Автор: Володимир Волковський, аспірант Інституту філософії НАНУ

Самозрозуміле: Україна?

«Хто ми? Чиїх батьків? Ким? За що закуті?». Такі питання раз по раз виникають в умовах української реальності. Провоковані зсередини, із пошуку власної тожсамості, чи ззовні, під натиском якогось ворожого виклику, виникають вони, одвічні історіософські питання Руської землі. Незважаючи на більш ніж 200-літнє українське національне відродження, ясність концепту-проекту «Україна» чекає кращих часів – чи то з приводу геополітичних катаклізмів, чи через несамостійність власного українського політичного дискурсу, але порозуміння між різноманітними силами українського політичного та інтелектуального простору дотепер не настало через те, що під поняттям «Україна», до якого усі вони ставляться з невимовним пієтетом, розуміються достоту різні речі.

Проблема України як поняття – насамперед ідентифікаційна проблема. Більшість вживає це поняття як щось очевидне, апріорне, що не потребує уточнень. Що таке Україна – начебто всім зрозуміло. Та що, мовляв, говорити, що за дивні питання! Україна є ось це… і на диво, оце саме «це» починає дивним чином відрізнятися – як воно відрізнялося у ХІХ ст. у українського соціаліста, народника чи «націонала», так і зараз в українського комуніста, націоналіста, ліберала, греко-католика, православного КП чи МП, українця польського, російського чи невідомого походження. Коли чуєш визначення України, то поза початком «це держава, яка має назву, територію, кордони і державні символи…», дефінієнси визначальників розходяться, і складається відчуття, що це не якась одна країна, а щось інше.

Особливо це помітно у протиставленні позицій релігійних діячів, конфесій, наприклад «Русского мира» чи традиційної «общерусской» візії місця України, чи греко-католицької, чи протестантської. Помітнішими вони є через певну відвертість конфесійних речників, які, на відміну від світських, по-перше, її мають, по-друге, відкрито артикулюють, проголошуючи ідеологічні проекти, які звершуються на теренах Української держави. І стикаючи ці проекти під назвою «Україна», ми не можемо побачити якусь «Україну», яка б існувала автономно від цих інтерпретаційних проектів, тому що вони не просто ведуть мову про бажану для них долю і позицію якогось об’єкта, який однаково окреслюється в різних системах координат. Це не різні побажання щодо одного і того ж об’єкту, це різні об’єкти, щодо яких існує певні побажання. Такою є головна гіпотеза цієї статті, яка перевірятиметься нижче, і з якої випливають питання: Чи існує Україна поза всіма проектами з приводу неї? Чи є лише кільканадцять Україн, які відображають точки зору на неї? Таке питання лежить у площині сучасної філософії ідентичності, яка набула поширення на Заході у ХХ столітті, де міркування стосовно європейської ідентичності, розмежування і протиставлення національної та загальноєвропейської ідентичностей, мають тривалу традицію і досить ретельно пророблену методологію, до рівня якої лише досягає вітчизняна філософія і політологія, але яка майже невідома українському суспільству і політикам, які ще лишаються у полоні національних міфологем початку 90-х, а то й 1917 року.

Ми не маємо на меті дати детального розгляду ні історії філософії національної ідеї, ані ретельного історичного викладу процесу української ідентифікації. Метою розвідки є насамперед охопити систематизуючим і проблематизуючим поглядом розвиток поняття «Україна» і оглянути ту полісемантичність, якою характеризується воно у наш час.

Дві парадигми бачення природи національного

Історія спроб розпізнати, що є насправді українська національна ідентичність, триває більш ніж 200 років. Загальноприйнятою тезою є, що стимулом для національно-ідентифікаційних міркувань став розвиток Романтизму, який відкрив на противагу просвітницького ідеалу розуму мислячого суб’єкта колективну суб’єктність народу, сполучену ірраціональною народною психологією. Народ був відкритий як колективний суб’єкт, багатоглавий індивід, і це звернення до ідеалу «народного духу» (Volkgeist) стимулювало рефлексію над осібністю та тожсамістю кожного з народів, унікальністю його власного Духу і природної мети. Спричинене наполеонівськими завоюваннями піднесення німецької національної свідомості поклало початок «пробудженню» свідомості народів Центральної Європи, звідки хвиля перекинулася на Україну і Росію. Таким чином, виникнення рефлексій над українством на початку ХІХ ст. єзакономірним фактом з огляду на ситуацію у європейській думці.

Історично така парадигма українознавства та української національної ідеї походить від ідеалу народу у філософії Романтизму (Г. Гегель, І. Гердер), коли відбулося «відкриття» народу як не лише сукупності людей, а певної індивідуальної цілісності, колективного суб’єкта, що є самостійним діячем історії, має власний дух, розум, мову і мету. Цей ідеал народу як справжнього буття людськості стимулював пробудження міркувань над природою, унікальністю та особливістю долі народів, тривалих націєтворчих історіософських рефлексій.

Потрібно відзначити, чим постає «народ», «нація» для романтиків, серед яких в Україні були всі діячі Кирило-Мефодіївського товариства (П. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш та ін.) [4], якими були Шафарик, І. Гердер, і до чого наближався Г. Гегель попри його панлогізм – народ/нація є духсвідомість,ідея. Вона не є матеріальною – дієвою сутністю нації є Ідея, самостійна свідомість, яка є витвір не природи (геокліматичних чинників), алеусвідомлюючого суб’єкта. Вона мислиться розумом як керівна Ідея існування конкретного народу, яка здійснює себе в його історії, втілюється у конкретних індивідах. Отож, Ідея України є надемпіричною, позачасовою сутністю, яка попри історичну емпірію торує шлях до власного самоздійснення. Конкретні індивіди-члени нації є лише знаряддям, що служить вищій меті України, а історичні події є тільки моментами у змаганні цієї надприродної Ідеї. Людина має «пробудитися» (звідси метафора «будителів» слов’янських національних відроджень), прийняти участь у здійсненні цієї Ідеї, стати знаряддям надіндивідуальної мети, лицарем тієї вищої реальності, що зветься Україною (Чехією, Польщею, Росією).

Саме така парадигма національної ідентичності була закладена у підвалини новочасних держав-націй, які виникали у ХІХ ст. – Франції, Німеччини, Італії, у основи національних відроджень усіх слов’янських народів. Дещо випала із цієї системи хіба що Росія – вона хоч і пережила власне національне відродження у актах історіософування над «долею Росії» від слов’янофілів та західників до Бердяєва, але вона затримала у собі домодерний феодальний уклад монархії [3], де засадою існування є «Бог, цар, вітчизна», а не нація – російська нація дотепер становить проблему для росіян, що показують події на Манежній площі.

В Україні (надалі я матиму на меті Україну у вузькому розумінні «філософії національної ідеї»), хоч і формувалася свою національну ідею на європейський кшталт, проте російський вплив і тривала нереалізованість навіть первинних задач національно-відроджувального руху спричинила затримання романтично-гегелівської парадигми національної ідеї до часу Незалежності. Вважаю за потрібне стверджувати, що українська національна ідея, репрезентована через націоналістичний рух, не лише не виробила спільний загальновизнаний зміст «що є Україна і що з неї зробити?», а і формально лишається на тому ж етапі розробленості, що і за часів Т. Шевченка, П. Куліша та М. Драгоманова. Причин тому багато – і скутість дій «українофілів», і ідейний примат особи Т. Шевченка, який був проголошений пророком і тим самим догматизовано його бачення України, і крах «не шевченкофільських» проектів України (М. Драгоманова та Галичини), і радянське пере витлумачення українського руху у народницькому дусі на кшталт російського народництва. Важливо те, що таке бачення України, вульгаризоване до народної культури та образу «поневоленої неньки», з якою треба щось робити, залишається реальноюміфологемою українського суспільства і засобом маніпуляцій політикуму.

Проблема власне постає в тому, що дотепер не була критично переосмислена «священна корова» української ідентичності – сама методологія конструювання образу України. Вона лишається тією догматичною надісторичною сутністю,Ідеєю, за яку треба вмирати і яку треба захищати та втілювати. Ідеєю, яка тяжіє над історичною реальністю того, що вона мала б репрезентувати. Ідеєю, яка, коли зустрічається із невідповідністю її історію, цілком по-гегелівськи каже: «Тим гірше для фактів».

Критика її з боку «антинаціоналістів» — соціалістів чи російських чи польських авторів – не могла спричинити її плідного зсуву, оскільки сама критика велася або з такої ж догматичної позиції тільки іншої національної ідеї (російської/ «общерусской»), чи з позицій марксизму, яка не могла повноцінно витлумачити феномен «національного» — тобто критика йшла від інших надісторичних ідей, які бажали самі втілитися замість української ідеї.

Що можна сказати про цю парадигму ідентичності у «філософії національно ідеї» від М. Костомарова з його «Двома руськими народностями», до Д. Донцова чи О. Тягнибока, від «Кирило-Мефодіївського товариства» до ОУН-УПА та УНА-УНСО?

Щонайперше впадає в око матеріалістичний характер пошуків української ідентичності, його етнографічне, майже біофізіологічне спрямування, його звертання до «історії однієї нації» протягом всієї історії, коли доведення дійсності і вагомості України відбувається через банальну – напрошується «матеріальну» — генеалогію «чистого українського духу і племені». Чому матеріалістично, адже – «Ідея», «чистий дух»? Тому що ця ідеальна Україна мислиться як об’єктивна (надсуб’єктна) реальність історії, що конкретно втілена у матеріальних умовах української території. Також триває некритичний, агіографічний підхід до історії української ідеї, української ідентичності, яка мислиться як «завжди та ж сама», гегелівський Абсолют. Історія України постає «героїчним одвічним змаганням України до незалежності», «одчайдушним мучеництвом у колі ворогів». Історія описується ретроспективно, через становлення і розвиток визначеного ідеалу, неважливо якого.

Такого роду історіософії ставляться до України як феномену субстантивно, трактуючи про якусь «об’єктивну» Україну, яка начебто існує поза процесами її усвідомлення і розуміння людьми. Україна існує як реальність природна, «лани широкополі, і Дніпро, і гори», «земля», яка постає дійовою особою історії, що до неї, до осягнення її як «рідної» землі, конкретні люди мають лишедорости. Ця «Ідея України» витає над людьми метафізичним ідеалом, населення розділяється на своєрідних «пробуджених», «свідомих» гностиків та «непосвячених», «братів незрячих гречкосіїв», на «свідомих українців» та «зрадників». За відсутності держави, конкретного втілення України, зраджувати можна лише потойбічну, нематеріальну Ідею – а такими метафорами «зрадника» повна українська історія, писана і проросійськими, і «самостійними» авторами. Розмова переважно триває довкола цієї ідеальної «скорботної неньки». При цьому всьому випускається проста феноменологічна даність множинності не лише українофільського самоототожнення, а і паралельних ідентичностей на теренах української території. Формувалася певна ідеологема – можна назвати «історіософема», «міфологема» — яка ставала нерефлективним початковим знанням, начебто зрозумілим і аксіоматичним, запитання про причину якої викликала хіба що подив, якщо не анафему.

Причиною цього, мені здається, можна вважати власне забуття того, чим є «пресловутый» Volkgeist. Він є феноменом свідомості – отже, що неможливо мислити поза суб’єктом, який усвідомлює його. Гегелівський варіант «ідеї/свідомості, яка мислить саму себе», що був зреалізований у історії України, нехтує тим, що ця ідея існує лише у свідомості конкретного індивідуального суб’єкта («пробудженого» чи «свідомого націонала»), який покладає цю ідею предметом власного мислення і імперативом власної діяльності. Саме наявність реальної людини, свідомої особистості, яка усвідомлює ідею, стає носієм цієї національно-ототожненої свідомості, суб’єкта, який стає засадою ідеї, духу, ментальності робить національну ідею конкретною,  відрізняючи її від абстрактної ідеї, яка не має реальних носіїв, які її усвідомлюють і приймають за дійсну.

Отже, говорити про національну, родову ідентичність можна лише за наявності конкретного свідомого суб’єкта, носія певної свідомості, що ідентифікує себе із цією ідеєю ідентичності. Такий феноменологічний погляд примушує звернути увагу на реальні історичні ідентичності, які панували на теренах сучасної України і поставити питання не «як легітимувати історично Україну?», а «як сталося, що з усіх ідентичностей саме ця/ці отримали втілення у наш час і наскільки обґрунтованим є наш монізм інтерпретацій?». Лише усвідомивши реальну ситуацію із неодиничною кількістю ідентичностей, новітня Українська держава і суспільство зрештою зможуть практично розв’язати питання майбутньої політики у просторі національної ідентифікації її громадян.

Саме таку еволюцію – від субстантивного до феноменологічного тлумачення нації, від пошуку ідентичності/тотожності до пошуку іншостей – проходила європейська рефлексія над проблемами національної, європейської ідентичності. Саме питання про наявність іншості, для якої «рідне» означає щось інше, стало для європейської філософії ХХ ст.. поштовхом для переосмислення природи і мети ідентичностей як таких – від об’єктивістського погляду на націю як конкретну майже біологічну структуру, від статичної рафінованої її сутності, яка не може змішуватися з чужорідними елементами [6], і яка є об’єктом позаісторичного існування та поклоніння (a la інтегральний націоналізм, нацизм), до розуміння національної ідентичності як динамічногоявищапростору поєднання іншостей, динамічного місця діалогу, інколи суперечливого, протиставного, проте діалогу і взаємообміну культурою, релігією, політикою, філософією, тобто як простору динамічної комунікації, виключною і преферуючою якістю якого є відкритість до іншості.

Шляхи української ідентичності

Саме іншість постає поштовхом для формулювання ідентичності. «Культурні ідентичності  завжди є гетерогеннішими та складнішими, ніж це передбачає їх інструменталізація. Будь-яке нагадування про будь-яку належність чи про будь-який спадок виняткового характеру обертається проти того, хто це робить. Немає ідентичності, яка визначала б себе інакше, ніж як через свій зв’язок з численними іншостями, які вона успадковує, і до яких вона , з огляду на це, належить» [5, c. 96]. Подібна діалектики постала ще від І. Фіхте: будь яке Я постає у своїй «Я-йності», коли воно визначає себе, диференціює, відділяє, виокремлює, обмежує щодо Іншого, не-Я. Отож, будь-яка ідентичність постає з огляду на те, від кого та до кого вона ідентифікується, виокремлюється, відмежовується. Ідентичність не є еманацією сутності у субстантивному позитивному сенсі, як іпостассю одвічної сутності цього народу. Ідентичність, ідентифікація завжди постає інструменталізованою – і ця інструментальність може бути будь-якою, з огляду на те, з якого боку на неї дивитися. Можна визначати «від Заходу»,а  можна «від Азії», можна «від» а чи «до» Росії, чи Європи,  орієнтовано стосовно християнства чи слов’янства. Саме цей момент ракурсу, точки зору відкриває багатоманітність ідентифікацій, які можуть не суперечити у собі вірності тому, що вони ідентифікують. Станіслав Оріховський, gente Ruthenus, natione Polonus, чи П. Куліш і М. Гоголь, gente Ucrainianus, natione Russus, які спокійно себе визначали русинами/українцями у складі Польщі/Росії і при цьому прислужилися українській культурі і історії.

Ідентичність – це суперпозиція відмежувань, точка, у якій збігаються усі відштовхувальні прагнення. Але чи можна знайти цю точку накладання всіх оцих «від»-рухів, якими переповнена українська церковна і світська історія?

Ідентифікація України здійснювалася – принаймні з XVI ст. – між Росією і Польщею, в усіх пластах – мовному, культурно-етнічному, політичному і церковному. Не заперечуючи самостійності формування української мови, можна, з певним спрощенням, стверджувати, що вона поставала між польською і російською. Докладний розгляд мовної історії не є предметом статті, проте вибраний аспект підкреслюється лиш для того, щоб означити принаймні дві українські ідентифікації, які постали у XVIІ ст. – із Польщею та з Росією, греко-католицька і православна. З того часу множинність є невід’ємною рисою української тожсамості, а розрив України є усталеним фактом історії.

Розглядаючи історію України як моногенезу українства, дослідники часто кажуть про «українську ідентичність» як щось притаманне усій добі і території. Але навіть беручи той же XVII вік, ми можемо констатувати на теренах України польську, русько-українську ідентифікацію, постійно притаманну нашим теренам єврейську, для якої тутешня земля є н менш рідною за українську. ХІХ ст. ставить нас перед непозбутнім парадоксом – Україна-Малоросія є рідною вітчизною для людей, які мислять себе «русскими», і для тих, хто усвідомлює себе «українцями». Відмежуватися, як це робить класична парадигма ідентичності, від перших, мовляв, «вони окупували цю територію», значить намагатися перетворити проблему на прикру випадковість історичної сваволі і відкинути той очевидний факт, що для жодного росіянина принаймні до Незалежності, Київ не був чужим, навіть не своїм такою мірою, як Ташкент чи Єреван. Київ був «матір’ю міст руських», отож невід’ємним елементом російської тожсамості, що і ускладнює, зрештою, сучасне, по суті новочасне, розмежування національних ідентичностей в Україні – ускладнює подвійна, а то і потрійна (у Львові) «рідність» «рідної землі», множинне право власності стосовно української території, яке неможливо відкинути простим запереченням права іншого як чужого і загарбницького.

Так ми підходимо до сучасної ситуації із національним самовизначенням в Україні. Україна facta est, це є конкретна держава, і така конкретність притлумлює проблему ідентичності уявною самозрозумілістю, спрощено кажучи, якщо це Україна, то і все має бути українським. Державність витворює певний простір стабільності сутності, в межах якого може безпечно тривати коливання рефлексії над ідентичністю, і саме досвіду такої безпечності, спокійності, впевненості не бракувало європейським модерним націям і  не вистачало українській, вічно мислячій про себе in articulo mortis. Але саме тому упривілейований (попри всі зміни влади) тепер український дискурс (чи дискурс про Україну) мусить відійти від парадигми доби власної колоніальної підлеглості і замислитися про себе з позиції існуючого і даного Я, яке піклується як про власне здійснення, так і про виявлення у собі не лише себе, а і власних іншостей і відмінностей.

Дві ідентичності

Дотепер ми маємо в Україні принаймні дві ідентичності, які конкурують одна з одною за право представляти повну і справжню «ідею України». Першою є власне ідентичність, яку можна назвати, «ідентичністю Українського П’ємонта» — що висновує себе протягом всієї «філософії національної ідеї», від Т. Шевченка та українофілів, М. Драгоманова і І. Франка, Д. Донцова і М. Грушевського, «січових стрільців» і вояків ОУН-УПА, до українських «шестидесятників», Народного Руху і яка проголошує властиво національно-українською, українською par excellence, яка проголосила і здійснила ідеал незалежної України у змаганні з усіма супротивниками – від «москалів» до поляків. Ця модель ідентичності стала істеблішментом незалежної України і майже офіційною ідеологією шкільних і вузівських посібників з історії, літератури, філософії, релігії, культури. Попри всю діалектичність, розшматованість, немонологічність цієї ідентичності, вона стала певною вже не ідеологемою, а міфологемою, із власною сакральною хронотопологією і пантеоном героїчного минулого – із сакральністю Т. Шевченка, Львова, С. Петлюри, С. Бандери, боротьби ОУН-УПА, із пієтизацією Західної України, з якої починається відродження нації, з доконечною відданістю українській мові, яка впорядковується згідно до західних зразків. І в той же час із радикальною протиставленням російським впливам, відмежуванню від російських елементів у мові, історії, культурі. У церковній сфері досконало цей образ втілює УГКЦ, але він є своїм і для «неканонічних» православних ієрархій УПЦ КП і УАПЦ, суспільно-політично їх презентує то партії В. Ющенка і Ю. Тимошенко, то О. Тягнибок, але цікаво, що саме ця ідентичність стала своєю для більшості української літературної інтелігенції від Харкова до Львова, із культом львівських краєвидів і кави, постмодерним ухилом літератури, зверненістю до європейських проблем і прагненням переосмислити традиційні категорії українства.

Множинність течій у першій ідентичності контрастує з позірною єдністю другої –ідентичності «Святої Русі». Назва, звичайно, умовна – вона відсилає на всю ту сукупність історіософій, що пов’язують природу і долю України із Росією або/та певним загальним «общерусским» простором – будь-то концепція «історично-цивілізаційної єдності» «Русского мира», чи то радянський патріотизм ветеранів і людей старшого віку, ідеологія «общерусского единства» часів Імперії, чи традиційна міфологема Святої Русі. Всім їм притаманне відчуття такої ж «рідності» української землі, як і «великої спільної батьківщини». Закидати їм чужорідність до України – означає не бачити, що для них Київ і Львів є не менш рідними, ніж Москва і Пітер, і для них неможливо вважати або Карпати, або Камчатку чужою, закордонною землею. Якщо україноцентрична ідентичність висновує себе з «одвічних змагань українського народу до незалежності» і спостерігає ознаки становлення ідеї України від Володимира Великого, у Богдана Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепи, вимальовує героїку козацтва, січових стрільців чи УПА, то «руссоцентрична» починає від тієї ж Русі і «се буди мати градом русьским» князя Олега і виводить себе у міфологемі православної Русі із мрією про теократію і Царство Боже, із культом духовних подвижників, героїзмом Сергія Радонезького чи образом Серафима Саровського, із протиставлення себе вже не Росії, а монголам, Польщі, Заходу (я вживаю терміни «україно-» чи «руссо-центричний», ні в якому разі не протиставляючи їх як протистояння України і Росії, нібито мислячи «україноцентричну» парадигму ідентичності як природно притаманну Україні – вже тому, що обидві є українські). Механізм ідентифікації – відмежування, питання – від кого? – Україна не Росія, чи Русь (і Україна як іпостась Русі) не Захід. Сакральність Львова і «П’ємонту» заступається сакральністю Лавр, Києва, Москви і «Золотого Кільця», відсилання на український патріотизм – звертанням до «православної релігійності» або «кровної спорідненості трьох братніх народів».

Значущим для нас є те, що для обох українська територія є не чужою. І, як показує політичні і церковні розмежування, ці ідентичності співіснують в українському суспільстві. Ба більше – немає жодного, щоб ставши над дискурсами цих ідентичностей, слугувало б метадискурсом, об’єднало їх довкола спільного знаменника, крім формального фасаду громадянства держави Україна. Ми маємо дві України – «Україну Руси» і «Україну….»… не «…України» — що дає право вважати її більш українською? – краще визначити «Україну Європи», до якої переважно звертається її погляд. «Європи» — ще й тому, що саме Європа в особі своїх мислителів намагається реалізувати проект «європейських іншостей» [5], де Україна постає «у народів вольних колі». Для них спільним є лише потяг до приватизації України, власна ідентичність якої, якщо вона існує, лишається terra incognita – і ще взаємна замкнутість до дискусій, які припиняються там, де починається мова про «рідне та інтимне». Для когось рідною є вся «Руська земля», для когось лише Україна, sine qua extra. Обидва є патріотами України – але комусь незрозуміло, як можна в цей же час так само любити й Москву чи Новгород, як і Київ. Я свідомо ухиляюсь від роздумів над політикою РФ щодо України чи над ставленням до України властивих росіян – моїм предметом турботи є українські ідентичності у їхньому феноменологічному спогляданні.

Мовчазні суперечки – чи нарешті діалог?

