Автор: Геннадій Христокін, Юрій Чорноморець

14 серпня 2011 року інтернет-портал «Релігія в Україні» опублікував статтю Юрія Вестеля «Теологія як наука і предмет викладання: на шляху до концепції світської теологічної освіти в Україні». Майже всі судження автора викликають здивування. Засадничі положення та висновки статті радикально розходяться із загальним смислом теології, як вона прописана в документах ВАК і МОН. Загальні роздуми автора про теологію страждають на постійні спрощення та суб’єктивізм. На наше глибоке переконання, якщо справа теології в університеті буде обґрунтовуватися за допомогою таких статей, то теологія як університетська дисципліна навряд чи відбудеться. Тому необхідна критика положень зазначеної статті та розмова про все, що було «спрощене» або «опущене» Юрієм Вестелем.

I. Хибність концепції «надконфесійної теології»

 

 

1. Дивний синтез «абсолютної теології»

Перш за все дивує загальна спрямованість на створення «концепції світської теологічної освіти». Документи ВАК та МОН говорять про конфесійні теології як складові єдиного напрямку теологія, але не дають жодної підстави говорити про якусь єдину теологію. Також ці документи зовсім не передбачають, що ця єдина теологія має або може бути «світською». Нормативні документи виписані таким чином, що під теологією розуміється християнська теологія в її конфесійному різноманітті. Також у паспорті спеціальності знайдено місце для сучасної теології – з її неоднозначними експериментами та намаганнями вийти за межі традиційної конфесійної теології. Знайдено місце і для філософської теології, проблематика якої (докази буття Бога, тощо) співпадає із проблематикою фундаментальної теології. А також є місце для конфесійної теології нехристиянських релігій.

 

Таким чином, стаття Юрія Вестеля намагається вирішити проблему, яка вже вирішена. Паспорт спеціальності в Україні виписаний таким чином, що різні теології не синтезуються і не вбираються у якусь загальну «теологію». Згідно із думкою Вестеля має бути якась «абсолютна теологія», яка також характеризується як «позаконфесійна», «надконфесійна», «світська», «наукова», «об’єктивна» теологія, незалежна від церков, конфесій, деномінацій, ідеологій тощо», єдина «гіпертеологія». Неясно навіщо така «гіпертеологія», яка вбирає всі інші теології як недосконалі частини, знадобилася взагалі. Адже в паспорті спеціальності «теологія» мова йде саме про релігійну теологію. Проблема відносин релігійної теології з іншими теологіями вирішена не через синтез чи включення, а через рядопокладення. Поруч із класичними конфесійними теологіями є теології сучасні, філософські. Так само релігійна теологія представлена в основному проблематикою, традиційною для християнської теології. Інші релігійні теології не включаються в неї, а мисляться авторами паспорту як реальність самостійна, рядопокладена поруч із християнською теологією.

 

2. Дійсна «незлиянність» різних теологій

 

 

З точки зору філософської пропедевтики, яка викладається у будь-якому вищому навчальному закладі, єдиної «абсолютної» теології, яка б вбирала в себе різні теології – просто не може існувати. Філософська теологія, тобто вільні пошуки відповіді на питання про Бога (Причину світу), не може вбирати в себе релігійні теологічні знання, основані на одкровенні та вірі. Не може, тому що філософія та релігія – різні форми світогляду. Філософська теологія може звертатися до спадщини релігійних мислителів, наприклад, при аналізі проблеми доказів існування Бога. Але ця спадщина релігійних мислителів (наприклад, схоластів) аналізується настільки, наскільки вона має філософський зміст та може бути віднесена до філософського дискурсу. Релігійна теологія – в її повноті, з її методологією посилань на авторитети Одкровення, передання і вчительства церкви, з її відсиланнями до надприродного досвіду та надприродних фактів – не може бути частиною філософської теології. І така думка не лише філософів, але і християнських теологів.

 

З точки зору релігійних теологів, також неможливе сприйняття філософської та релігійної теологій як єдиного цілого. Наприклад, християнські теологи навідріз відмовляться розглядати релігійну теологію бути частину філософської «абсолютної теології». Аналогічно, і філософську теологію вони не розглядатимуть як частину релігійної. Для релігійних мислителів існує принципова різниця між «Богом філософії» та «Богом Одкровення». Релігійна теологія визнає існування філософської теології, але як реальності, рядопокладеної поруч із власне релігійною теологією. Для прикладу можна звернутися до класичної праці кардинала Жана Данієлю «Бог і ми». До речі, цей кардинал симпатизував православній традиції та визнавав вчення східного богослов’я про божественні енергії, був одним із пророків оновлення, пов’язаного із Другим Ватиканським собором.

 

Згідно із Жаном Данієлю слід розрізняти такі теології: теологія «язичницьких» релігій; філософська теологія; теологія одкровення Старого Завіту; теологія Нового Завіту; церковна теологія; містична теологія. Кожна із цих теологій пізнає Бога в особливий спосіб, і не можна говорити про можливість спрощення ситуації через зменшення числа теологій. Різні теології знаходяться між собою у складних стосунках. У найкращому випадку – це відносини взаємодоповнення і взаємного підтвердження.

 

Православний богослов о. Думитру Станілоає розрізняє «природну теологію», теологію Одкровення, містичну теологію. Власне теологією він вважаєтеологію Одкровення (теологію, яка і є теологією православної Церкви), з її складною методологією . Теологію природну (або філософську) о. Думитру Станілоає вважає можливою (але не обов’язковою) пропедевтикою до теології Одкровення . Містичну теологію румунський мислитель визначає як допоміжну. Представники містичної теології не можуть вносити жодних власних поправок до теології Одкровення (теології Церкви) .

 

З точки зору релігійної теології її відносини до теології філософської є відносинами рядопокладення або «паратаксису». Такі відносини існують між ідеальним та матеріальним згідно із християнською теологією. Сергій Аверинцев протиставляє християнську онтологію платонізму. Згідно із Платоном, реальним є лише ідеальний світ, а матеріальний світ має значення лише в силу причетності до матеріального. За християнською онтологією матеріальний світ теж є реальністю, він є «добрим» сам по собі. Ідеальне та матеріальне співвідносяться як дві реальності, які позитивно оцінюються. Такий порядок дістав назви у сучасній теології (Девід Бентлі Харт) «паратаксису». (Див.: Д. Харт. Красота бесконечного  )

 

Статус релігійної теології – подібний до статусу ідеального. Статус філософської теології – подібний до статусу матеріального. Хоч вищим та важливішим є ідеальне, або релігійна теологія, має право на існування і є «добрим» також і матеріальне – філософська теологія.

 

3. Свобода релігійної теології від філософії

 

 

Ясно, що визнання можливості існування для філософської теології не означає, що вона може стати якимось чином «гіпертеологією» (чи «абсолютною теологією»), частиною якої стане теологія релігійна. З точки зору релігійних теологів абсурдними виглядають претензії філософської теології не лише на роль «цілого», але і просто на вищий статус. Філософська теологія для релігійної теології завжди буде лише пропедевтикою, яка навіть може бути спокійно опущена. Релігійна теологія давно навчилася себе мислити як самостійне ціле, що не потребує філософії (чи філософської теології) для власного існування. Видатний католицький теолог Е. Жильсон зауважує: теологія може ввести істину про існування Бога як істину одкровення, яку необхідно сприйняти на віру. І зовсім не займатися доказами існування Бога, використовуючи так звану «природну» або філософську теологію («Філософ і теологія»). Основні поняття можуть визначатися в межах самої релігійної теології (тут можна звертатися не лише до Писання, але і до традиції та Вчительства Церкви). А отже, всі роздуми про те, що теологія зобов’язана філософії («природному розумові») власним поняттєвим апаратом – це ідея цілком хибна. Поняття, які використовуються у теології, є або специфічними лише для неї самої, або мають специфічний смисл. Цей парадокс відомий із часів захисту християнського вчення про Трійцю на Вселенських соборах. Але філософи чомусь продовжують нехтувати специфікою релігійно-богословських понять і говорити про особливу роль філософії у формулюванні понять. Смішними виглядали б претензії філософів, якби вони говорили про те, що всі поняття науки, мистецтва чи права видумані філософами. Або що для розуміння понять, які використовуються у таких формах світогляду як наука, мистецтво, право, повсякденна свідомість – потрібне обов’язкове філософське мислення. Очевидно, що поняттями люди добре оперують і без філософських тлумачень. І забирати у теологів право на самостійність їх способу мислення, їх релігійного світогляду – це просто смішна претензія, яка немає під собою жодних підстав. Крім міфів про особливу роль еллінської філософії, без якої – нібито – неможлива жодна теологія. Але навіть якби релігійна теологія запозичувала власні поняття у філософії, це не означало б, що вона обов’язково має входити до складу філософії, належати до філософської «надконфесійної теології».

 

Філософська теологія вивчається конфесійними теологами як «природна теологія» чи «фундаментальна теологія». Ця теологія дає філософські докази Буття Божого, розглядає питання про відносини Бог-світ та Бог-людина (-історія, -культура, -суспільство, тощо) з точки зору раціональності. Ця філософська теологія є не лише нижчою за своїм статусом за теологію релігійну. З точки зору релігійних теологів, філософська теологія ніколи не дає точного знання Бога та інших предметів власного вивчення. Точні знання можуть бути сповіщені лише Одкровенням.

 

З точки зору християнських мислителів, релігійна теологія є свого роду взірцем для теології філософської. «Коли група філософів досягає якоїсь вершини у пізнання ідеального, її завжди радісно вітає група теологів, які завжди були на цій самій вершині». Такого роду афоризм зустрічаємо у книзі Мартінетті «Человек, Бог, Вселенная». Дійсно, всі істини, які може довести філософська теологія, вже відомі релігійній теології. Ясно, що релігійна теологія може помислити саму себе в якості взірця та «метатеології» — по відношенню до філософської теології. Але і в такому випадку ніколи не буде змішувати їх, і не буде говорити про якусь одну і лише одну теологію. І, тим більше, релігійна теологія ніколи не помислить філософію (чи її частину – філософські пошуки Бога) в якості «гіпертеології» по відношенню до себе.

 

II. Помилки в аргументації на користь «надконфесійної теології»

 

 

1. Філологія замість філософії при визначенні понять

 

Відомо, що кожне поняття повинно мати власне визначення, у якому фіксуються суттєві властивості предмета, його видова і родова належність. Ясно, що у словах, які виражають поняття, не можуть фіксуватися суттєві властивості предмету, його родова належність, тощо. Тлумачення слів може вводити в оману, або ж може дозволити поговорити про якусь одну суттєву властивість предмету. Для того, щоб дати визначення, необхідно думати про предмет, а не про слова.

 

Юрій Вестель розпочинає свій аналіз того, чим є теологія, з тлумачення слова «теологія» — і практично на цьому і зупиняється. Цікаво дізнатися як саме розуміли значення слова теологія у давнину, але чи дає це можливість дати строге визначення поняттю теологія? Ні, такого визначення у статті не зустрічаємо. Воно підмінене туманним описом. Під теологією розуміється «наука про богів чи Бога», тобто «раціональний дискурс про Бога», «дослідження Бога» (!). Отже, в університетах мають досліджувати Бога – такою є цікава думка Юрія Вестеля. А також вивчати практично все – «у зв’язку із Богом».

 

Також і аргументація на користь тези: «теологія – це наука» — суто філологічна. Юрій Вестель вважає, що «раціональний виклад» думок про Бога «доречно назвати наукою», оскільки слово «наука» вказує на пізнання, розуміння. Нормальна логіка аргументації мала б бути такою. По-перше, треба було б дати визначення того, чим об’єктивно є теологія. Потім навести традиційне, визнане у підручниках та філософських енциклопедіях визначення науки, наукового світогляду. А потім довести, що теологія належить до числа наук, до наукового світогляду.

 

Особисто нам видається, що необхідно ставити менш амбітне завдання. Потрібно було б довести, що теологія може бути університетською дисципліною і щодо теології можливий науковий дискурс. Довести, що теологія належить не до релігійного світогляду, а до наукового – завдання практично непосильне. Цікаво було б прочитати аргументацію.

 

У будь-якому випадку, філологія не може прислужитися при розгляді такої проблематики. Наприклад, зустрічаємо, що гностики (чи адепти якоїсь течії Нью-Ейдж) називають свою доктрину «знанням» чи «пізнанням». А Юрій Вестель нагадує, що наука є знанням, пізнанням, розумінням (не даючи визначення, лише наводячи філологічні дані). З цього хіба має бути зроблено висновок, що їхні доктрини належать до числа наук, до наукового світогляду – і мають викладатися в університеті?

 

Отже, можна було згадувати про значення слів. Але не можна було підміняти філософський, методологічний аналіз понять, описами та роздумами, натхненними не суттю справи, а філологією.

 

2. Наївний прогресизм

 

 

Юрій Вестель стверджує, що «порівняно добре відомі нам вірування культурних народів про божество еволюціонували від політеїзму через монотеїстичну віру єврейського народу і елліністично-римську релігійно-філософську думку до християнства». Очевидно, що ця теза мала б хоч якось обґрунтовуватися. Всі християнські, філософські та релігієзнавчі теорії, які доводили наявність такого роду еволюції, піддавалися різноманітній критиці. І сьогодні ніхто не насмілиться говорити про такого роду «еволюцію». Християнські теологи вбачають в своїй релігії не продукт еволюції, а результат одкровення. Філософи та релігієзнавці дуже критично ставляться до всіх теорій про еволюцію та прогрес. Більшість течій Нью-Ейдж претендують на те, що саме вони – остатнє слово в еволюції релігій. Іслам вважає власне вчення останнім і повним Одкровенням.

 

Починати справу теології в університеті із наївних доктрин XIX століття – це вкрай програшна стратегія. Тим більше не можна такого роду кроки вчиняти без доказів, або хоча б без посилань на якісь теорії еволюції релігій – які Юрій Вестель пропонував би визнати як правильні.

 

3. Наївний еллінізм

 

Серед теологів розповсюджуються деякі міфи, які з успіхом розвіються, якщо вдуматися в проблематику, або зайнятися конкретними дослідженнями. Один із таких міфів – це твердження про те, що авторам Біблії було зовсім не властиве теологічне мислення. Вони нібито мислили «міфічно» чи «магічно», «традиційно» чи взагалі не мислили, а «відчували», «переживали». Очевидно, що все це дуже сумнівна наукова концепція. Адже люди вміють мислити завжди. І тексти Біблії – це осмислені тексти, написані розумними людьми, які мали хорошу загальну та релігійну культуру. Неможливо говорити про відсутність теологічних концепцій у авторів Тори чи у пророків. Якщо проаналізувати Псалми, то знайдемо п’ять теологічних концепцій, які хронологічно змінювали одна одну. Теологія не розпочинається там, де закінчується Біблія. Теологічні концепції були у кожного автора Біблії. Сучасні теологи визнають, що Біблійні тексти фіксують одкровення Бога і також теологічне осмислення цього одкровення людиною. Особливо очевидним це є у випадках прославляння Бога. Адже не сам же Бог співає собі пісні, звеличує себе. В такого роду місцях зафіксовано реакцію людини на Одкровення Бога, її відповідь в діалозі. Відповідь осмислену, концептуальну, теологічну.

 

Одним із завдань сучасної теології є вивчення теологічних концепцій авторів Біблії. Вважати, що всі ці концепції були міфологічними та повністю ірраціональними – це просто груба помилка.

 

Приписувати раціональне мислення лише грекам, а іншим народам – між іншим і євреям – приписувати виключно ірраціональне мислення – друга груба помилка.

 

Теологія євреїв (як множина конкретних теологічних концепцій) – це теологія раціональна, це осмислений дискурс про Бога, про світ та людину у їх відношенні до Бога. Поняття, які використовувалися авторами Біблії – це поняття раціональні, зміст яких можна зрозуміти та визначити. Концепції, сформовані за допомогою таких понять, цілком раціонально – за допомогою поетики та риторики – виражені у біблійних наративах.

