д-р філос. наук, православний богослов

23 серпня, у переддень 20-річчя Незалежності України, в Києво-Печерській лаврі відбулася офіційна зустріч Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира та Предстоятеля УГКЦ Патріарха Святослава.

Важливий сам факт такої зустрічі. Те, що вона відбулася – вже показник зрілості українського християнства. Наявність різних течій християнства в Україні – це реальність, у якій усі вже навчилися жити. Визнання одне одного і взаємна повага не лише не загрожують власній ідентичності кожного, а й створюють умови для її збереження. Адже ідентичність зникає, як шагренева шкіра, якщо вона побудована лише на «контра». Дійсно, православ’я в Україні не мало б майбутнього, якби осмислювало себе як «не-уніатство». І греко-католицизм не мав би жодних шансів бути собою, якби усвідомлював себе як «не-православ’я».

Отже, щоб мати майбутнє, необхідно перейти від риторики конфронтації до етики добросусідства. Ясно, що молодий Патріарх Святослав має велику пошану до Предстоятеля УПЦ, до його мудрості, досвіду та щирого українства. Але й Митрополит Володимир шанує в особі Предстоятеля УГКЦ активну християнську Церкву, яка зробила за останнє десятиліття багато корисного для українського християнства загалом.

Саме УГКЦ в кінці 1990-х внесла до дискусії про церковно-державні стосунки виграшну стратегію дискурсу про права людини. Держава зовсім не хотіла пускати Церкви ні в школи, ні в армію, ні в державну систему освіти. І всі посилання на історичне минуле ігнорувалися. Саме УГКЦ першою побудувала переконливу для держави аргументацію за матрицею: є вірні – у школі, в армії, в колонії і деінде – і вони мають різні права. Переломний момент настав тоді, коли, спираючись на міжнародні документи та досвід Німеччини, вдалося довести: діти мають права на релігійну освіту – якщо того бажають батьки.

Сьогодні без УГКЦ неможливо уявити якісну роботу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. У спільній роботі УГКЦ фактично є тим інтелектуальним лідером, який розбудив думку православних та протестантів. Не було б УГКЦ – не рухалися б і проекти Інституту релігійної свободи. Фактично, УГКЦ показала приклад: двері можна не вибивати, а просто підібрати ключа. І тоді силу Церков, в тому числі величезну силу УПЦ, можна використовувати раціональніше, не тупцюючи роками на одному місці.

Фактично УГКЦ своєю наполегливою роботою довела свою церковну ідентичність, і подарунок Патріархові Святославу панагій – це символічний жест визнання. На початку 1990-х активно нав’язувався міф, що греко-католицизм – це ідеологічний проект, додаток до політичного українського руху. Але «за плодами пізнаєте їх». УГКЦ довела: ми – саме Церква і лише Церква. Було важко, багато разів хотілося «перейти межу», але церковність залишалася – завдяки здоровому настрою прекрасного корпусу єпископів (найкращий серед українських Церков єпископат викликає щиру повагу), завдяки молитовності Івана (Любачівського), який перетягнув вірних від політики до церковності), мудрості (Любомира Гузара), який змінив повністю сприйняття УГКЦ в суспільстві). Тому панагії – це певне визнання УГКЦ за фактом її церковної діяльності та дар надії, що молодий Патріарх віднайде нову якість церковності взагалі та православності зокрема. Адже УГКЦ рухається до все більшого пізнання власної київської, православної ідентичності. І якщо лінію сьогоднішнього розвитку буде продовжено (хоча це вимагає величезних зусиль історичних масштабів!) – УГКЦ дійсно може стати не наслідком неоднозначного і трагічного минулого, а іконою майбутньої єдиної Церкви. Адже сьогодні – як ніколи раніше – можливе подолання трагічного розділення другого тисячоліття і повернення до тієї єдності різноманіття, яка була у перші віки християнства. Саме так – не лише повернутися до єдиної Церкви першого тисячоліття, але до кращого, що було в тому далекому тисячолітті. Адже і тоді були спокуси, були розділення, була боротьба. І автоматичного повернення просто не здійснити. Необхідна селекція, на яку часто здатна лише Україна – як своєрідна екуменічна лабораторія. Адже всі інші вже зробили майже все, що могли. Але «чогось не вистачає». Можливо, не вистачає саме нового українського внеску в богословську традицію Сходу, в екуменічний діалог, у знаходження нової якості європейського та світового християнства православної та католицької традиції.

У 2001 році Патріарх Любомир попросив прощення від імені всіх греко-католиків. Тоді здавалося, що цей жест «повис у повітрі». Так само здається, що численні ініціативи дискусії про майбутню єдність Київської Церкви не мають жодного відгуку. Але насправді все знаходить свої відповіді, свій плід. І ці відповіді – від Бога. Ніщо добре не пропадає, бо кожен жест примирення та покаяння, який, здається, залишається без відповіді, знаходить зовсім іншу відповідь. Бог не працює у стосунках зближення християн за принципом симетрії. Хтось повинен бути відкритішим. Хтось повинен більше відриватися у покаянні від помилок минулого та спрямовувати всі зусилля на нове майбутнє. А для когось і просто простягнути руки для зустрічі – вже небувалий жест, який за власної трудністю є не меншим. Дійсно, кожен несе свій хрест у зустрічі та діалозі. Але треба пам’ятати і цінувати головне: справжність цього несіння. Кожен жест – це певний подвиг, яким би малим він не здавався іншій стороні. Тому що принципово різними є ті «сили тяжіння», які доводиться долати при крокові назустріч. УГКЦ звільнена від сили історичного тяжіння не лише власними заслугами, а й колосальною справою ІІ Ватиканського Собору та Папи Івана Павла II. Тому УГКЦ долає менше історичне тяжіння і може зробити більше кроків на шляху назустріч. Може – а, отже, і робить, усвідомлюючи це як свій обов’язок перед Христом. УПЦ ж робить усе, що може – і тому так цінується українськими християнами кожен, навіть (здавалось би) незначний крок.

І головне: історичні кроки назустріч, свідками яких ми є, – це справді християнські жести. Це не світська чемність, не частина етикету. Це пізнання у іншому брата во Христі. Іншого, незвичного – але близького та важливого. Тому що дуже важко від конфронтації перейти до етики добросусідства. Україна, на відміну від багатьох інших країн, зусиллями самих християнських лідерів, завдяки зваженій державній політиці й навіть зусиллям релігієзнавців та експертів у перше десятиліття незалежності зуміла досягти стану примирення та випрацювати стосунки добросусідства. У другому десятилітті незалежності з’явилися паростки співпраці християнських Церков. У третьому можливий початок єдності.

Коли на початку 1990-х українські релігієзнавці вперше говорили про перспективи співіснування, співпраці, а потім – екуменізму в Україні, їм просто не вірили. Мирне співіснування здавалося фантастикою. Але прогноз виявився на диво правильним: співіснування — співпраця — екуменізм. Значною мірою пройдено перший етап, багато зроблено на другому, розпочинається у богословському «громадянському суспільстві» перехід до основного, третього етапу.

Головне – що всі ці три етапи є проявами християнського братерства. Важливо не чекати торжества екуменізму, важливо бути християнами тут і сьогодні – у співіснуванні, в співпраці.

Українські Предстоятелі показують приклад і українському суспільству. Культура справжніх цивілізованих стосунків можлива там, де на неї годі було сподіватися, якщо дивитися у минуле з його релігійно-ідеологічним протистоянням. Здавалося, що УГКЦ та УПЦ – це завжди лише вороги, а природний шлях взаємин – це цивілізаційна війна. Але всі американські та російські гантінгтони не мають рації! Українські християни знають власну цивілізаційну спільність, яка виникає на основі простих речей – співіснування та співпраця, добросусідство та братерство.

Якби українські політики навчилися так само сміливо йти назустріч єдності заради найпростіших речей на світі! Не видумуючи «національних ідей», не шукаючи «ідеологічних знаменників». А просто працюючи разом. Заради людини, народу. Заради щасливої усмішки ровесників незалежності. Адже праця заради України – це найпростіша, але завжди актуальна національна ідея. Без ідеологій, цінуючи Україну, повинні працювати політики. Так само, як два Предстоятелі зустрілися для зустрічі, спілкувалися заради спілкування. Вільними від ідеологій. І тому цей жест зустрічі та спілкування має шанс ввійти у історію — і як початок нового для християнських Церков, і як приклад для всіх українців.

 

Tagged with:
 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика