Автор: Otto Guerra
”Пафслусайте, пафслусайте! Нет! Вы меня пафслусайте!» ,Чечетов, Народный депутат України від ПР.

1. СОВОК.

”К тому же, по общему правилу власть принадлежит дурному началу, а решающее слово – глупости. Артур Шопенгауэр. Афоризмы житейской мудрости”.

І бачив я іншого звіра, виходячого з води з багатьма членами, і на чолі його було написане ім’я – Совок. Хто шарить, той зрозуміє. І дано було йому гойдать мозги дуже довго, дуже багатьом. Отже і зараз ця тварюка сношає голови добрій половині нашого суспільства, котра між свободою і шматком лайна, завжди вибере останнє. Їх більшість, і це треба терпіти, і разом з усіма хавати каку. Коли ж це вже пройде? А цього ніхто не знає, ні янголи на небі, ні Син, та інколи вже здається, що і Татусь навряд чи…

2. ОСІНЬ.

Ця пора року надихала багатьох поетів на створення великих шедеврів. А мене вона ні на що не надихае. Осінню я думаю, як запастися дровами та заклеїти шпари на вікнах. А коли всі ці питання вирішу, тоді наступає пора слякоті і паскудства, яке ніякий Пушкін полюбити не зможе. Я теж не виключення з правил. От так і виходить, що всю золоту осінь продовбешся з дровами, а потім, що ж оспівувати?

Мораль: хочеш бути поєтом – не ставай козопасом і не живи на хуторі, тому, що одне з другим не зходиться.

Прости мене, осінь.

3.СВ’ЯТО.

“…О монашестве я писал Вам, что оно доживает в России, да и повсюду, данный ему срок. Отживает оно век свой вместе с христианством. Восстановления не ожидаю. Восстановить некому»

Святитель Игнатий Брянчанинов. Том 5. Стр. 472 »

Був вчора на релігійному св’яті. В кінці служби п’яний батечько з лихо здвинутою на потилицю митрою гнав якусь дивну пургу, яку абсолютно ні на які вуха натягнути неможливо. П’яна людина одним словом. Паломники з міста реготали і вибігали з церкви, а місцеві бабці мужньо терпіли все це і приймали цю маячню з високо піднятими грудьми, як амазонки фалангу Македонського. Відступати їм уже було нікуди, всі варіанти уже випробувано, і цей блазень в митрі – найкращий.

Сумно бути свідком занепаду чогось. Сумно мабуть жилося в 12 столітті в Києві, коли занепадала колись могутня держава і з кожним днем все більше хиріла, тяжко було мабуть в усі часи занепаду різних держав та культур. Я ж сьогодні являюсь свідком повільного вмирання цілої релігії. Це довгий процес і інколи навіть здається, що все буде добре, але…отакі от с’вята нагадують, що це вже піздец, хоча і розтягнутий в часі.

3. ЗАЖРАНІ.

Якось дивно так відбувається, що поки людина проста, то і добра, а як тільки трішечьки стала на один щабель вище, то вже і чорт їй не брат. Прикладів можна приводити безліч. От хоча б мій бувший начальник. Коли займав пост, то так мене діставав, що хоч кричи, а як став на щабель нижче, то такий класний пацан – шо хоч до рани прикладуй. От сміюсь з зажраних, а раптом і сам колись займу пост. Цікаво, чи згадаю тоді те, що тепер пишу, будучи ще абсолютно беспостовим.

4. БАНКА З ПАВУКАМИ.

Павуків закинула судьба в банку і вони від нічого робити кусають один одного і шарпають лапами, бо так вже вони устроєні і так в них мозги працюють. Коли ж хто з них відійде в сторону і не приймає участі у кусанні, яке вони називають спілкуванням, то вони дуже дивуються. Саме цінне що в нас є – це кусання, тобто спілкування, це вам всякий скаже. Отак от дивишся зі сторони – прикольний павучок, а підійди ближче, як укусить, що мало не покажеця. Ну а щоб взагалі не спілкуватися, то це неможливо, бо куди ж ти дінешся з баночки?

6. РІК ЩО МИНАЄ.

Я дякую рокові що минає, як доброму спурінгпартнеру. Він мене не жалів і не піддавався, бив на всю силу і непогано натаскав до зустрічі з подальшим буттям. І якби хто запропонував відмотати плівку назад і зробити минулий рік в розових тонах, то я би не згодився. Можливо ми і живемо тут, щоб набратися досвіду, хто зна? Але в будь якому випадку: класний був рік.

7. ТАМ, ДЕ НІХЕРА НЕ БЕРЕ.

Немає в світі рівності не тільки серед органічної природи, а і серед неорганічної. Ну хіба винен камінь, який утворює якусь нікому невідому гору, а не найвищу Говерлу? Так і з місцями. На одному місці виникли круті міста, вони древні і знамениті, а на іншому з’явилися якісь примітивні Кукуєва, де навіть радіо чи телевізор неможливо мати, бо тут ніхера не бере. Але ж вони є: оці от Кукуєва, вони існують, хоч і без метро і аеропортів. Їх як і бомжів всі стороняться і не поважають. Жити там не круто, відтіля всі тікають хто тільки може, а залишаються тільки ті, що не можуть. Сидять і тупо дивляться в вікна, бо чим ще можна займатися там, де ніхера не бере.

