Автор: Юрій Чорноморець

 

1 грудня цього року до 20-річчя референдуму, на якому народ України обрав шлях незалежності, церкви Київської традиції (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) звернулися до християн та всіх громадян із закликом до початку нового етапу в історії нашої країни.

Помилкою попереднього двадцятиріччя християнські ієрархи вважають пріоритет матеріального розвитку над духовним. Невдачі в побудові України, на думку представників Київських Церков, мають системний характер і можуть бути подолані лише у разі прийняття нової моделі суспільного розвитку. «Базисом» в такому суспільстві мала б бути духовність, а надбудовою — матеріально-економічна сфера.

 

Сама пропозиція цілком відповідає загальній логіці християнського соціального вчення та може бути підтверджена посиланнями на практику. Історія знає цивілізації, які досягли матеріально-економічного розвитку саме завдяки прийняттю християнських цінностей та християнської трудової етики. І навіть в історії України були приклади того, як християнська солідарність змінювала життя українців на краще. Достатньо згадати православні братства XVI-XVII століть або кооперативний рух в Західній Україні в міжвоєнний період.

 

Двадцять років тому відносини християнства та нації у суспільній свідомості розглядалися лише з точки зору корисності церкви для держави. Обов’язком церкви, як правило, вважалась підтримка держави: сакральна легітимізація влади, допомога в соціальній роботі та патріотичному вихованні. Сьогодні церква в розумінні українського народу перестала бути «додатком до держави», а стала найбільшим інститутом громадянського суспільства. Зміна ставлення до церкви відбувалася завдяки активній громадській позиції церков, їх критиці багатьох кроків влади та апеляції до народу. Переломним моментом у сприйнятті церкви стала помаранчева революція, під час якої церква виразно опинилася разом із народом, а не була «міністерством віросповідання». І навіть УПЦ МП тоді підтримала не стільки владу, як власного «православного кандидата», який лише через п’ять років став президентом.

 

Опинившись в становищі морального провідника народу, церква знову ж таки має вибір. Перший варіант — це почати агітувати за «вічні цінності» народу, звеличуючи як сам народ, так і всі сторони його життя. На цьому шляху церква ризикує перетворитися на народного «психотерапевта», який постійно запевняє «пацієнтів»: все нормально, ви — найкращі, тільки треба трошки потерпіти. Ця роль служниці народу для церкви так само означає зраду свого релігійного призначення, як і роль служниці держави.

 

Завдання церкви — свідчити про вимоги Божого закону щодо народного життя та про обов’язки кожного — від простого громадянина до політичних лідерів нації, а не «задовольняти релігійні потреби народу». Церква належить не народу, а належить Богу. Сам народ, його доля, його благополуччя та саме існування — в руках Божих. Церква не повинна ставити себе в позицію підкорення народному життю, а від Бога має завдання вчити про шляхи преображення цього життя в усіх його сферах. Взагалі, церква має від Бога найпершим завданням свідчити про високу відповідальність людини за все її життя, як релігійне, так і моральне, як особисте, так і суспільне.

 

Церкви Київської традиції у своїй відозві першою основою для суспільного життя назвали Закон Божий. Християнські церкви мають розвинуте вчення про обов’язки всього народу та його провідників. Церква закликає не лише окремі особи, але і цілі народи та людство взагалі керуватися законом любові, заповіданим Спасителем Ісусом Христом. Церква наголошує, що саме християнська мораль має бути душею народного життя, без якої найкращі правові системи не вбережуть від сваволі та деградації. В той же час церква наголошує на тому, що християнські ідеали любові можуть здійснюватися народом, що визнає елементарні вимоги природного морального закону. Не можна будувати цивілізацію любові тоді, коли в країні немає елементарного правопорядку, не забезпечено торжества справедливості та законності. Святе Письмо свідчить, що Бог благословляє тих лідерів націй, що встановили справедливий лад, і проклинає тих, хто примножив беззаконня, корупцію, дозволив наживатися на стражданнях народу. Церква свідчить про обов’язок керівництва нації встановити торжество природного закону, що вимагається совістю кожної людини. І лише на основі цивілізації справедливого порядку, де захищені права людини, можливий перехід до високого покликання розбудови власне християнського суспільства любові. Церква вчить, що кожна нація може намагатися жити за Євангельськими законами любові. Таке навчання є обов’язком Церкви, заповіданим їй Христом. Неможливість повного втілення ідеалу не робить зусилля марними. Кожне діло любові, здійснене людьми, народом на чолі із його керівництвом, є безцінним в очах Господа. Якщо встановлення цивілізації справедливого порядку  дозволяє людям залишатися людьми, то намагання жити за законами любові робить їх «синами Всевишнього».

 

Коли церква свідчить про Закон Божий — вона стоїть на твердому ґрунті, тобі як дискурс про «християнські цінності» може завести на манівці. Цінності — це те, що ми цінуємо. Найбільша цінність для християн — любов. І цим визначається сама специфіка християнства. Але все-таки цінність — це щось, що стало для нас цінністю — бо ми це оцінили, прийняли як щось значиме для нашого життя. Момент суб’єктивізму в дискурсі про «християнські цінності» буде завжди. Якими вони є? Які саме цінності мають бути першочерговими для втілення в житті? Тут відкривається широке поле для маніпуляцій і не всі церкви втримуються від гри в «рейтинги» та «переліки» «цінностей». Дискурс про Закон Божий відразу ставить Церкву в положення підкорення Богові, Його волі. Що Бог говорить про обов’язки народу та особистості? І що Бог говорить про обов’язки самої Церкви, про те якою вона має бути сама по собі та якою є її місія в житті народу? Лише такі питання дозволяють побудувати справжнє християнське соціальне вчення. Етика обов’язку взагалі більш чітка та зобов’язуюча, ніж всі спекуляції про моральні цінності та традиції.

 

Другим фундаментом для народного життя церкви Київської традиції назвали повагу до прав і свобод кожної особистості. «Пам’ятати, що кожна людина є образ Божий, Господнє творіння і Його улюблена дитина». Кожна людина — образ Божий, а не лише якась «обрана», «правильна», «богоуподібнена». Намагання довести, що деякі люди мають більшу свободу, а деякі повинні бути обмежені в своїх правах — це сучасна хвороба багатьох християн. Звикнувши за радянської влади не поважати права і свободи як свої, так і інших, християни схильні бачити образ Божий лише у власній душі, у душах вірних своєї церкви. Християни інших конфесій сприймаються як неповноцінні. І навіть просто вірні чи клірики своєї ж церкви можуть розцінюватися як недостойні мати ті самі права — через всякі гадані недоліки чи просто малий ранг в гаданій ієрархії богоуподібнення.

 

Радикальність християнського благовістя саме у свідченні, що всі люди однаково є образом Божим, що всі мають однакове високе покликання, що всі люди рівні перед Богом та всі заслуговують на однакову пошану. Справа християн — свідчити про високу гідність людини, про її свободу та нескінченну цінність в очах Божих. І найвищий церковний достойник, і останній бомж — однаково є образом Божим, однаково мають свободу. І ще невідомо, хто з них буде спасенний — адже свобода покаятися чи загинути залишається у кожного із них до останньої хвилини їх життя. Повага до цієї свободи — обов’язок християнина.

 

Повага до кожної особистості як образу Божого та вільної розумної душі, покликаної стати сином Божим, і робить можливою християнські суспільні відносини. Саме тому третя духовна основа для суспільства у звернені осмислюється так: «Те, що шануємо і цінуємо в собі та для себе, переносити на всіх інших людей, — таких же Божих дітей, як і ми: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6, 31)».

 

Правовий устрій та солідарне суспільство виникають не у суспільствах, що виконують весь моральний кодекс християнина. Достатньо лише найпростішого, але найважливішого: «Не роби іншому того, що не хочеш собі (не хочеш своїм дітям, родичам, близьким)», а також: «Як хочеш, щоб робили тобі люди, так і ти роби їм». Ось чого не вистачає нашому суспільству. Ми не вміємо поставити себе на місце іншого! Неправедний суддя лінується уявити себе на місці своєї жертви. Грабіжник чи рейдер забуває подумати про те, як би він почувався пограбованим. Хлопці, що зважуються на насильство чи продавці наркотиків чомусь не можуть уявити власних дітей як жертв своїх дій. Бездітні християни не поставлять себе на місце дітей з інтернатів. Виробники неякісних продуктів не подумають про себе як можливих жертв харчових отруєнь. Влада не думає про те, що колись і вона опиниться на місці опозиції. Це невміння поставити себе на місце іншого є головною причиною всіх наших бід.

 

Є нації, які гірше за нас зберегли християнські традиції. Але живуть вони краще, в тому числі і матеріально. Лише тому, що громадяни вміють поставити себе на місце іншого. Це відбувається автоматично. Людина потрапила в біду — я їй допомагаю, бо хотів би, щоб і мені допомогли. «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм». Я утримуюсь від злочину — тому що не хотів би сам стати жертвою злочинців. «Не роби іншому того, що не хочеш собі».

 

Є нації, які хваляться власною «християнськістю». Але вони втратили головне: повагу до особистості іншого. А якщо не поважаєш іншу людину, не живеш за законом: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм», то ніколи і не зможеш іншого любити по-справжньому. Невміння поважати ближнього робить неможливою любов до нього. А хто не вміє любити ближнього — той не любить і Бога.

 

Страшно мати таку рану у власній християнській ідентичності. Але ніколи не пізно почати жити згідно із законом Бога. Ніколи не пізно почати нову історію себе як християнського народу. Саме це і пропонують церкви Київської традиції.

 

Чи буде почутий народом цей радикальний заклик переосмислити власне буття? Багато що залежить не лише від самого народу, але і від вміння церков пояснити всім на зрозумілій мові свій неординарний заклик. Поки що ж можемо радіти з того, що 20-річчя Незалежності стало приводом для керівників церков Київської традиції для християнського послання про обов’язки та достоїнство особистості і народу — послання, повністю вірного духу і букві Євангелії.

 

 

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

Яндекс.Метрика