Пропонуємо увазі читачів сайту «Релігія в Україні» відповідь Юрія Чорноморця на рецензію архімандрита Кирила (Говоруна), присвячену монографії «Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія» (К., 2010). Рецензія архімандрита Кирила була надрукована в чотирнадцятому номері «Трудів Київської духовної академії». Відповідь Ю. П. Чорноморця з’явилась у черговому (п’ятнадцятому) номері «Трудів», що вийшов з друку наприкінці грудня 2011 року.

Сьогодні православна теологія потребує особливо уважного пізнання традиції. В 1930-ті роки о. Георгій Флоровський, борючись за звільнення православної думки з полону різного роду метафізики (католицької схоластики, романтичного богослов’я, німецької класичної філософії, гностицизму, протестантського впливу тощо), висунув великий ідеал неопатристичного синтезу. Першим завданням синтезу мало стати повернення сучасного православного богослов’я до букви (понять, концепцій) та духу (досвіду, світогляду) святих отців. Другим — формулювання з цієї позиції православних відповідей на сучасні світоглядні питання. Очевидно, що неопатристичний синтез все ще залишається важливим завданням для православної теології, хоча багато що вже було зроблено: більш успішно — самим отцем Г. Флоровським, отцем Думутру Станілое, преподобним Іустином Поповичем, схіархімандритом Софронієм (Захаровим), митрополитом Іларіоном (Алфєєвим); менш успішно (через потрапляння у залежність від філософії екзистенціалізму) — Володимиром Лоським, Христосом Янарасом та митрополитом Іоанном Зізіуласом. Неопатристика — це незавершений проект сучасного православного богослов’я, який ще має великий потенціал. Але для праці в межах цього проекту необхідно все більше і більше пізнавати традицію. Отець Г. Флоровський вважав ідеалом халкідонізм, а «золотим віком» патристики вважав епоху від святого Афанасія Александрійського до преподобного Максима Сповідника. Отець Думитру Станілоае за взірець святоотцівського мислення ставив святого Максима. Систематично, однак, він встиг осмислити лише аскетичне богослов’я грецьких отців у своїй неперевершеній книзі «Православна духовність». Преподобний Іустин Попович мав дух святих отців та викладав догматику в поетично-есеїстичному стилі, що нагадує твори святого Єфрема Сіріна. Отець Софроній (Сахаров) теж мав глибокий духовний досвід, для виразу якого шукав власну мову, суголосну із святоотцівською та сучасною. Митрополит Іларіон (Алфєєв) взірцевим для патристичного богослов’я вважає святого Григорія Богослова. Володимир Лоський дивився на всю патристику крізь призму власної «екзистенціалістичної» інтерпретації Ареопагітик та святителя Григорія Палами. Позиція Х. Янараса та митрополита Іоанна Зізіуласа взагалі є занадто суб’єктивною (як і позиція С. С. Хоружого). Отці для них існують лише як предмет для власних інтерпретацій, завжди творчих, але часто далеких і від букви, і від духу отців. Отже, до виконання поставленого отцем Г. Флоровським завдання реконструкції букви (понять, концепцій) та духу (досвіду, світогляду) святих отців сучасна православна теологія не раз підходила, але в цілому це завдання все ще залишається актуальним.

 

В часи панування неопатристики отець Миколай Афанасьєв, отець Олександр Шмеман та митрополит Сурожський Антоній спробували повернутися не лише до букви та духу святих отців, але і до букви та духу літургійного передання, до букви та духу Євангелія. Літургійна та біблійна буква (поняття, концепції), літургійний та біблійний дух (досвід, світогляд) заново надихнули православну теологію. Для самих святих отців головним джерелом богословського натхнення були евхаристійний досвід та читання Писання. Тому це нове повернення до джерел православної теології в літургії та Писанні стало суголосним із неопатристичним «Назад до отців!». Сьогодні «лінію» отців М. Афанасьєва, О. Шмемана і митрополита Антонія продовжують видатні православні богослови Девід Бентлі Харт та архімандрит Іоанн Пантелеймон Мануссакіс. Перший написав на основі власної інтерпретації святителя Григорія Ниського видатну працю «Краса нескінченного. Естетика християнської істини». Отець Іоанн Мануссакіс у книзі «Бог після метафізики. Теологічна естетика» створив власну феноменологічну теорію богопізнання у церковному досвіді — на основі букви та духу творів святителя Григорія Ниського. Повернення до духу і букви святих отців, літургії та Писання відбувається сьогодні в православній теології в умовах, коли всяка метафізика вже залишена людською думкою як неспроможна дати істину. Вся філософія, серед іншого — і філософія Просвітництва, і філософія Модерну взагалі — не вважається більше за джерело істини. Вся ця філософія має в кращому випадку обмежене значення інструментарію (Й. Хабермас, сучасна філософія науки) або відкидається зовсім (постмодернізм). У теології повністю розпрощалися із схоластичним способом богословствування — на необхідності чого наголошували всі видатні православні теологи сучасності. Феноменологічна аналітика релігійного досвіду — ось шлях, який визнається сьогодні як вільний від недоліків метафізичного та схоластичного способів мислення. В цих умовах звернення до святоотцівської традиції вимагає глибокого знання всієї спадщини грецької патристики (як мінімум), а не лише літургійного передання та творів святого Григорія Ниського.

 

Як богослов, я намагаюсь працювати з одного боку як продовжувач напрямку отців Г. Флоровського та Д. Станілоае. Неопатристика — це область православної богословської думки, в якій головне ще необхідно зробити. З іншого боку, я намагаюсь працювати і як послідовник митрополита Сурожського Антонія та Девіда Бентлі Харта. Цей напрямок православної теології, на мою думку, найбільш перспективний як для неї самої, так і для свідчення перед інославними, філософією, гуманітарними, природничими і точними науками. Невипадково, що в цій богословській парадигмі працює талановитий український православний богослов Олександр Філоненко.

 

Отже, для сучасного православного богослов’я є необхідним нове звернення до спадщини отців, нове пізнання як букви (понять, концепцій), так і духу (досвіду, світогляду) грецької патристики (в першу чергу). Попереднім спробам не вистачало сміливості аналізу «букви», бо жодним чином не можна говорити про недостатність розуміння духу отців у видатних богословів сучасного православ’я. Головною ціллю нового звернення до букви отців має бути відкриття більших багатств їхньої богословської мови та їх концепцій. Вже в двадцятому століття стало звичним для православних богословів говорити про логоси, про енергії, про сінергію та обожнення. В дев’ятнадцятому столітті ці поняття та відповідні концепції із святоотцівської спадщини були на маргінесі богословського дискурсу, в двадцятому столітті — вже в центрі. Але святоотцівська «буква», тобто поняття та концепції, які вони використовували, в своїй повноті та цілісності — ще не відкрита і не задіяна. Сьогодні православні теологи наново відкривають такі Божі імена як Мир, Благо, Справедливість, широко використовують такі святоотцівські поняття як епіктасіс, парастасіс, анабасіс. Відкриття нового потенціалу святоотцівських понять та концепцій вимагає знання контексту, у якому ці поняття та відповідні концепції виникали і застосовувалися.

 

В цьому ключі надзвичайно важливим для православного богослов’я є аналіз тих явищ богословсько-філософського характеру, які відомі в науці як християнський платонізм перших століть існування Церкви, християнський аристотелізм, християнський неоплатонізм. Явища ці неоднозначні, тому що поруч із християнським платонізмом святих отців-каппадокійців існував і християнський платонізм Оригена. До речі, на цих двох прикладах легко показати основну проблематику взаємовідносин християнського платонізму як мови із самим змістом християнського богослов’я. Використовуючи поняття та концепції так званого «середнього платонізму», Ориген занадто захопився і частково підмінив християнський зміст «платонічним». Звідси — його особисті богословські теорії, не схвалені Церквою. Отці-каппадокійці, також використовуючи поняття і концепції «середнього платонізму», зуміли зберегти чистоту християнського змісту від спотворень, до яких могли привести особливості платонічної мови. Навпаки, каппадокійці широко застосовували метод пристосування мови до християнського змісту, сміливо трансформували багато понять та концепцій «середнього платонізму» так, що іноді дослідникам і не відразу видно, звідки саме був взятий «мовний матеріал». Тому теологію та філософію каппадокійців можна охарактеризувати як класичний ортодоксальний християнський платонізм. А оригенізм потрібно описувати як особливе явище в історії християнського платонізму, як невдалий проект, як некласичний і неортодоксальний християнський платонізм.

 

Особливості та доля християнського арістотелізму — тема, яка ще потребує власних систематичних досліджень з огляду на важливу роль аристотелізму в формуванні неохалкідонізму. Але певний прогрес в цій області можливий лише за умови розрізнення впливу самого аристотелізму (Аристотеля та Олександра Афродизікійського) та впливу олександрійських неоплатоніків, які широко використовували аристотелівські поняття та концепції, відповідним чином їх трансформувавши. Це складна проблема, особливо якщо врахувати одну обставину: як вірно підмічає Д. Рунія, трансформація аристотелівських понять в християнській думці та в неоплатонізмі йде багато в чому аналогічними шляхами. І тому на ґрунтовні дослідження християнського аристотелізму ще потрібно почекати, в тому числі потрібно почекати на нове історико-філософське прочитання найвидатнішого явища візантійського аристотелізму — Леонтієвого корпусу.

 

Завдання моєї монографії «Візантійський неоплатонізм» було доволі скромним — підступитися до візантійського неоплатонізму як цілісного явища, прослідкувати еволюцію в богословській та філософській думці тих мислителів, які використовували неоплатонічну «букву», тобто застосовували поняття та концепції, запозичені із неоплатонізму. В першу чергу мене цікавили непрості відносини між змістом християнської теології та її візантійсько-неоплатонічною формою. І думаю, що із цим завданням мені вдалося впоратися, накресливши основні повороти в цій заплутаній історії.

 

Як відомо, візантійський неоплатонізм розпочався із Ареопагітик. В цьому творі не просто використовуються неоплатонічні поняття та концепції. Текст Ареопагітик — це переважно християнські перифрази із творів неоплатоніків. Сміливий автор працював буквально так: знаходив потрібне йому місце в неоплатонічних творах, робив його християнську інтерпретацію, трохи змінював під свій загальний стиль те, що отримав в результаті — і так записував уривок за уривком. Як не дивно, йому вдалося створити християнський теологічний і філософський твір, який став одним із найвпливовіших в історії теології взагалі. Але чи є цей твір повністю «безпечним» для православ’я? Деякі ідеї Ареопагітик є настільки ризикованими, що утримання цього корпусу праць в традиції було результатом особливих зусиль ортодоксальних теологів, що надавали йому відповідної інтерпретації. Сам же твір занадто сильно «деконструює» все позитивне вчення християнської теології, щоб бути самодостатнім та самоцінним. Тому використання Ареопагітик у сучасній теології повинно бути вкрай обережним. Оскільки сам по собі текст Ареопагітик може завести богослова до ідеалів «постдогматичного» та «постконфесійного» мислення, а звідти — один крок і до «постхристиянського» мислення. Навіть якщо не визнавати, що Ареопагітики написані монофізитом (а такою є думка більшості сучасних дослідників), навіть якщо не бачити дивовижної тотожності вчення Ареопагітик про Божу діяльність із вченням про діяльність Творця, що виражене у творі монофізита Іоанна Філопона «Проти Прокла» — до неоплатонізму Ареопагітик потрібно ставитись обережно, необхідно постійно перетлумачувати в дусі традиції ортодоксального православного християнства. Традиція ортодоксального перетлумачення теології Ареопагітик почалася ще з Іоанна Скіфопольського (Коментарі на Ареопагітики, створені в 540-ві роки) та преподобного Максима Сповідника (перші глави «Амбігв»), а продовжується і сьогодні у Д. Б. Харта і о. Й. П. Мануссакіса. При використанні Ареопагітик необхідно ясно усвідомлювати, що є досягненням християнської думки, а що — неоплатонічною концепцією, яка потрапила в християнський контекст і ще може не цілком «християнізувалася». Що є властивим для християнського неоплатонізму, а що є особистими поглядами автора Ареопагітик, які не були прийняті традицією. З огляду на складність всієї проблематики подальший прогрес у цій сфері можливий лише у разі підготовки коментованого видання Ареопагітик. Важливим кроком для богослов’я України міг би стати вихід білінгви, в коментарях до тексту якої було б показано, які неоплатонічні тексти використовував автор Ареопагітик, які існують богословські та філософські інтерпретації його текстів.

Необхідність пізнання традиції: Відповідь архімандриту Кирилу (Говоруну). Частина 1

 

One Response to Необхідність пізнання традиції: Відповідь архімандриту Кирилу (Говоруну). Частина 1

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

Яндекс.Метрика