8. ПАТРІОТИЗМ ДЛЯ ДАУНІВ.

Є такі нещасні люди – дауни. Від самого народження вони позбавлені інтелекту. А є цілі нації, які позбавлені патріотизму, наприклад, українці. Їм крім бабла-хавла всьо пофігу. І не можуть осягнути, що патріотизм і бабло – це одне і теж. Коли немає одного, то і іншого не густо. Але годі їм це розтлумачувати, бо це така ж безперспективна справа, як і розвиток інтелектуальних здібностей в даунів.

9.ВСЕСВІТНЄ НІЩО.

Сидячи на самоті я дуже багато думаю про всяке фуе-мое. Думати взагалі тепер дуже важко. От наприклад, до чогось додумався і вважаєш, що це щось, а виявляється, що до цього хтось колись не тільки додумався, а все це уже описав. І описав все це дуже добре, так, що тобі вже й робити нічого. Отак собі думаєш, а потім обламуєшся, бо це знаходиш уже десь у готовому і пережованому вигляді. І так уявіть собі рік за роком.

Одного ранку я чітко зрозумів, що думати я не те що задовбався, а більше того, зрозумів, що не можу цього робити серйозно. Атакуй, не атакуй – все одно получиш шайбу. Який же сенс у цьому думанні? Читати готові книжки? Але і те, що там пишуть, я раніше вже обдумав. Дійшов я до повного фіналу і зрозумів, що це вже якийсь інтелектуальний край. Зараз я вже абсолютно ні в чому не впевнений. Ті, котрі не думають, їм легко-вони живуть у вузесеньких рамочьках, а я в рамочьки вже не влазю і тому для них я-єретик. Так просто, як у Ірини Білик! Але якби вони пройшли всю ту інтелектуальну дорогу разом зі мною, то ми з ними всі разом в одну і ту ж мить вигукнули б – звіздец, приїхали, поїзд далі не їде!

Це погана новина, а ось і хороша. Наткнувся я на дуже розумну книжку, в якій було написане отаке: «Хто хоче наблизитися до Тебе, повинен піднятися над усіма поняттями, кордонами і обмеженнями. Отже, інтелект повинен зробитися нерозуміючим і пірнути в пітьму, якщо хоче бачити Тебе. Але шо ж воно таке, Боже мій, це нерозуміння інтелекту? Чи ж не просвітлене це нерозуміння? Тому, до Тебе, Боже мій, Котрий є бескінечність, може лише той наблизитися, котрий знає, що не знає Тебе . Микола Кузанський. Про бачення Бога.13»

10. БИТВА ЗА ВРОЖАЙ.

«И сказал им: жатвы много, а делателей мало; итак молите Господа жатвы, чтобы выслал делателей на жатву Свою. (Лк 10:2)»

Колись Христос казав, що жатви багато, а женців мало, але тепер, через дві тисячі років ситуація сильно змінилася, женців зараз розвелося як тарганів. Замість того, щоб виконувати настанови Вчителя, вони б’ють себе в груди і доказують, що вони найкращі і що тільки в них все по Писанню, ну а всі інші абсолютно не правильні і йдуть абсолютно не туди. Гризуться вони між собою, як стафорширські терьери на собачих боях. Чому ж це так? Адже ж Бог є Любов. Ну для когось Він і Любов, а для них — Бабло. Ну а жнива зараз — це самий найвигідніший в світі бізнес, куди там торгівлі зброєю чи наркотиками. Вкладення — та майже ніякі, а замість ризиків — респект і уважуха.

11. УНИНІЄ.

Інколи буває таке, шо нападає униніє і тоді починаєш розуміти навіть самогубців. Десь читав, що це результат недостачі якогось вітаміну, чи мікроелементу. Але якого конкретно і що треба робити, щоб його було вдосталь, то цього не те що ніхто не знає, навпаки, про це знають дуже багато і дають стільки порад, що просто очі розбігаються від такої кількості інформації, а результат — униніе.

Не хотілось би давати поради як його перебороти, бо у кожної людини своя неповторна душа і шо руському добре, то німцю капец. Воно чимось схоже з хворобою – нічого не миле і все випадає з рук, або з корозією – роз’їдає душу з середини. Мабуть найкраще допомагають від цього думки про смерть. Все одно здохнеш, як не крути. А коли ти помреш, то це хіба вже так важливо? Або ж в чому тебе закопають? Це так суттєво? Тому заспокойся, бо все одно “впадемо в руки Господа, а не в руки людей; тому що, яка велич Його, таке й милосердя Його” (Прим 2:18).

12. ЛЮДИ-ЛОШАДІ.

Якщо згадать притчу про доброго самарянина, де поп і дячок забили на прибитого і прогулялись мимо, а лише якийсь лівий сектант допоміг, то воно десь так і в житті буває. Свої близькі люди кинуть, а десь хтось сторонній і допоможе. Та й пропорції десь такіж: дві третини людей взагалі не здатні до співчуття, а лише третина може співчувати. Нажаль, я до цієї меншості не належу і мені інколи допомагають сторонні і якось мені дивно, що ними рухає? Важко збагнути їх вчинки, тому, що я цього не розумію і нікому сам не помагаю, ну хіба що сильно попросять. Мабуть більшість людей, це ще по великому рахунку – тварини, тому, що співчувати ближньому – це вже якась вища функція і нам, більшості незрозуміла. Ми ще тільки тренуємось, щоб стати людьми, але поки що хуй получається.

13. АЛІСА В КРАЇНІ ДОВБОЕБІВ.

«Застревание на определенном способе понимания мира – каким бы он ни был – является причиной трех человеческих болезней. Первая – это серьезность, как в выражении «мертвецки серьезно». Правота и уверенность – это вторая болезнь. Уверенность – это когда люди перестают думать и замечать. Всякий раз, когда вы чувствуете себя абсолютно уверенным в чем-либо, это верный знак, что вы что-то упустили. Третья болезнь – это важность, и самое худшее – абсолютная важность. Как только что-то одно приобретает важность, все остальное – теряет. Большинство людей попадают в тупик благодаря этим трем болезням. Ричард Бендлер. Используйте свой мозг для изменений»

Є в мене одна знайома — Аліса, нормальна дівчина і все у неї було нормально, поки нещасну не понесло в релігію. Вона зв’язалася з віруючими тітоньками і тепер її вже важко впізнати. Замотана в хустину, в довгій спідниці і в якихось прикольних гумових чобітках, з заклопотано – переляканим виглядом бігла мимо, щось бурмочучи собі під носика. Побачивши мене, опасливо озираючись, видала таку шизу, шо в мене вуха поскручувалися як листя в кінці жовтня. Виявляється, що кляті масони незнають уже як і дошкуляти правильно-православному люду. Мало того, що захопили всі дурдома, так тепер примудрилися вживляти мікрочіпи в котів і направляти тварин туди, де тусуюця віруючі. Одна тітонька біля Лаври бачила, як підїхав 600-сотий мерс і звідти виліз масон у фраці і випустив кота, а той кіт зразу ж побіг до віруючих, все вислухав і назад в мерс. От такі часи настали, що тепер навіть котам довіряти неможна. Якийсь старчик благословив мочити кицюсіків як потенційних агентів світової масонерії. Ну шо тут скажеш? Треба молитися за Алісу, може попусте, бо медицина тут вже безсила.

14. СПАСІГОСПОДІЗАЛЕЖНИЙ.

«Блаженны милостивые, ибо сии помилованы будут. Мф 5:7».

Один мій знайомий мав звичку, проходячи біля Лаври, кидати гроші комусь з просящих. Так він зробив і в той злополучний день. Кинув бумажку одній молодій монашечці. В відповідь та пустила сині очьки під лобика і проспівала янгольским голосочьком: «спасіоссподі!» . Знайомому це так сподобалося, що він кинув ще одну купюру. І знову очьки пішли під лобик і — «спасіоссподі!». Бідолага просадив на цьому спасігосподіавтоматі цілу купу грошей. Повертався сюди знову і знову і кидав бабло. Від біди спасло чувака те, що її розоблачили і виявилося, що вона самозванка.

Ну що ж, все те добре, що добре закінчується. А позавчора я цю дєвочьку бачив уже під Вваденським, тільки ви моєму знайомому не кажіть.

15. НЕ СУДІТЬ.

“Не судите, да не судимы будете; Ибо каким судом судите, таким будете судимы; и какою мерою мерите, такою и вам будут мерить” (Мф 7:1-2)

Христос заборонив Своїм послідовникам судити кого б то не було. Ну мабуть десь там на хмарках це і можливо, але тільки не тут. Тут спробуйте це розповісти братам домініканцям, які поспалювали в Європі всіх гарненьких дівчат та молодичок, чи протестантам, які розстріляли всю Америку невідомо за що, і тепер ті, що колись її населяли, жмуться по резерваціях в дуже невеликих кількостях. Або російським православним, які вижили зі своєї батьківщини мільйони старообрядців, або грецьким, які в свій час тисячами вирізали аріан. Та тут судять тотально всі. Протестанти за те, що я люблю ікони і Богородицю, адвентисти за те, що я по суботам прибираю свою кімнату, греко-католики за те, що я не з Галичини, католики за те, що я ані трішечьки не вірю в непогрішимість їхнього папочьки. Емпешники за те, що я вірю в Царство Небесне і Христа, а не в Руській мір та Миколу 2, крішнаїти за те, що я не лисий і використовую простині як простині, а не як одяг. Продовжувати? От вам і не судіть.

16. ЧОМУ РЕЛІГІЙНІ ЛЮДИ НЕ ДИВЛЯТЬСЯ РОЗВАЖАЛЬНИХ ПРОГРАМ.

Уявіть собі, що виходить товстелезне попидло і починає абсолютно на повному серйозі заряжать худеньким бабулечькам про користь поста.

Або; підкатує на крутій тачці пастор в дорогому костюмчику і втлумачує своїм бомжацького вигляду прихожанам, що срібролюбство – це дуже серйозний гріх.

Ну які вже тут після цього Файні Юкрайни чи 95-ті квартали?

17. В ЯБЛУЧКО-БАБЛО.

“Просите, и дано будет вам; ищите и найдете; стучите и отворят вам; Ибо всякий просящий получает, и ищущий находит, и стучащему отворят” (Мф 7:7-8)

Дід дивиться по телевізії виступ протестантського пастора. Блазень в костюмчику і з мікрофоном енергічно розмахує руками і звертається до Бога в молитві за всіх хворих. “Боже, вилікуй всі печінки, сечові міхури, пухлини і т. д. Та зайди до кожного в квартиру та зціли його.” Ну і далі десь приблизно в такому стилі. Протестанту придумать молитву легко – як дурному з гори покотиця. І от в кінці передачі з’являються реквізити, куди можна перерахувати гроші. Дід повертається до мене і каже: “Ти бач, всіх від усього посцілював, а от грошей у Бога попросити забув, у нас бач, просить. Отак от мудрий дід зразу ж і попав у самісіньке християнське яблучко-бабло.

18. СВІТОВИЙ ДВИЖ.

«Царство Небесне здобувається силою і ті, хто вживає зусилля, здобувають його» (Мф 11:12)

Вчені відкрили, що битва йде навіть на атомарно-молекулярному рівні. Такі малі атоми, що фуй їх побачиш навіть в мікроскоп, б’ються один об одного і від цього виникає наш світ. В джунглях хавають один одного удави, крокодили, бегемоти. В парламенті пиздяця депутати. На вулицях хлопці і навіть дівчата. Мусульмани і християни мочать одне одного повний вперед. Апологети захищають віру від єретиків. Шампунь голову від лупи. Прокладки прекрасну половину людства від паскудного запаху. В голові ж моїй йде війна думок. Ну а коли всі ці війни колись закінчатся, то наступить повна Нірвана. І нам всім тут живущим на землі; удавам, депутатам, атомам і моїм думкам, потрібна Нірвана – одна на всіх, ми за ціной не постоїм! Але ж вона сама по собі не прийде. За неї треба боротися, пиздитися, нападати і захищатися. Тому, що з цього часу Нірвана зусиллями здобувається.

19. ДІВЧАТА ТА ТРАКТОРИСТИ.

“Присвячую це оповідання відомій героїні праці, дівчині-трактористці Паші Ангеліной “

Якщо хто мав діло в селі з трактористами, той мене добре зрозуміє. Договоритися з ними на якийсь день, щоб вони щось перевезли або переорали дуже важко. Уламувати їх треба як дівчат, вони ж будуть обіцяти що зроблять і дудки. Коли настає весна і я повинен уламати тракториста виорати город, то згадую свій перший невдалий досвід кохання. Це було ще при СРСР, я тоді був студентом і зустрічався з дівчиною Анною. Вона була справжньою секс-бомбою: жопастою, цицькатою з красивими ляжками і вдягала на побачення лосини, і все таке, що вся її дівоча сила виперала кругом. І от після цьомчиків-зажимчиків хотілося справжнього кохання, але падлюча секс-бомба не давала. Так доводилося і повертатися з побачення з тріскаючимися яйцями.

Коли ж вам тракторист обіцяє щось на завтра-не вірте. Аня після нескінченних моїх атак таки здалась- пообіцяла завтра дати. Але і назавтра я повертався додому з хворим яйцем. Весь пері од дружби з Аньою я жив як негр з якогось племені де в них стоїть завжди. Закінчилося моє любовне випробування тим, що до мене таки дійшло, що крім Ані ще є безліч людей жіночої статі і через неділю мені вже давала її сусідка Лєночька. Але з дівчатами набагато легше-їх набагато більше ніж трактористів і тому вони порівняно більш податливі. Конкуренція велика штука.

Недавно десь прочитав, що раніше було 200 000 дівчат трактористок і от думаю: як же тоді люди собі городи орали?

20.ТАК ОТ ЖЕ У ЧОМУ СИЛА, БРАТ.

Відомо, що цінність молочних продуктів залежить від жирності. Тобто, чим жирніше молоко, тим воно краще. Якщо ж з цими мірками підійти до оцінки трьох основних релігійних напрямків у християнстві, то тут нам немає рівних. Куди там сухоребрим протестантським пасторам, чи середньовгодованим католицьким священникам до наших батюшок. Звичайній совіцькій людині тільки одного погляду на них хватить, щоб зрозуміти де благодать. У нас її найбільше – це зрозуміло і останьому телепню. У католиків її набагато меньше. А от у дохлих протестантів вона щось майже не проглядається.

21. ХТО ВБИВ ГОЛІАФА?

“И опустил Давид руку свою в сумку и взял оттуда камень, и бросил из пращи и поразил Филистимлянина в лоб, так что камень вонзился в лоб его, и он упал лицем на землю. 1 Цар 17:49”.

Інколи абсолютно відомі історії при більш пильному розгляді, виявляються не такими вже і відомими. Ну хто ж насправді не знає, хто вбив Голіафа? Ну звичайно ж Давід. Про це дуже яскраво оповідає перша книга Царств. Але ж то перша і якби вона була і останньою, то ніяких питань би не виникло, але справа в тому, що крім першої є ще й друга. А ця друга про це пише вже по другому.

“Было и другое сражение в Гобе; тогда убил Елханан, сын Ягере-Оргима Вифлеемского, Голиафа Гефянина, у которого древко копья было, как навой у ткачей. 2 Цар 21:19». Цікаво, правда?

Перше, що спадає на думку, це те, що Голіаф цей якийсь мабуть інший. Але ж давайте порівняємо. Перше, що співпадає, це те, що і вбитого Давідом і вбитого Елхананом звали Голіафом. Друге, це те, що і перший і другий були родом з Гефа. Накінець третій збіг – і у першого і у другого Голіафа було «древко копья его, как навой у ткачей. 1 Цар 17:7».

.Можливо Елханан просто не знав, що Голіафа уже вбив Давід і з дуру зробив це ще раз?

Можливо в Гефі в один і той же час жили собі два клони-близнюки і одного клона вбив Давід, а пізніше іншого Елханан?

Але ж в нас є ще одне свідчення.

”Тогда Елханам, сын Иаира, поразил Лахмия, брата Голиафова, Гефянина, у которого древко копья было, как навой у ткачей. 1 Пар 20:5». Але це свідчення до нашої справи не має жодного відношення. Якийсь Елханам Иаирович вбив Лахмия, брата знаменитого Голіафа. Але ж самого Голіафа вбив не Елханам, а Елханан, і не Иаирович, а Ягере-Оргимович. Тобто в книзі Параліпоменон описана зовсім інша історія.

І все — таки: хто ж вбив Голіафа?

22. ЕСТЬ ЖЕНЩИНЫ В РУССКИХ СЕЛЕНЬЯХ.

Ми знаємо багато прикладів вищих проявів аскетизму та самопожертви. У різних народів у різні часи були такі великі подвижники, але мало хто знає, що далеко ходити не треба, щоб такий приклад знайти.

Закінчився життєвий шлях цієї супер жінки в столиці нашої держави – Києві, а розпочався в далекому 1721 в Рязані в сім’ї дворян Тяпкіних. Їхній доньці Дарьї судилося стати українським святим.

На шляху до цього їй прийшлося відмовитися абсолютно від усього. По перше від дворянства і пов’язаної з цим розкоші та привілеїв – в 1736 році вона втікла з дому, щоб більше ніколи вже туди не повернутися. По друге, від своєї статі – вона стала чоловіком.

“ Остригла волосы, приобрела на базаре мужское крестьянское платье и, переодевшись в него…Трудно было признать в Дарье девушку, да еще благородного, знатного рода…Низкий голос и степенная равномерная походка также не могли вызвать никакого подозрения…Сказание о прп. Досифее. Киев 2000. Стр. 25”.

“Решительная, предприимчивая, умная, она была способна и не на такой подвиг…стр. 28. Там же”.

Дарина приходить пішки в Київ і намагеється всупити в Києво-Печерську Лавру, але тоді, як і тепер це зробити не просто. Її туди не взяли і вона вимушена була поселитися в Китаєві на горі. Тепер вона відмовилася від Батьківщини і рідної мови. Дарина стала україномовною. Ось як звучить її діалог з благочестивим селянином.

“А у мене була Самодержавна,- сказал ему малороссийским акцентом Досифей,- и щось мыни дала…-А що ж таке вона дала вам, батюшка?- Не бачив… Подывысь сам…Он воно, у черепку лежить…Крестьянин поднял кошелек и увидев золото, чрезвычайно удивился. – Батюшка!- воскликнул он.- Да тут червонци!..Побачьте, як багацько наложено!..Возмить-же их…Но Досифей, с улыбкой отвергнув его предложение, наотрез отказался принять принадлежащие ему деньги. – Роби з ными що Бог тоби на душу положить…А воны мыни не потрибны. Стр. 45-46. Там же».

Звідкіля ж було знати селянинові, що для Дарини, багатство – це вже давно пройдений етап. Однако ж ні відречення від титулів та багатства, ні навiть зміна статі не вражають зараз так, як перехід рязанки Дарії Тяпкіної на українську мову. Та ще й замісь звичного “шо”, вона чітко вимовляла “що” і це ще задовго до Шевченка та навіть Котляревського. Адже з цим мають великі проблеми багато наших співгромадян, тому я радив би в своїх молитвах звертатися до неї за допомогою в цій біді. А нашим патріотам замісь того, щоб будувати пам’ятники зрадниці Роксолані, яка зреклася рідної мови та віри, збудувати гарний пам’ятник Досифею.

Думаю, що поки у нас будуть править бал Роксолани, а не Досифеї – толку не буде.

Вище згадується Самодержавна – це російська імператриця Елизавета Петрівна, яка була великою українофілкою. Хіба можна зараз уявити, щоб хто небудь з російського керівництва міг би сказати про український народ так, як сказала перебуваючи в нашій столиці Елизавета.

“Возлюби меня Боже, в царствии Твоем небесном так, как я люблю народ сей благодарный и незлобивый…стр. 42. Там же»?

Помер Досифей 25 вересня 1776 року і похований в Києво-Китаївській пустині.

23. ПАВУК НА МОРОЗІ.

“И самый отважный из храбрых убежит нагой в тот день, говорит Господь. Ам. 2:16”.

Якось йдучи по зимовому саду, побачив на дереві прямо перед обличчям павутиння. На дворі було десь пару градусів з мінусом, а в павутинні був павучок – він дуже повільно рухався, але все таки уперто робив свою справу. Він намагався вдавати, що нічого страшного не відбулося, просто літо вже минуло, та й осінь теж, але ми ще повоюємо. Я зупинився і як загіпнотизований дивився на рухи маленького хижака. Через якийсь час мороз таки почав брати гору над упертим супротивником. У нього віднялися від холоду лапки і він почав повільно спускатися вниз, на сніг. Спершу намагався повзти по холодній білій поверхні, давалося це все важче і рухи ставали все повільнішими, аж поки павук не закляк остаточно. Мороз переміг, сили були не рівні.

Я подумав, що і сам являюсь таким от павучьком і теж веду нерівний бій, але не з морозом – цього я не боюсь. У мене більш грізний супротивник – світ. І як я маю багато засобів боротьби з морозом,- теплу хату, теплий одяг, гарячий чай, так і світ проти мене має багато засобів – самий сильний з яких, невблаганний час. Колись і я будучи вже абсолютно не в змозі плести своє життєве мереживо, безсило катапультуюсь в сніг і застину назавжди.

Що змінилося в світі від загибелі цього упертого павучька? За ним ніхто не заплаче. Та й де ви бачили плачучих павуків? Але ніхто і не зрадіє, бо де ви бачили радіючих мух? Все буде так як і було, так устроєний цей світ. Але хоч якби він там не був усроєний, треба рухатися далі, нехай навіть і на відміну від павучьків все добре знаючи вже заздалегіть. Тому йду далі, але все ж думки про павука на морозі ще довго не полишають мене.

24. ЖИТТЄВИЙ ПРОСТІР.

Зоологи вже давно відкрили, що у різних звірів є свої необхідні мінімуми територій, необхідних їм для того, щоб на них розвиватися і взагалі почуватися добре. Скажім у службових собак, ця територія – 50 кв. м. І тому, щоб охороняти територію в 150 кв. метра, треба три службові собаки. Більше не треба, бо вони будуть постійно ділити охороняєму зону і конфліктувати з-за неї. З людьми точно так же. Тобто, у кожної людини є свої образно кажучи “50 кв м”. Цим і пояснюється, що сільські люди більш спокійніші, здоровіші і урівноваженіші ніж міські, але ж і набагато тупіші. Адже їм не треба так інтенсивно гризтися з конкурентами і придумувати все нові ходи і комбінації, від яких і розвивається розум. Городяни ж знаходяться в такій скупченості, що нагадують диких звірів в зоопарку. Вони народжуються в шоці від батьків, які теж з дня свого народження знаходяться в стресі і в такому стані вони всі разом проживають все своє життя в трансі, в такому стані вони і помирають. Тому жителі великих міст не мають жодного уявлення про нормальних людей і як вони взагалі повинні виглядати і поводити себе. Навіть, якщо вони таких коли небудь зустрінуть, то ті покажуться їм як мінімум, кумедними.

Жителі невеликих містечок, попавши в великі мегаполіси, почувають себе, як на перегляді фільмів Чарлі Чапліна, де всі бігають дуже швидко і події розгортаються блискавично. Якщо у вас є родичі або знайомі, які живуть у великих містах, то ви мене добре зрозумієте. Інколи здається, що вони втікли з божевільні і під час спілкування з ними рука сама тягнеться до телефону, щоб викликати санітарів. Та все ж згадуєш, що вони, просто живуть в мегаполісі, а в усьому іншому абсолютно “нормальні”. Тому, якщо вам дійсно треба з ними спілкуватися, то завжди пам*ятайте про це і спробуйте на перед пробачити їм всі приколи. Якщо вдастся, звичайно.

25. БУДДИСТ ТА БІОЛОГ.

”Не взумайте боротися з ведмедями з якими ви не знаемі”.

Є в дзені така духовна практика очищення свідомості, коли людині багато разів задають одне і те ж питання:”Хто ти?”. В кінці кінців людина вичерпує всі відповіді і таким образом доходить до своєї справжньої сутності. Ця духовна практика дуже ефективно працює на Далекому Сході, думаю, що десь на побережжі Лімпопо вона працювала би взагалі бездоганно, але на Україні інколи бувають проколи. Коли майстер дзену задавав це питання одному столичному біологу, то чув у відповідь назви різних частин тіла і внутрішніх органів. Тібетець був мужик впертий і наступав як німецька танкова армія, але звідки ж було майстру знати, що прізвище біолога було Панфілов. Тому, коли світило дзену остаточно задовбалося задавати питання, то виявилося, що наш Панфілов насправді Анус. Хоча як зізнався мені потім сам біолог, до цього він підсвідомо відчував себе Наполеоном.

26. КОАН.

Учень спитав у Майстра, що означає така божественна якість, як всепроникаюча всеприсутність?

” Ці якості настільки різноманітні та багатогранні, що набагато перевищують наші інтелектуальні здібності.”- відповів Майстер,- це можна зрозуміти лише за допомогою порівняння. Наприклад, це як українські громадянки. З новин ми кожного дня дізнаємося, що без їх участі ніколи нічого не може відбутися в світі. Вони гинуть від ізраїльських обстрілів Палестини, від терористичних вибухів в Москві, потерпають від цунамі в Японії, їх визволяють від сексуального рабства в Індонезії, їх захоплюють сомалійські пірати. Вони стають багаторазовими олімпійськими чемпіонками, подружками Джеймса Бонда та лівійського диктатора, очолюють опозицію, перемагають на виборах мера Санкт-Петербургу, та являються класиками української літератури і культовими російськими поетками.

Вислухавши це, учень досяг просвітлення.

.

27. ПАСХАЛЬНА БІЛОЧЬКА.

”Следовало бы нам, приняв духа жизни о Христе Иисусе, чистой в сердце молитвой херувимски беседовать с Господом, но мы, не понимая величия, чести и славы благодати возрождения и не заботясь о том, чтобы возрасти духовно через исполнение заповедей и востечь до состояния умного созерцания, предаемся нерадению, через что впадаем в страстные навыки и низвергаемся в бездну нечувствия и мрака. Св. Григорий Синаит. Добротолюбие. Ч. 1. Стр. 112”

Якось йдучи на пасхальну службу я зустрів білочьку, яка теж поспішала туди. Оскільки нам обом було по дорозі, ми розговорилися. Руденьке пухнасте створіння ходить кожного року на Паску разом з усіма своїми родичами. Адже після служби православний люд так насвятковується, що після того в більшості своїй починають бачити їх; руденьких та пухнастих красунь. Вони приходять до людей завжди, але на свя’та роботи у них набагато більше.

”У цьому році ваша паска співпадає з католицькою, тому роботи повно,- розповідала руда. Ми інколи навіть борсюків просимо допомогати. Ну не розірватися ж пополам. Один знаменитий архімандрит так нализався, що треба було срочно до нього бігти, а я саме в одного протоієрея гостювала, ну не кидити ж святого отця, от борсюка і попросила до архімандрита сходити, насилу уламала. Просипається утром його високопреподобіє, а біля кроваті в креслі борсюк сидить, як булгаківський кіт зі стопарем і лапу на лапу закинув.

-Ти хто?-питає поп.

— Борсюк,- відповідає борсюк.

— А де ж білочька?-знову питає його високопреподобіє.

— А на вас, блядських попяр вже білочок не вистачає,- відповів борсюк.”

“Дивно,- кажу- а я думав, шо це анекдот такий”.

“ Та який там у хєра анекдот,- роздратовано махнула лапкою білочька,- случай з жизні”.

Отак от розмовляючи ми і підійшли до церкви де і прийшлось прощатися, але не на довго, бо дуже скоро білочька завітає і до мене, як і минулого року. Тому вона цьомкнувши мене в щоку пішла до церкви, грайливо помахуючи рудим хвостиком. Вже взявшись лапкою за двері повернулася до мене, підморгнула по змовницьки і сказавши:”До скорого, цьомчику!”, зайшла в храм де уже лунало торжественне пєснопеніє. Заспішив і я слідом за білочькою. Треба ж відстояти службу, а потім можна і відсв’яткувати. Шо ж я не православний, чи шо?

P. S. Білочька таки приходила, ми з нею повеселилися і як завжди в кінці посварилися. Вона сказала, шо я гопнік, бо не читав Єсеніна і зоофіл, бо не вмію себе поводити з білочками.

Ну те, що за Єсеніна вам білочьки що завгодно перегризуть, це вам любий Фройд скаже, а от чого це я зоофіл, хоч лусни не помню.

28. ТОЙ ДЕНЬ.

“Известно, что йоги древнего Тибета демонстрировали во время сна удивительное искусство. Используя мощную методику мысленной самонастройки, они все больше и больше погружались внутрь собственного сознания, пока не начинали видеть сны, полностью при этом сознавая, что с ними происходит. Кейт Хэрэри, Памела Уэйтрауб. Жизнь всего лишь сон”.

”Авва Алоній казав: Якщо людина не вирішить в серці своему, що крім її одної та Бога, нікого немає іншого в світі, то не зможе знайти спокій в душі своїй. Патерик”.

Приснилося мені якось, що я прийшов на якесь релігійне св’ято і там повно людей усідаються за столи. Я теж сів за стіл з групою здоровенних западенців. Виявилося, що це греко-католики. І от треба помолитися, а я у рясі, тому вони мене прийняли за свого попа. Починаємо молитися, а я по українськи молитися не вмію і починаю по церковно-слов’янському. Тут западенці переглядуються між собою і чується-москаль! От вони підступають до мене і хочуть відлупцювати, але вмішується старший і каже, що негоже бити, хоч і москаль, але ж в рясі, тому мене грубо виводять на двір і виштовхують геть. Іду далі і підхожу до іншого св’яткового стола, там наші, емпешники.

Усівшись по між ними чую, що вони кажуть, що ніякої України немає і української мови і шо руськіє танки скоро виправлять це непорозуміння, бо про це колись якийсь старець казав, а вони вірять в старців, як американці в НЛО. Починаю сперечатися, вони обімліли, не чекали, що хтось з поміж них скаже проти. Спершу вмовляють по доброму, радять якісь брошурки прочитати де всьо написано, потім кидаються як собаки злючі, але я і не думаю відступати.

В самий розгар просипаюсь зустрівшись поглядом з Богом. Дивимось якийсь час один одному в очі. Хочеться все Йому розповісти, про бендер і про москалів і що це все вже так дістало і кінця цьому не видно, але згадую, шо Він і так все знає.

-Шо ж його робити, Господи? – питаю.

-А вони тобі треба, ті розборки, ти краще йди за Мною,- каже мені Бог.

Знову проснувся. На дворі ранок, сонце починає сходити і все заливає світлом, зараз травень. Встаю і відчиняю навстіж вікно. Пташки на яблуні зробили клірос і співають зі всіх сил дивлячись на сонце і все навколо співає як тільки може. Дивлюсь відкритими очима на сонячний диск і мені зовсім не боляче, начебто раніше я потроху тренувався і кожного ранку дивився на сонце, але потроху. Тепер дивлюсь вільно, погляд не відводячи. Щось вже сильно все в природі галасує і радіє, такого я ще ніколи не бачив, щось тут не те. А сонце все сходить і сходить, зайнявши вже все небо. Радісне передчуття розриває груди. З проміння виходить Він і посміхається мені. Так це ж той день, Господи! А я думав, що коли це ще буде. Хотів Йому багато чого розповісти, але згадав, що Він і так все знає. Сльзи котяться градом, а Він очима каже,- ну-ну, все вже пройшло, все буде добре. Сльози пропадають, як і не було, адже і їх вже більше не буде. Дивлюсь в очі Господа і все забуваю, інформаційні війни, рейтінги, дефолти, ціни, гріхи, світ, все.

P. S. Більше я вже ніколи не просипався, нехотілося.

29. ЗА БОГА.

Мені один знайомий розповідав, що в столиці скоро повинні зібратися дуже розумні люди, щоб подискутувати на тему: є бог чи немеє. Я би викликав психіатрів і всіх цих розумників відправив би на Караваєві дачі, або на глухий хутір десь під Черніговом. Останнє краще. Червень, духота-жара, мокрий як…короче жарко капец, комарів як туману як в фільмах ужасів, а тобі треба срочно накосити сіна і дуже багато, бо шо ж скотина буде їсти зимою. Кроме того город заростає, а у комариків перекурів не буває, кожного ранку молоко треба відвезти за 6 кілометрів в молочарку і назад стільки ж. Потім скотину пасти треба і по комариках. А ще треба кожного дня їсти зварити і прати влітку треба часто. Шо прикольно? І так от тупо кожного дня. Довго ці розумники не витримали б. І от тоді б і спитати їх: так шо, пацики, є бог чи не є? І шо б ми в отвєт почули? Так отож і я про те.

30. НЕ ТОЙ ДІД.

Подарував бабусі-сусідці ікону преподобного Лаврентія Чернігівського. Через неділю вона каже мені, шо бачила вчора по телевізору того діда, що я їй подарував.

“Старезний такий, сивий і весь трясеться, єлі паличьку в руках тримає, а шо він казав – нічого не поняла”,- повідала бабуся.

“То не той дід”,- обережно кажу я.

“Та як же не той!? Сивий з паличькою і весь в чорному”,- не здається бабуся.-“У мене на стіні висить”.

“Той вже помер, шо на стіні у вас висить”.

“Як помер? Коли?”

“У 1950 році”.

“Ого! Та й давно ж вже!А чого ж ти мені зразу не сказав, шо помер, я б його на стіну не вішала, бо кажуть, шо мертвих на стіни не можна вішати. Ти його мабудь назад забери, а принеси того, шо вчора по телевізору виступав”.

31. ПІДІТЬ І НАВЧІТЬ.

Довелося підслухати діалог на релігійну тему двох літніх хуторянок.

“Мені з города журнал привезли божественний і там написано, шо Іісус Христос не вмер, а на небо полетів”,- почала перша.

“Ого! Як же це на небо?”,- здивувалася друга.

“А так, шо прийшли Його хоронить, а Його нема, на небо полетів”,- пояснює перша.

Друга на якийсь час замислюється, а потім хитро посміхається і питає у першої,- “а ти бачила?”

“Нє, не бачила”,- здається перша і обоє довго регочуть.

 

One Response to ОТТО ді ГУЕРPA «ЗАПИСКИ ЗАБОРОНЕНИХ БОДХІСАТВ»

  1. svjorji:

    Это супер!
    Местами прям пальчики оближешь!
    Спасибо большое автору!

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

Яндекс.Метрика