мають певну свободу і могли б самостійно осмислити цю проблематику.

Друге: соціальне вчення православ’я в Україні має специфічну традицію. А саме, на початку двадцятого століття П. Светлов і В. Екземплярський розробляли соціальне вчення, яке б виводилося із Євангелія. Це те вчення, якого не вистачає в новому православному богослов’ї (Афанасьєв, Шмеман, Антоній Сурожський). Актуалізація київської традиції православного соціального богослов’я – це нагальне завдання, бо саме тут є реальна альтернативність по відношенню до ідеологій політичного православ’я, які пропагандуються сьогодні.

Всякого роду інші завдання (а потребують розвитку в Україні і теологічна методологія, і біблеїстика, і фундаментальне богослов’я, і багато іншого) – завдання, які стоять на черзі, але охопити які православним теологам ще сьогодні мало реально. Тому про особливі завдання в цих областях можна поки що не писати.

Якщо поставлені завдання будуть виконані в Україні, то де буде центр православної богословської думки? І від глобально поставлених завдань буде і локальна користь для нашої бідної неньки.

Так і хочеться сказати: «цели наши определены, задачи наши ясны, за работу товарищи!». Але чи є православні друзі-товариші? Чи є інституції, які б допомагали? Чи є зацікавленість церков, єпископів, священиків? Все це є, але немає концентрації зусиль, свідомої взаємодії, академічного богословського і релігійно-філософського середовища. Сон розуму породжує чудовиськ різного роду (відмова від теологічного мислення на користь ірраціонального «богословствування», ідеологічні проекти). Теологічне відродження або буде, або – ні. Поки що воно є можливим. Оскільки в Україні є свобода мислення, яка вже нікуди не зникне. Залишається надія на синергію зусиль всіх зацікавлених в розвиткові теології в Україні.

Чи потрібна систематична теологічна робота? Чи потрібно писати суми богослов’я, монографії, дослідження? Думаю, що так.

Сьогодні існує серед православних хвороблива ідея: нібито евхаристійного досвіду достатньо, і систематичне богослов’я не потрібне. Але якби так думав о. М. Афанасьєв, то чи написав би він власні роботи? В його час теж вистачало людей, які вважали його праці занадто академічними і непотрібними. Але саме завдяки ним з’явилося євхаристійне відродження. Так само і кожна праця кожного православного богослова двадцятого століття стала зерном, що мало, має і буде мати власні плоди. Немає плодів лише бурчання «цього нам непотрібно, бо це систематика, а вона завжди є схоластичною, а тому вона мертва». Таким чином можуть думати виключно критикани, які не відчувають в православному богослов’ї його життєвої сили. Найабстрактніші та найсистематичніше речі дійсно «черпаються із дна євхаристійної чаші». І цим більш живим є єднання із Богом, тим в богослов’ї буде більш плодів. Від академічних і систематичним до соціально актуальних і популярних.

І на соціально актуальні та популярні теми знайдеться в православ’ї багато робітників. А на головне завжди знаходиться занадто мало мислячих голів. І цю хворобу православ’я намагаються долати в звичайних православних країнах через існування і розвиток богословських факультетів в університетах, а в Росії через працю богословів навколо «Православної енциклопедії», порталу «Богослов-ру» і загально-церковної аспірантури.

Отже, маймо мужність і натхнення зайтися головним! І будемо мати надію, що це не буде безплідним для православ’я і християнства, України і світу.

http://www.risu.org.ua/ua/index/blog/~chernomorets/37120/

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика