Автор: Гліб Коваленко


14 червня 2011 року відбулось чергове засідання Священного Синоду УПЦ (МП). Деякі синодальні рішення одразу викликали жваве обговорення в церковних колах не тільки в Україні, але й за її межами.

В Україну знов їде патріарх

Журнали Синоду відкриваються подякою, яку ієрархи УПЦ склали Московському патріарху Кирилу за його відвідини України з нагоди 25-річчя аварії на Чорнобильській АЕС. Крім того, Синод запросив патріарха Кирила відвідати Чернівецьку єпархію УПЦ у вересні 2011 року, а Запорізьку єпархію — у 2012 році. Протягом першої половини 2011 року патріарх Кирил вже двічі відвідав Україну. Крім того, ще один його візит заплановано на кінець липня. Якщо він прийме нові запрошення Синоду, то протягом 2011 року ми можемо стати свідками не менше ніж чотирьох патріарших візитів в Україну. Під час останніх двох візитів (у квітні та травні) українські ЗМІ не проявили особливої зацікавленості перебуванням патріарха Кирила у Києві, Донецьку та Харкові. Лише у зв’язку з фоторепортажем про патріарше богослужіння у Харкові у всесвітній мережі виникла жвава дискусія про те, хто і навіщо домалював на фото кілька десятків тисяч учасників святкової літургії на центральному майдані Харкова. Цим фактично і обмежилось обговорення результатів останнього візиту в Україну голови РПЦ.

Цілком очевидно, що візити патріарха Кирила вже перестали бути винятковими інформаційними приводами (як це було у 2009-10 роках). З одного боку, патріарх Кирил домігся того, що його відвідини України перетворилися в майже буденну подію, на яку практично не звертають увагу українські ЗМІ. Але з іншого боку, це не означає, що українське суспільство сприймає Московського патріарха «за свого». Загальне налаштування українського соціуму по відношенню до предстоятеля Руської Церкви залишається досить стриманим.

Зміни у вищому управлінні УПЦ

Без перебільшення сенсаційним стало рішення Синоду, сформульоване у журналі № 46. За пропозицією митрополита Володимира Синод вирішив розширити свій склад. Тепер постійними членами Синоду стали митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон (Шукало), намісник Києво-Печерської лаври митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павел (Лебідь) та архієпископ Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко). Це рішення означає, що тепер два митрополита, яких вважають найвпливовішими особами в УПЦ, отримали легітимний доступ до сфери прийняття рішень. З іншого боку, архієпископ Олександр, якого звуть «сірим кардиналом» Київської митрополії (він є особистим секретарем митрополита Володимира) також помітно упевнив своє положення.

Пікантність ситуації полягає в тому, що вказане рішення порушує одразу кілька вимог Статуту про управління УПЦ. По-перше, згідно зі статтею 2 розділу IV Статуту, «Священний Синод очолюється митрополитом Київським і всієї України (Місцеблюстителем) і складається з десяти, включаючи митрополита Київського і всієї України, єпархіальних архієреїв — семи постійних і трьох тимчасових членів». На 14 червня до складу Синоду вже входило сім постійних членів. Це: предстоятель УПЦ митрополит Володимир, митрополити Харьківський Никодим, Одеський Агафангел, Луганський Іоаннікій, Чернівецький Онуфрій та архієпископи Хустський Марк та Білоцерківський Митрофан. Тепер до них додалися ще три ієрархи. Отже постійних членів Синоду тепер стало десять (замість семи передбачених Статутом).

Додати до складу Синоду нових постійних членів теоретично можна було б лише після зміни вказаної норми Статуту. Але зміни і доповнення до Статуту може вносити лише Собор єпископів УПЦ з наступним ухваленням Собором УПЦ (розділ XV, п. 2 Статуту). Ніякі подібні зміни в Статут не вносились. Отже рішення, прийняте Синодом 14 червня, не відповідає вимозі Статуту.

По-друге, Статут передбачає, що постійними членами Синоду можуть бути лише єпархіальні архієреї. Теоретично з цього правила може бути лише єдиний виняток. Керуючий справами УПЦ є постійним членом Синоду за посадою (розділ ІV, п. 8). Тому він входить до складу Синоду навіть у тому випадку, коли не є єпархіальним архієреєм. Нагадаємо, що з 2000 до 2007 року архієпископ Митрофан (Юрчук) як керуючий справами УПЦ був постійним членом Синоду УПЦ (за посадою), хоча при цьому не був правлячим архієреєм (він був вікарієм Київської митрополії). З трьох нових постійних членів Синоду двоє не є єпархіальними архієреями (митрополит Павел та архієпископ Олександр). Це ще одне порушення Статуту про управління УПЦ.