 

Між теологією, що послуговується лише біблійними поняттями, та теологією, що використовує поняття античної філософії (відповідно трансформовані до потреб релігійного світогляду) є різниця. Але вона не настільки радикальна, щоб стверджувати про те, що теологія розпочинається лише при зустрічі Біблії та античної філософії, єврейської та грецької цивілізацій.

 

Вчення про виключну роль античної філософії у формулюванні християнського богослов’я, про неможливість для християнського богослов’я бути самостійним від спадщини античної філософії – це міф. Який сьогодні може бути предметом обговорення та критики, але не може згадуватися як загальновизнана істина. Цей міф був безнадійно застарілим, коли його артикулював о. Георгій Флоровський. Тим більше, цей міф не може визнаватися, як беззастережна істина, на початку XXI століття. Занадто дорого коштувала боротьба проти раціоналізму в історії (Див. Ольга Седакова. Апология рационализма).

 

4. Наївність у оцінці труднощів викладання

 

 

Юрій Вестель не лише не бачить значних проблем у викладанні «надконфесійної» чи «позаконфесійної» теології. Він також вважає цілком нормальним, коли різні теологи будуть викладати свої власні теології. І навіть цілком прийнятною для нього є викладання своєї теології богословом-атеїстом (!).

 

Ніякої методології взаємодії творчих «надконфесійних» (чи навіть атеїстичних!) «теологів» із конфесійними теологами – не пропонується. Юрій Вестель лише заявляє, що ряд дисциплін може викладати хто завгодно, а ряд теологічних наук потрібно все-таки віддавати представникам певних конфесій. При цьому дисципліни на поза-конфесійні та конфесійні діляться за неназваним критерієм. «…теологічні предмети розподіляються на ті, зміст яких у своїй переважній частині є спільним для всіх трьох головних християнських конфесій (герменевтика і екзегетика Св. Письма, давні мови, історія Церкви, патристика, церковне мистецтво, біоетика тощо), і ті, що є специфічними для кожної конфесії (догматична теологія, літургика, екклезіологія, канонічне право тощо). Викладання перших здійснюється фахівцем з певної дисципліни незалежно від його конфесії, а останні доцільно викладати представникам кожної конфесії (і, відповідно, ці предмети потроюються, напр., православна догматика, католицька догматика, протестантська догматика, як це вже реалізовано в Острозькій академії), хоча ніщо не заперечує іноді представникам однієї конфесії викладати предмети іншої».

 

Отже, на думку Юрія Вестеля, самі теологічні дисципліни діляться на «поза-конфесійні» та конфесійні. Але виділення «поза-конфесійних» дисциплін серед теологічних не виправдовується фактичним станом речей у відповідних теологічних дисциплінах. Методологія екзегетики Св. Письма у православ’ї відрізняється від католицької і протестанських. Католицька і православна екзегетики відрізняються із протестантських. Історія Церкви у трьох головних конфесіях – принципово відмінна за парадигмальними підходами та концепціями, за оцінками та акцентами. У патристиці протестанти шукають зовсім іншого, ніж католики чи православні (ділять отців на правильних у вченні про спасіння благодаттю і неправильних – що розділяли язичницьке за походженням вчення про духовний саморозвиток). Для католиків предмет вивчення патристики закінчується на творчості св. Йоана Дамаскіна, для православних – у «кращому» випадку на Геннадії Схоларії, у «гіршому» (для пошуків «надконфесійної» згоди) – може включати будь-якого і сучасного автора, якщо він визнаний святим, а його твори – взірцевими. Важко уявити, що про церковне мистецтво епохи Відродження католик, православний і протестант скажуть одне і те саме. Біоетика у протестантів часто відмінна від католицької та православної. Якщо добре знати теологію, то з очевидністю визнається наявність важливих розходжень у майже всіх теологічних дисциплінах. Лише певна кількість «інструментальних дисциплін» може бути «надконфесійною». Всі інші або мають конфесійні відмінності, або взагалі є строго конфесійними. Юрій Вестель вирізняє лише останні, а щодо перших де-факто займає позицію безвідповідальну. Заперечувати конфесійні особливості там, де вони є – означає поставити діло викладання в університеті під загрозу. Очевидно, що сучасний теолог має бути всебічно обізнаним. Наприклад, православний теолог має знати особливості католицької та протестантської екзегези. Але дивним був би той «православний теолог», якому екзегетику Св. Письма викладав католик. І зовсім неправославним був би той «православний теолог», який би засвоїв протестантську екзегезу. Використання досягнень інших, знання особливостей екзегези інших, вміння критично ставитися до екзегези інших – все це потрібно конфесійному теологу. Але перш за все – потрібне знання власної конфесійної екзегези, вміння її розвивати. І так – по кожній дисципліні. Ясно, що не може бути «все-конфесійної» або «надконфесійної» екзегези. Елемент загальнонауковий і загальнохристиянський у екзегезі є (як і в патристиці, біоетиці). Але цей загальний елемент у різних дисциплінах – різний. І конкретна методологія кожної дисципліни має будуватися з усвідомленням цих індивідуальних для кожної теологічної науки меж між загальним та конфесійним.

 

5. Намагання запровадити суб’єктивізм у теології

 

Теологія існує як явище інтерсуб’єктивне. А саме, певні релігійні спільноти визнають ті чи інші висловлювання та історичні факти за Одкровення Бога. Осмислюють це у певному контексті, у певні Традиції. І виділяють у власних рядах тих, хто є відповідальним за проповідь віровчення сьогодні. Одкровення, Традиція, Вчительство Церкви – елементарна схема, яка передбачає позбавлення від суб’єктивізму, прийняття інтерсуб’єктивних підходів. Які, з точки зору Церков, дозволяють досягти об’єктивного знання, істини.

 

Юрій Вестель чомусь вважає, що головними у теології є методи, загальні для всіх гуманітарних наук. Хоча вони в реальності є допоміжними – це добре видно, наприклад, у екзегетиці чи догматиці. Крім того, часто ці методи лише аналогічні до методів гуманітарних наук, а не повністю тотожні із ними. Головна методологія власне теології вибудовується за названою схемою трьох джерел теологічних істин, яку не знають гуманітарні науки.

 

Окремою проблемою є методологія побудови теології у протестантів, оскільки вони заперечують класичне для християнства вчення про три джерела теологічних істин — Одкровення, Традиція, Вчительство Церкви. Яким чином протестантські теологи борються із небезпекою суб’єктивізму, розвивають власну теологію в якості церковної, а не особистої – це окрема велика тема. Але така методологія у протестантів завжди є. І вона не тотожна методології гуманітарних наук (див., наприклад, «Церковну догматику» Карла Барта).

 

Щоб уможливити суб’єктивізм у теології, Юрію Вестелю необхідно наділити окрему особистість такими властивостями, які дозволяли б їй самій пізнавати Бога і розвивати власне «дослідження Бога» без врахування Одкровення, Традиції, Вчительства Церкви. Він вважає, що віра – це «духовний досвід Бога». Таке визначення обмежує віру лише безпосереднім пізнанням Бога. Така віра, такий «безпосередній досвід Бога» і робить можливою суб’єктивну теологію. Тут є дві помилки. По-перше, безпосереднім досвідом Бога називається лише один із видів віри, який буває у містиків, обожнених (св. Максим Сповідник, Містагогія 5). Для звичайних християн віра – це прийняття тих чи інших положень віровчення без повного доказу таких положень. А також (і що головне!) – це особиста вірність Богові, із яким особистість вступила у відносини «завіту» (наприклад, у хрещенні). Вибір лише одного із значень віри є помилковим. Тим більше, що вибирається не та віра, яка звичайно буває у всіх релігійних людей (перше і друге значення), а та містична віра, яка буває у окремих особистостей. Не можна ж вважати невіруючими всіх, хто не мав споглядання Бога. А для святих Отців (св. Максима зокрема), які розвивали вчення про віру як безпосередній досвід Бога, ця сама містична віра є найвищим духовним станом, одним із елементів обожнення. Згідно із отцями, у цьому стані «віри» людина споглядає Бога і «вірою» цей стан називається через його постійність, стабільність. Важко собі уявити, щоб розвиток теології в університеті був ділом такого роду містиків, які безпосередньо споглядають Бога. І зовсім дивним є використання такого вчення про безпосереднє пізнання Бога заради легітимізації нецерковної теології.

 

Загальна спрямованість посилань на духовний досвід у Вестеля доволі дивна. Звичайно при таких посиланнях мають на увазі таку тезу: богословствувати мають право не всі, а лише ті у кого є відповідний (правильний, церковний) духовний досвід. Вестель же все перетлумачує: богословствувати має право кожен, у кого є духовний досвід пізнання Бога («віра»). І якщо для Отців віра як безпосереднє пізнання – явище унікальне, властиве невеликому числу святих, то для Вестеля така віра зустрічається настільки часто, що на ній можна ґрунтувати теологію в університеті.

 

Більше того, за Вестелем, цілком можливий і феномен богослова, який буде чистим «теоретиком». У такому випадку він навіть може бути атеїстом. Очевидно, що як опора на суб’єктивний досвід, так і всякі довільні «дозволи» теологам бути «чистими теоретиками» не мають жодного відношення до теології, як елементу релігійного світогляду християн.

 

6. Помилки у визначенні відмінностей теології від релігієзнавства і філософії

 

Теологія, яку пропонує викладати Юрій Вестель, фактично є релігійною філософією. Адже остання – це і є раціональний дискурс філософів про Бога, у якому вони враховують свій особистий духовний досвід, свою віру (Е. Жильсон, Іван-Павло II «Віра і розум»). Хоча звичайні філософи до релігійної філософії ставляться критично – оскільки її представники часто видають бажане їм за цілком доведене, очевидно, що така релігійна філософія – це частина філософського світогляду.

 

Юрій Вестель намагається уникнути проблеми, провівши своє власне розрізнення між теологію і філософією. «Філософія і теологія мають різні предмети: філософія досліджує не Бога, а буття». В дійсності філософія вивчає не лише буття. І серед предметів філософської думки – можлива Причина світу та людини. Дискурс про цю причину може бути чисто раціональним – як це буває у метафізиці (філософії взагалі), наприклад, у Декарта. Або він може враховувати особистий духовний досвід (чи віру) – і тоді маємо справу із релігійною філософією (наприклад, у Бердяєва).

 

Отже, твердження Вестеля про різні предмети у теології та філософії – некоректне. Також зазначимо, що і релігієзнавство досліджує ідею Бога – як вона виражена у релігійному світогляді.

 

Висновки

 

Твердження Юрія Вестеля у його статті є його особистою концепцією, яка суперечить прийнятим нормативним документам з спеціальності теологія. Ця його концепція не може бути визнана ані філософською спільнотою, ані конфесійними богословами. Проведені Юрієм Вестелем розрізнення є довільними та суб’єктивними, не враховують вітчизняної та світової філософської традиції, нехтують всіма традиціями християнської конфесійної теології.

 

Викладання теології в університеті – річ складна  і надзвичайно важко вирішити вже існуючі численні проблеми . Створювати за цих умов ще й нові штучні перепони – занадто велика розкіш для України. А запровадити філософську теологію як «абсолютну», «надконфесійну» «гіпертеологію» — це саме створити штучну проблему.

 

Філософська теологія – лише одна із дисциплін, яку має вивчати бакалавр і магістр православної (католицької, протестантської) теології. Розмежування філософської та конфесійної теологій вимагають, як бачимо, не лише офіційні документи, але і філософські та богословські мислителі, які задумувалися над проблемою визначення різних «теологій». Очевидно, що якби в Україні були написані та видані добрі підручники з теології (філософської, православної, католицької, протестантської), концепції Юрія Вестеля не могло б виникнути взагалі. А поки немає таких підручників люди відчувають повну свободу в маніпуляціях ключовими поняттями – як то: теологія, філософська теологія, релігійна теологія, філософія (!), релігієзнавство, віра, тощо. Навіть не звертаються до підручників з філософії, чи філософських енциклопедій. Ми вже не говоримо про класичне «Академічне релігієзнавство». Юрій Вестель пише так, ніби він першим в Україні почав думати про відповідні проблеми. Думаємо, що така позиція – безвідповідальна.

 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика