Отже, на момент падіння Константинополя, візантійський неоплатонізм вже вичерпав можливості власного розвитку. Останні візантійські неоплатоніки свідомо вибирали повернення до Євангельського світогляду і перехід до християнського аристотелізму. Візантійські платоніки-гуманісти в особі Пліфона намагалися реалізувати альтернативні можливості, і переорієнтувати візантійців на платонічний неопаганізм.

Під час турецького поневолення Греції панівною течією став саме християнський аристотелізм. Саме його викладав своїм учням в Стамбулі Геннадій Схоларій. Однак його учні вже не мали змоги організувати навчальний процес. В XVI-XVII століттях греки отримували вищу філософську освіту в Падуанскому університеті, де панував ренесансний неоарістотелізм. Коли в 1624 році патріарх Кирилл Лукаріс відновлює Патріаршу Академію, то її перший ректор неоарістотелік Феофіл Коридалевс написав підручники та коментарі до Арістотеля, які стали офіційною філософією грецького Сходу до початку XIX століття. Сам Коридалевс був учнем видатного італійського неоаристотеліка Чезаре Кремоніні, який поєднував аристотелізм, очищений від теологічних інтерпретацій, із даними тогочасних емпіричних наук. В традиції, започаткованій Коридалевсом, основою викладання стало вивчення логічних творів Аристотеля, його «Фізики» та трактату «Про становлення і загибель». В XVII і на початку XIX століття ця традицію зазнала трансформації під впливом філософії Просвітництва в її поміркованому і метафізичному викладі у К. Вольфа. В другій половині XIX і на початку XX століття в православній думці взагалі переважав вплив шеллінгіанства і платонізму.

В результаті розгляду проблеми кризи паламізму в період 1370-1450 років можна зробити ряд висновків. Третім різновидом паламізму (першим було вчення Палами, другим – Каліста Ангелікуда) стало вчення Феофана Нікейського, Марка Ефеського, Миколая Кавасили та Генадія Схоларія, яке розвивалося під впливом полеміки із візантійським та західноєвропейським томізмом. Методологією цього різновиду паламізму була силогістика, яка переходила від неоплатонізму до аристотелізму. Феофан Нікейський та Марк Ефеський дотримувалися паламізму і заперечували можливість безпосереднього пізнання Божої сутності. Миколай Кавасила та Генадій Схоларій визнавали можливість такого пізнання в таїнстві Євхаристії, і тому відходили від паламізму. Миколай Кавасила вважав, що Бог є Любов, а не непізнавана сутність Палами. Генадій Схоларій вважав, що енергії Бога є його властивостями, а не особливою «благодаттю» як про те вчив Палама. Перехід до християнського аристотелізму готував ґрунт для православної схоластичної і академічної теології XVI-XIX століть.

http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/5698-kriza-filosofiyi-palamizmu.html

pages: 1 2 3 4

One Response to Криза філософії паламізму

  1. Docent:

    Удивительно желание автора фальсифицировать историю богословия! Зачем это ему нужно?
    Во-первых, паламиты в своих определениях точно следовали традиции, а новаторствовать пытались их оппоненты.
    Говорить, что в евхаристии человек приобщается сущности(!) Божией — это не только ересь, но и явное кощунство. Утверждающих такое вообще нельзя считать христианами — ибо они пантеисты.
    Во-вторых, никакого «томизма» в Византии никогда не существовало — более того, в 14 веке его еще не было и на Западе. Это самая бессовестная выдумка автора.
    Наконец, вся эта проблематика вообще не философская, а богословская. Никакой «философии паламизма» никогда не существовало.

    У автора удивительное сочетание нахватанности (это не подлинное знание) текстов и полной непособности их осмысливать адекватным образом.

    Сам дух рассуждений вообще не богословский, а фельетонный. Это автор «фельетонной эпохи».

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

Яндекс.Метрика