Чим пояснити настільки суттєві відхилення від вимог Статуту? Не хочеться загадувати, але дуже схоже, що в УПЦ почалася відкрита боротьба за місце спадкоємця митрополита Володимира. Свої позиції намагаються упевнити одразу кілька впливових фігур. Цілком очевидно, що прийняті рішення — це плід компромісу між кількома ієрархами, які намагаються бути самостійними гравцями на церковно-політичному полі. І амбіції кожного з трьох нових членів Синоду будуть стримуватися амбіціями двох інших. Як свідчать джерела, близькі до УПЦ, рішення про розширення складу Синоду було прийняте в Києві без жодних консультацій з Москвою та викликало цілком очікуване незадоволення патріарха Кирила. Фактично ситуація в УПЦ виходить з-під контролю та розвивається без урахування «московського фактору». Парадоксально, що цей «самостійницький» курс просувають ті, кого зазвичай вважають опорою московського впливу в УПЦ (митрополити Павел та Іларіон). Як бачимо, розстановка сил в УПЦ призвела до руху. І передбачити розвиток подій стає все складніше. Крім того, основні гравці на цьому полі все менше будуть зацікавлені у втручанні Москви в українську ситуацію.

У сфері вищого управління Синод також створив нову структуру, яка не передбачена Статутом про управління УПЦ. Це Вища Церковна Рада (ВЦР), що буде діяти як виконавчий орган при митрополиті Київському і всієї України та Священному Синоді. До складу ВЦР увійшли голови усіх синодальних установ УПЦ. Таким чином, ВЦР має стати своєрідним церковним урядом УПЦ. Однак обсяг повноважень ВЦР та характер її взаємин з Синодом поки що чітко не визначені. Аби зрозуміти сенс цього рішення, слід звернути увагу на те, що воно практично повністю калькує подібне рішення Священного Синоду Руської Православної Церкви, прийняте 22 березня 2011 року. Саме тоді було створено Вищу Церковну Раду Руської Православної Церкви. Однак Синод в Москві почав з затвердження положення про ВЦР і лише після цього затвердив її особистий склад. В УПЦ, навпаки, спочатку створили новий орган та затвердили його особистий склад і лише після цього доручили Синодальному юридичному відділу опрацювати положення про ВЦР.

Рішення про створення ВЦР слід розцінювати в загальному контексті намагань УПЦ дублювати церковно-адміністративні реформи, що здійснюються в Росії з ініціативи патріарха Кирила. Згадаємо, що 23 грудня 2010 року Синод УПЦ ухвалив створення на території Київської області чотирьох вікаріатств. Цілком очевидно, що це рішення вторувало на розпорядження патріарха Кирила про розподіл парафій Москви між вікарними єпископами. Тепер ми маємо ще одне рішення УПЦ, яке фактично дублює адміністративні новації патріарха Кирила в межах Росії.

Податковий кодекс, Свята Софія, Десятинна та Кирилівська церкви

Синод розглянув та затвердив текст висновку Богословсько-канонічної комісії при Священному Синоді УПЦ щодо механізму обліку фізичних осіб-платників податків та аргументи віруючих, які через релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номеру облікової картки платника податків. Синод також ухвалив «через засоби масової інформації оприлюднити» цей висновок. Однак поки що публікація документу не відбулася. Принаймі цього тексту на цей час немає ні на офіційному сайті УПЦ, ні на порталі «Православ’я в Україні». Про зміст документу можна судити лише зі слів одного з членів Синодальної богословсько-канонічної комісії — архієпископа Іонафана, який на своєму персональному сайті оприлюднив коротку інформацію про цей документ. Схоже на те, що богословсько-канонічна комісія все ж відкинула той проект рішення, який проник в Інтернет в березні 2011 року, та прийняла інший документ, який продовжує не підтримує противників нового податкового кодексу. Однак остаточно судити про це можна буде лише після офіційної публікації висновку комісії.

Певне здивування викликає журнал Синоду № 16. Він говорить про те, що Синод заслухав «інформацію Його Блаженства, Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України про святкування в поточному році на загальноцерковному рівні 1000-річчя собору на честь Софії, Премудрості Божої  — древнього кафедрального собору Київських Митрополитів» та прийняв рішення про створення комісії з підготовки і проведення цього святкування. Дивно те, що 23 грудня 2010 року Синод вже слухав інформацію митрополита Володимира щодо святкування у 2011 році 1000-ліття Софійського собору. І вже тоді була створена комісія, якій було доручено «розробити та представити на наступне засідання Священного Синоду план заходів, пов’язаних із святкуванням 1000-літнього ювілею Софійського собору» (журнал № 34). Тепер, замість того, щоб обговорювати пропозиції комісії, створеної наприкінці грудня минулого року, Синод створив нову комісію, якій надав те саме доручення. При цьому комісія, створена у грудні офіційно не була розформована. Як узгодити між собою ці рішення — лишається загадкою.

Звертає на себе увагу і журнал Синоду, присвячений ситуації, що склалася навколо проекту відбудови Десятинної церкви. Синод ухвалив заяву, яка має роз’яснити офіційну позицію УПЦ, щодо конфлікту, який точиться з приводу можливого будівництва храму на Старокиївській горі. В заяві Синоду є два чітких посили. Перший: «Десятинний храм має бути відродженим на знак поваги до засновника нашої державності та Хрестителя Київської Русі святого рівноапостольного князя Володимира». Другий: «Залишки фундаментів древньої Десятинної церкви мають бути збережені, музеєфіковані та доступні для вивчення та відвідин прочанами та туристами». Знов перед нами постає непросте завдання герменевтики синодальних рішень. На сьогодні існують два принципово різних проекти подальшої долі Старокиївської гори. Перший передбачає відмову від будівництва та консервацію («музеєфікацію») залишків Десятинної церкви. Другий передбачає будівництво тут велетенського храму у візантійському стилі. У зверненні Синоду ці два проекти фактично поєднані. Однак як поєднати відбудову храму зі збереженням залишків стародавнього фундаменту, з тексту заяви зрозуміти важко.

Останній журнал Синоду торкнувся ще однієї проблемної сакральної споруди Києва, а саме — Кирилівської церкви. Синод прийняв рішення про створення при Кирилівській церкві чоловічого монастиря, намісником якого призначено вікарія Київської єпархії єпископа Васильківського Пантелеїмона. Хоча в журналі Синоду не згадується про конфлікт, що розгорівся навколо Кирилівської церкви після поховання на території заповіднику протоієрея Федора Шеремета, все ж синодальне рішення є певним намаганням вирішити цей конфлікт. Парафія отримала статус монастиря, що означає переоформлення усіх установчих документів громади. Мабуть, за задумом керівництва УПЦ, таке рішення позбавить «Союз православных братств Украины» впливу на життя Кирилівської церкви. Тим не менше важко собі уявити, що на території національного заповідника вдасться створити реально діючу чернечу спільноту. Скоріше, рішення Синоду орієнтоване на зміну керівництва Кирилівської церковної громади та на подолання конфлікту, що склався між парафією та працівниками музею. Отже, Синод поставив перед єпископом Пантелеїмоном досить непросте завдання.

Як бачимо, 2011 року УПЦ продовжує орієнтуватися на адміністративні реформи патріарха Кирила. При цьому в межах УПЦ показово не виконуються рішення останнього Архієрейського Собору РПЦ (наприклад, в УПЦ фактично не діє нове положення про церковні нагороди, прийняте в Москві). Не зважаючи на часті візити в Україну патріарха Кирила, реальними гравцями на церковно-політичному полі України лишаються місцеві ієрархи, які намагаються закріпити своє положення без огляду на думку Москви. Що ж до проблемних питань в церковному житті Києві, Синод показово уникає прямого втручання в існуючі конфлікти. Хоча при цьому УПЦ не відмовляється від намагань контролювати кілька стародавніх сакральних об’єктів Києва. Участь УПЦ в офіційних заходах святкування 1000-ліття Софії Київської аналітики схильні трактувати як спробу переглянути статус і цієї давньої пам’ятки, на території якої богослужіння поки що практично не звершуються.

 

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

Яндекс.Метрика