Нещодавня дискусія довкола «Русского мира» патріарха Кирила показала, наскільки глибокий є розрив між цими ідентичностями, наскільки тотальним є мовчання між ними і відсутність діалогу. Полеміка розгорталася довкола політичних, економічних підступних мотивацій обох сторін, проривалася взаємними обвинуваченнями щодо зовнішніх речей, можливо, і справедливих – про мотиви російської експансії патр. Кирила, етнофілетизм, історичні фальсифікації тощо – проте анітрохи не торкнулася тієї інтимності, яка скеровує прибічників обох сторін – чи то ідеологеми «Русского мира», чи то міфологеми України, не зачепила питання «А що ж для вас рідне та святе?». Банальний же факт – не за логічну істинність переважно виступають люди, а за емоційно-інтимну спорідненість, той самий романтичний пієтет Volksgeist, за якого починалася новочасна рефлексія над національністю.

Невже ж немає шансів для зустрічі цих ідентичностей? Чи Україна приречена на таку множинність? Такі роздуми над ідентичністю повинні мати хоча б якийсь варіант дії. Можливо, множинність неусувна. Але ідентичність не є статичною, яка відмежовується від усіх задля власної самодостатності. Її повнота, в чому нас переконує досвід Європи, це повнота обміну, комунікації, діалогу, інколи суперечок і протистоянь, проте ніколи не замкненості, в якій «жодна іншість не може бути ні імпортована, ні перекладена» [5, с. 96], ні змінена, ні додана. Варто спілкуватися і шукати спільного знаменника – і це є рідність для кожного України та турбота про її долю. Варто констатувати: є мояУкраїна, є твоя Україна – але немає нашої України, в цьому наша трагедія; для кожного з нас Україна рідна, але настав час відмовитися від абстрактної Ідеї України, натомість треба будувати нашу реальну Україну. Лише у спілкування опонентів – яке завжди є як здобуттям чогось, так і відмовою від чогось – постане новітня, достеменна ідентичність України, яка стане єдністю у багатоманітті. Побудувати її можна лише у спілкування ідей, духів, ментальностей різних суб’єктів, спілкуванні «руссоцентричної» та «україноцентричної» (а також інших) ідеологем, історіософем, міфологем Святої Русі й Українського П’ємонта, Львова і Донецька, у спільній медитації над долею народу. Для цього потрібна діалогічна налаштованість сторін, відкритість до спілкування, розімкнутість власного історіософічного та ідеологічного горизонту до аналогічного горизонту Іншого. Для цього потрібна тривала праця над подоланням розриву, відчуженості і небажання Іншого вести розмову. Та на жаль, в Україні, втім і поза нею, ми бачимо все більше впевненості у непохитності саме мого розуміння, моєї позиції стосовно реальності та історії.

Не пора, не пора, не пора,

Москалеві й ляхові служить!

Довершилася України кривда стара,

Нам пора для України жить!

Не пора, не пора, не пора,

В рідну хату вносити роздор!

Най пропаде незгоди проклята мара,

Під Украйни єднаймось прапор! (І. Франко)

Список літератури:

  1. Грінченко Б., Драгоманов М.. Діалоги про українську національну справу / Упор. А. Жуковський. – К.: 1994. – 286 с.
  2. Забужко О.. Notre Dame d’Ucraine: Українка в конфлікті міфологій. 2-е вид., виправл. / О. Забужко. – К.: Факт, 2007. – 640 с.
  3. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. К.: Наукова думка, 1992.
  4. Кирило-Мефодіївське товариство. У 3 томах / АН УРСР, Археогр. Комісія та ін..: упор. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; редкол.: . Сохань П. С. та ін. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1. – 1990. – 544 с.
  5. Марк Крепон. Європейські іншості / Пер. С. Йосипенка. —  Філософська думка. – № 1. – 2010. –  С. 89– 99.
  6. Питання в тому, чи ми знайдемо об’єднавчі теми для нової Європи: розмова С. Йосипенка з П. Мананом / С. Йосипенко, П. Манан. — Філософська думка. – № 1. – 2010. – С. 100 – 113.
Tagged with:
 

One Response to До роздумів про українську ідентичність: скільки ж є Україн?

  1. named:

    Идентичный — Тождественный, равнозначащий, вполне сходный. (лат. identicus «тот же самый»)
    А не упростит ли определение идентичности простое перечисление свойств и характеристик народа?

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика