Необхідність пізнання традиції: Відповідь архімандриту Кирилу (Говоруну). Частина 2

Кілька слів необхідно сказати і про мою гіпотезу щодо авторства Ареопагітик, про яку побіжно говориться у книзі. Більшість науковців давно прийшли до висновку, що автором Ареопагітик був монофізит. Тому нічого особливо нового в моїй гіпотезі щодо одного із монофізитських богословів немає. Всі гіпотези щодо авторства, які знаходимо в літературі (близько 30 основних), засновані на аргументах історичних. Тобто встановлюється приблизна дата написання і потім шукаються можливі автори. Виникає природне запитання: чому не використовується філологічний аналіз? Для цього є своя проста причина.

Автор Ареопагітик використав не звичайну для нього мову олександрійського неоплатонізму — схоластичну нудну мову підручників та коментарів до Аристотеля. Він взяв за основу мову афінського неоплатонізму (Прокл, його учень Дамаскій Діадох), вніс в цю мову трохи від стилю гімнів (тут знову-таки взірцем був Прокл), християнізував — і отримав неповторну штучну мову для одного твору. Ніхто на такій мові нічого іншого не писав. Автор залишився невпізнаним сучасниками — тобто задуманого результату він досяг. Видає авторство лише одна обставина — це тотожність вчення про Божу діяльність в Ареопагітиках і творі Філопона «Проти Прокла». Щодо авторства Ареопагітик, безумовно, необхідно писати окрему книжку, в якій наводити всю систему аргументації. Можливо, що при написанні такої книги якісь «філологічні» аргументи щодо авторства теж можна буде віднайти, якщо на аналіз тексту «Проти Прокла» витратити значний обсяг часу. Звісно, хотілося б не відбирати хліб у філологів та літературознавців-структуралістів, які могли б такого роду завдання вирішувати самі. Я тут лише виступаю як філософ і теолог, який впізнав у текстах, написаних різним стилем, авторство одного геніального мислителя. Але саме впізнав одного мислителя, не вдаючись до жодних філологічних міркувань, які здалися мені або зовсім неможливими, або досить важкими. Філологи запевнили мене, що людина, створюючи штучну мову та пишучи на ній, все одно десь себе «видасть». Ну от, їм як спеціалістам і має належати вердикт в цій справі філологічних аргументів «за» чи «проти» гіпотези про авторство. В будь-якому разі, аналіз тексту Ареопагітик, зроблений в книзі, має самодостатнє значення. Я його робив до всяких роздумів про авторство, без огляду на те, хто його взагалі міг написати. Аналіз цього тексту — ось головне в розділі про Ареопагітики. Розмірковувати ж над авторством замість того, щоб придивитися до нового прочитання тексту Ареопагітик — це підхід помилковий, поверхневий. Адже головне не авторство, головне — смисли цього теологічного тексту, той величний і водночас небезпечний богословсько-філософський синтез, яким є Ареопагітики. Є автором Ареопагітик Філопон чи не є — від цього нічого принципово не змінюється в історії візантійського неоплатонізму. Ареопагітизм як перший тип візантійського неоплатонізму всебічно проаналізований нами в тому вигляді, в якому автор хотів його представити в Ареопагітиках. Ми не зупинялися на банальностях, давно відомих в літературі, а наново прочитали Ареопагітики. Тому очікуємо не обговорення нашої впевненості в авторстві Філопона, а нашого прочитання Ареопагітик.

 

Особливо важливою в історії візантійського неоплатонізму є творчість святого Максима Сповідника. В книзі висвітлено лише місце цього геніального богослова і релігійного філософа в загальній еволюції візантійського неоплатонізму. Але взагалі його спадщина є невичерпним джерелом як за багатством «букви» (поняття та концепції), так і за величними проявами святоотцівського духу. Саме його християнський неоплатонізм може бути тим взірцевим християнським еллінізмом, про який говорив отець Г. Флоровський. Для преподобного Максима характерним є нове заглиблення в таємницю Христа, нове прочитання всієї попередньої християнської традиції. Святий Максим не лише створив синтез візантійської теології, визначивши її долю на подальші віки. Він був геніальним буквально в усьому, і концентрованість його богословської думки просто вражає при уважному читанні. Наприклад, його тлумачення на літургію — «Містагогія» — це зовсім невеличкий твір, а тільки розкриття застосування філософських концепцій у «Містагогії» дозволяє сучасному французькому досліднику написати книгу на триста сторінок. І в цій книзі — лише головне, лише важливе. Спадщину святого Максима можна порівняти із океаном, який ніколи не можна буде вичерпати. Саме в творчості цього богослова православна теологія завжди матиме невичерпне джерело для власних роздумів. Треба тільки вміти читати твори святого Максима, розуміти — де геніальна ідея, а де шкільний штамп тієї доби, де вже повністю християнська концепція, а де використовується неоплатонічна мова. Саме невміння розрізнити всі шари мислення преподобного Максима не дозволяє побачити його вміння оперувати буквально всім багатством філософії та теології. Як геніальний композитор, він створює власну богословську симфонію. І якщо ми знаємо, що в цій симфонії використані надбання буквально всіх попередніх теологій та філософій, то це має нами сприйматися як геніальне досягнення святого Максима. Зводити його до рамок неохалкідонізму — так само нерозумно, як бачити в ньому лише візантійського неоплатоніка. Думка святого Максима — ширша, глибша. Але це не заважає займати йому центральне місце як в історії неохалкідонізму, так і в історії візантійського неоплатонізму. Мало того — преподобний Максим загалом є центральною фігурою для всієї православної теології. Саме ця думка свого часу спонукала професора Сергія Леонтієвича Єпіфановича зайнятися вивчення життя і творчості святого Максима. І саме цей геніальний київський патролог вперше зробив особливий наголос на неоплатонізмі мислення преподобного Максима. Здається, що нам лише випадає продовжувати київську традицію вивчення життя та спадщини святого Максима, — тим більше, що найближчим часом буде видано підготований нами двотомник рукописного доробку С. Л. Єпіфановича.

 

Якщо Ареопагітики і преподобний Максим Сповідник використовували «високу» мову Прокла та його учнів, то від святого Анастасія Синаїта та Іоанна Дамаскіна розпочалася традиція використання мови александрійського неоплатонізму. В історії Візантії наступала епоха енциклопедизму, збереження та актуалізації досягнень античної та християнської давнини. Педагогічний проект Візантії був у цілому вдалим, культуру вдалося зберегти і вона дала численні плоди — особливо в мистецтві. Але взагалі це була епоха «візантійської схоластики» — тобто епоха панування сухого енциклопедизму в богослов’ї. Іноді проти цієї традиції протестували містики — такі як преподобний Сімеон Новий Богослов — але ніхто цю шкільну традицію не міг замінити чимось кращим. Для представників цієї традиції візантійської схоластики — викладачів університету, освічених ієрархів — характерним є знання того об’єму філософії і взагалі наук, який викладався в Олександрії в останні два століття існування там філософської школи. Тексти александрійських неоплатоніків читалися, з них переписували у власні твори величезні уривки, робили перифрази, компілювали, використовували у полеміці. При дослідженні спадщини візантійських авторів від Анастасія Синаїта до початку XIV століття існує величезна небезпека видати за оригінальне православне вчення якийсь банальний штамп із античних філософів. Чи побачити досягнення там, де були лише постійні повтори. Без знання олександрійських неоплатоніків очікувати суттєвого прогресу в дослідження візантійської думки в її бутті з кінця VII до початку XIV століть не доводиться.

 

Паламіти у власних творах постійно зверталися до спадщини своїх попередників — візантійських неоплатоніків, і лише іноді використовували тексти античних неоплатоніків. Паламіти усвідомлювали себе в якості традиціоналістів, і немає нічого дивного в тому, що вони зверталися до традиції в пошуках «букви» (понять, концепцій) для захисту «духу» (досвіду, світогляду). Традиція православного богослов’я мала на той час найбільші досягнення саме як візантійський неоплатонізм (Ареопагітики, святі Максим Сповідник та Іоанн Дамаскін). Крім того, це була жива традиція, яку власне паламіти як її носії й захищали.

 

Вивчення паламізму як невід’ємної частини традиції візантійського неоплатонізму лише починається. Досягнення паламітських богословів можуть бути набагато краще використані сучасними православними богословами, ніж це має місце сьогодні. Особливо важливим є вивчення спадщини самого святого Григорія Палами, а також Каліста Ангелікуда, святих Феофана Нікейського та Миколая Кавасили. Щодо цієї епохи ще трапляються дивні казуси, коли поважні професори цитати із святого Максима у творах паламітів (Феофана Нікейського, наприклад) приймають за цитування Томи Аквіната і довго роздумують про синтез паламізму і томізму — який ніколи не існував! Обсяг текстів, створених у XIV-XV століттях, за об’ємом є величезним, і його вивчення вимагає зусиль цілого інституту богословських досліджень. Якщо такий колись буде створено, то тоді від стадії попереднього вивчення спадщини цих століть візантійської думки православна теологія могла б перейти до осмислення цієї спадщини на тому рівні, якого вона дійсно гідна. Поки що краще розуміння паламізму як частини традиції візантійського неоплатонізму є найбільшим досягненням, на яке сьогодні здатна православна теологія та філософія. Крім того, я би відмітив, що правильність розуміння позиції кожного із антипаламітів — теж критично важлива, бо тут від міфів про них треба перейти до розуміння їх позиції в контексті візантійської богословської та філософської культури.

 

В сучасній богословській думці існує упередженість щодо всякого роду характеристик християнської теології крізь призму філософської мови, яка вживалася давніми теологами. Наприклад, багато говорять про обмеженість поняття «християнський аристотелізм» щодо Томи Аквіната. Спадщину цього теолога годі зрозуміти без доброго знання Біблії, Августина, грецьких отців (спадщину яких він активно використовує, особливо в антропології), Ареопагітик. Але все-таки його богословська мова та методологія — це християнський аристотелізм. Жодним чином не «чистий» аристотелізм, але саме християнізована ним аристотелівська філософська мова. Так само, більшість теологів та філософів Візантії використовувала мову візантійського неоплатонізму. Знову таки парадокс полягає в тому, що у словосполученнях «християнський аристотелізм» чи «християнський платонізм» головним є слово «християнський». Цей парадокс давно відомий і в історії теології, і в історії філософії. Так само, у словосполученні «візантійський неоплатонізм» головним є «візантійський» у сенсі належності до богословської традиції Східної Церкви.

 

Значення мови, яку використовували теологи Візантії, не можна перебільшувати. Неможливо із неоплатонічного характеру богословської мови вивести логіку розвитку богословської думки візантійських отців. Навпаки, в монографії показується, що для візантійського неоплатонізму була характерна траєкторія змін, протилежна до властивої античному неоплатонізму.

 

Знання багатств богословської мови візантійців є необхідним для поглиблення нашого знання їх спадщини, при чому це важливо не лише для кращого знання власне «букви», але і самого духу отців. Наведу лише один, але важливий, приклад. Якщо дослідник чи православний теолог не знає мови візантійського неоплатонізму святого Максима в достатньому об’ємі, то «Містагогія» для нього є метафізичним, схоластичним трактатом, проявом сухої візантійської риторики. Натомість, при знанні мови, відкриваються багатства змісту, стають явними невичерпні глибини святоотцівського духу, весь твір виявляється надзвичайно актуальним і зовсім позбавленим схоластики чи риторичності. Знання букви відкриває багатство духу, тому що тоді «буква» не заступає ці багатства змісту.

 

При вивченні візантійського неоплатонізму існує небезпека перетворення мови богослов’я на самоцінність. Православні богослови можуть просто додати до основних понять «сутність», «іпостась», «енергії» ще кілька десятків категорій і з їх допомогою розвивати таку собі неопатристичну схоластику. Тому потрібно пам’ятати, що головним є не розуміння «букви», а взаємодії «букви» із змістом в святоотцівських творіннях. Важливим є відкриття все нових і нових можливостей бути причетними до святооцівського духу.

 

Коли сьогодні православний богослов шукає «духу» Отців, він звертається до аскетичної літератури, до літургійної традиції, до творів окремих цікавих авторів, як-то святитель Григорій Ниський. Добре знання мови Ареопагітик, преподобного Максима, паламітів надасть православному богослову можливість віднаходити нові шляхи до глибокого пізнання духу отців, що необхідно для більш повного розкриття багатств святоотцівської думки для сучасної людини.

 

Наостанок хотілось би сказати кілька слів про впевненість у наукових результатах, досягнутих багаторічною працею, а також про корисність відлюдництва. Сучасна наука прищеплює молодим вченим невпевненість у собі та ставить як умову їх зростання участь у численних конференціях. Альтернативні стратегії сприймаються як певний виклик. Між тим ці стратегії часто є ознакою особливого наукового покликання і нічим більше. Впевненим в своїй правоті був Д. Б. Харт, коли писав «Красу нескінченного», і в результаті вийшла найкраща фундаментальна книга сучасного православного богослов’я. Впевненим у своїх книгах є митрополит Іларіон (Алфєєв), і це теж певний позитивний приклад для православних вчених. Кінець-кінцем впевненими у своїй правоті були всі найвидатніші богослови сучасності — Карл Барт, Ганс Урс фон Бальтазар, отці Георгій Флоровський та Думитру Станілоае. Всі вони були трохи відлюдниками. І участь в конференціях лише збивала їх з робочого ритму. Всі свої кращі праці вони написали завдяки певній концентрації, обмеженню кола власного спілкування, скерованості на творчість та закоханості в тексти. Спілкування в їх житті мало місце, але вони не вважали, що істина — це щось, що існує в людському спілкуванні. Істина — вона є, навіть якщо богослов працює сам, і свідком його праці є лише Бог. Науковий подвиг чимось схожий на чернецтво, але світ біля-наукової риторики намагається зловити кожного науковця в свої сіті. І кожен має право на вибір — чи жити йому в своєму кабінеті, працюючи з дня на день, чи мчатися по хвилях наукового дискурсу, іноді уриваючи час на власне наукові студії. Вибір важкий, зробити його треба, а якогось компромісу чи балансу сьогодні досягти практично неможливо.

 

Залишається подякувати архімандриту Кирилу (Говоруну) за цікаву та змістовну оцінку моєї монографії «Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія». В цілому книзі повезло, що практично всі із десяти рецензій були написані професіоналами своєї справи, із розумінням проблематики та зазначенням різноманітних перспектив для подальших досліджень. Все це важливо в сьогоднішньому світі, сповненому дилетантів, які не лише не соромляться демонструвати власний дилетантизм, але видають його за єдиновірну позицію для богослов’я чи філософії. Наукова ж дискусія передбачає саме ті толерантність та зваженість, критичність та розуміння значення зробленого, які бачимо в рецензії отця Кирила. Маємо надію, що українське богослов’я вступає в епоху власного відродження, на необхідності якого наголошував Блаженніший митрополит Володимир у своїй доповіді «Завдання православного богослов’я в Україні на сучасному етапі»; і що наш скромний вклад історико-філософської пропедевтики до богословського пізнання Традиції матиме свій позитивний вплив на сучасну православну теологію.

 

Джерело: Труди Київської духовної академії. № 15. К., 2011. С. 349-359.

 

One Response to Необхідність пізнання традиції: Відповідь архімандриту Кирилу (Говоруну). Частина 2

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

Яндекс.Метрика