Автор: Юрій Чорноморець

Risu.org.ua

Стаття завідувача кафедри богослов’я УКУ Віктора Жуковського «Критерії оцінки розвитку богослов’я і небезпеки квазібогословлення» здивувала перш за все наївністю основної богословської позиції автора та його пристрасними пошуками виправдань сучасного стану богослов’я УГКЦ, показавши його «нормальність». Також дивними видаються закиди на адресу неназваних критиків безплідності сучасного богослов’я УГКЦ, серед яких неважко впізнати Патріарха Любомира (Гузара), Тараса Тима, о. Олега Гірника[1] та автора цих рядків[2]. Усіх нас звинувачено в намаганні підмінити справжнє автентичне богослов’я УГКЦ, яке природно росте, як дуб у лісі, на якесь штучне «квазібогословлення». Отже, полеміка про богослов’я в УГКЦ зробила дивний поворот, на який годі було сподіватися. Примітивність роздумів Віктора Жуковського дивна для людини, яка закінчила богословські студії в Західній Європі, завідує кафедрою богослов’я в УКУ і покликана вести вперед ціле покоління богословів. Простота його роздумів може підкуповувати своєю позірною «благочестивістю» та «церковністю», а тому не буде дивно, якщо вона сподобається багатьом в УГКЦ. Прості відповіді на складні питання завжди подобаються церковним людям, але це ще не означає, що вони правильні чи ефективні. Тим більше, «свята простота» відповідей на дуже складні питання не є гарантією того, що вони є вірними Писанню, Переданню та Вчительству Церкви.

 

Вчення Віктора Жуковського про «онтологічний досвід»[3]

 

Віктор Жуковський давно поділяє установки найпростішої із течій в православній неопатристиці, так званого «містичного емпіризму». Джерелом істинного богословського знання та критерієм істини для представників цієї течії є «церковний досвід». Представники містичного емпіризму по-різному підкреслюють особливість цього досвіду, його відмінність від звичайних людських переживань. Джон Брек у книзі «Сила Слова в поклонінні церкви» (1986) характеризує цей досвід як надприродне «споглядання» (грец. «теорію»), яке можливе для всіх благочестивих християн. Йоан Романідес приписує досвід святим та їх євхаристійним спільнотам, заперечуючи його наявність у простих віруючих. С.С. Хоружий приписує особливий досвід всім, хто займається ісихазмом та має досвід «синергії»[4]. О. Нестерук називає цей досвід «абсолютно апофатичним»[5]. Богослов’я для містичних емпіриків виникає як таємничий наслідок цього досвіду і критерієм істини має його ж, містичний досвід християнських євхаристійних громад. Уперше теза про «нормативний» містичний церковний досвід з’явилася ще в попередній парадигмі православного мислення. У своїй ранній статті «Догматизм і догматика» (1904) її розвинув Павло Флоренський, який в основній праці «Стовп і утвердження істини» намагався показати, як саме догматики виникають із містичного церковного досвіду. Це не завадило самому о. Павлу сповідувати різні єретичні вчення, сформовані під впливом філософії. Так само захоплення ідеєю, що містичний досвід є джерело догматики, не спасло Володимира Лоського від привнесення екзистенціалізму в догматику. Останнє призвело не лише до невідомого в патристиці розрізнення «особистості» та «індивідуума» (як «часткової природи»), але і до довільного виведення всіх особливостей католицької догматики з «хибного містичного досвіду». Правда, класиком таких «виведень» «ложних» догматів «із досвіду прелесті» був навіть не сам В. Лоський, а М. Новоселов.

 

Очевидним недоліком такого вчення є його суб’єктивізм. Теоретики містичного емпіризму оголошують якийсь один церковний (містичний, євхаристійний, «споглядальний», «онтологічний») досвід правильним, а інші аналогічні досвіди (наприклад, католицькі) — квазідуховними. Відповідно, із «правильного» виводяться правильні догматики, а із «неправильного» досвіду може з’явитися лише всяка нежива і штучна догматична схоластика, всякого роду «догматичні збочення». Очевидно, що теоретики містичного емпіризму можуть оголосити істинним будь-який досвід та визнати єдиновірною будь-яку теорію, яку «виведуть» із нього. Сьогодні Україна знає велику кількість практичних прихильників тези «наш церковний досвід — єдине джерело істини». Особливо тривожно, що такого роду вчення характерне для багатьох нових релігійних рухів, які одягаються в ризи «правовірних», «істинних», «катакомбних», «харизматичних».

 

У чому основна помилка теоретиків «містичного емпіризму»? Вони правильно вказують, що богослов’я належить живій євхаристійній спільноті. Але притому забувають головне: характер богослов’я визначається Писанням, Переданням та Вчительством Церкви[6]. Церковний досвід — це місце, в якому богослов’я відбувається, де воно є живим і дієвим. Але саме місце життя богослов’я не визначає його структури, його особливостей. Існує лише три джерела богословських знань: Писання, Передання, Вчительство Церкви. Очевидно, що церковний досвід є церковним саме в тій мірі, в якій людина віровчально та екзистенційно є відкритою до Писання, Передання, Вчительства Церкви. Сама зустріч особистості та євхаристійної громади із Писанням, Переданням та Вчительством Церкви не є зіткненням із пустими текстами, але із живим словом Бога. Адже через Писання, Передання та Вчительство Церкви до віруючою та громади звертається Воскреслий Христос[7]. Якщо досвід віруючих не формується благодатним впливом Писання, Передання та Вчительства Церкви, то виникають сумні наслідки. По-перше, з’являються інтелігентські теорії про особливий досвід та унікальне богослов’я, яке з нього має виростати. Ці штучні та сухі теорії говорять про необхідність містичного досвіду, але самі ці теоретики живуть скоріше у власних фантазіях про досвід, ніж дійсно його мають. Наведу лише один приклад: св. Юстин Попович мав великий містичний досвід, що засвідчено його творами та спогадами сучасників. Але при цьому він не вважав його джерелом для догматичної теології, а був вірним класичному вченню про Писання, Передання та Вчительство Церкви. А ось Володимир Лоський чи Христос Янарас — професори і не причетні особисто до містичного досвіду. І можливо, саме тому вони так багато розмірковують про його значення. Можна сказати, що містики підкреслюють необхідність класичних джерел для догматики, а теоретики говорять про необхідність звернутися до містичного досвіду! Отже, абсолютизація значення містичного досвіду — це класична помилка сучасних теоретиків, від якої є вільною сама Церква[8]. Для богословствування необхідна чистота помислів, але сама ця чистота не породить богослов’я і не гарантуватиме його церковності, істинності. Для богословствування необхідно жити церковним способом життя — тобто, бути людиною євхаристійною. Якщо богослов має євхаристійний спосіб життя, то євхаристія його навчить і спогляданню, і молитовності і надасть етичне спрямування на подяку та прийняття ближніх у громаді[9]. Євхаристія може багато чому навчити богослова, і вона стає головним місцем, в якому його застає керігма Писання, Передання, Вчительства Церкви. Нікому із сучасних богословів не прийде в голову стверджувати необхідність сприймати Писання, Передання та Вчительство Церкви поза контекстом євхаристійного церковного досвіду, поза цим місцем живої зустрічі із Христом. Але містичний досвід не може замінити Писання, Передання та Вчительство Церкви. Всяка спроба жити «лише досвідом» чи «богословствувати від досвіду» закінчувалася єресями та розколами, так само як і кожна спроба мислити від Писання, Передання та Вчительства Церкви поза контекстом євхаристійного досвіду.

 

Отже, теорія Віктора Жуковського є класичним прикладом помилкового надання абсолютного значення якомусь одному необхідному для богослов’я елементу за рахунок відкидання інших. Де-факто, елементу допоміжному надається значення абсолютне. А елементи абсолютні — принижуються. Ніхто ніколи не заперечував значення містичного досвіду чи євхаристійного церковного життя для існування догматичного богослов’я. Але зміст цього богослов’я має визначатися не самим цим досвідом, а Писанням, Переданням, Вчительством Церкви. Дивно, що про ці елементарні речі забуває завідувач кафедри богослов’я Католицького Університету!

 

Боротьба Віктора Жуковського проти європейської християнської традиції

 

Папа Бенедикт XVI протягом всього свого понтифікату не втомлюється нагадувати: все, що є доброго в Європі, родом із середньовіччя. Одним із таких добрих плодів християнської цивілізації є університет. Католицька Церква в середньовіччі не побоялася виразити богослов’я систематично, в межах університетських курсів та з огляду на критерії тодішньої науки. Були засновані цілі ордени, завданням яких було поєднання молитви та інтелектуальної праці. Ніхто не відривав богослов’я від Церкви, ніхто не вимагав від професора теології позбутися власного містичного чи євхаристійного досвіду. Навпаки, університетське богослов’я теж народжувалося із дна євхаристійної чаші — не менше, ніж аскетичне богослов’я отців-пустельників.

 

Але Віктор Жуковський весь цей досвід залишає поза межами власного світоглядного горизонту. Згідно з його вченням, богослов’я має виростати з досвіду євхаристійних громад, із життя окремих парафій, але не повинне бути пов’язане з університетом, із систематичною працею над осмисленням Писання, Передання та Вчительства Церкви. Якщо прийняти цей рецепт всерйоз, то необхідно закрити семінарії та університети і доручити виховання та освіту нового покоління монахам-ісихастам та «живим парафіям». Дивно, але Віктор Жуковський вважає, що в цих ісихастів та їх учнів будуть відповіді на всі питання, що виникають у сучасному суспільстві. Отже, університетські богослови приречені на «квазібогословлення», а ісихасти нам розкажуть про все на світі — від біоетики до методології викладання християнських дисциплін у школі, від соціального вчення до канонічного права. У всякому разі, догматику вони нам дадуть точно.

 

Віктор Жуковський вважає, що богослов’я УГКЦ має визріти природно, як дуб у лісі. Процес росту, на його думку, триває нормально, і спроби пересадити щось інше на рідний ґрунт теж закінчаться обов’язково «квазібогословленням». За логікою Віктора Жуковського, необхідно зачекати, поки в парафіях народиться біоетика. У результаті маємо парадокс: якщо о. Ігор Бойко їздить по всій Україні і навчає того, що запозичив у біоетиці в італійців чи німців — це є шлях помилковий. Якщо Мирослав Маринович намагається донести до суспільства основні положення соціального вчення Католицької Церкви — то теж помилка. Треба почекати, поки оригінальне та унікальне соціальне вчення виросте десь у греко-католицькому «лісі» «живих парафій» та буде сповіщене новітніми «ісихастами». Якщо о. Михайло Димид намагається дати теорію помітності УГКЦ, спираючись на універсальне церковне право, то це помилка. Він мав би молитися — і тоді б у нього народилося унікальне канонічне вчення замість його теоретичного «квазібогословлення». Абсурд? Але саме це — прямий висновок із сказаного Віктором Жуковським!

 

У чому ж чергова помилка завідувача кафедри богослов’я? Ідея контекстуального богослов’я для помісної Церкви — це правильна сама по собі установка. Але богослов’я помісної Церкви завжди виникає як частина універсальної християнської традиції. Тому природно, щоб соціальне вчення УГКЦ було застосуванням до українських умов соціального вчення цілої Католицької Церкви. Досвід помісної Церкви має враховуватися, але її соціальне вчення виростає із загальноцерковного вчення, а не з цього досвіду! Так само Передання помісної Церкви — це частина універсального церковного передання, а не щось самонароджене в якому особливому «лісі». Шлях відчуження від універсального християнського вчення — це шлях в нікуди. УГКЦ належить до Церкви Христової і вже тому має притримуватися загального вчення в догматиці та моральному навчанні. УКУ є плодом традиції європейських християнських університетів, і тому відкидати їх досвід, їх методологію, їх поєднання молитви та науки — все це просто помилкова і непродумана позиція. Свого роду «дитяча хвороба» для доморощених богословів. Якби вони самі трохи подумали над своїми тезами, то внесли б відповідні поправки та повернулися до церковного розуміння пріоритетів, до правильного співвідношення між універсальним та помісним.

 

Окремим рядком Віктор Жуковський скритикував нашу пропозицію інтенсивніше працювати над завершенням «неопатристичного» періоду в історії богослов’я УГКЦ та перейти до української радикальної ортодоксії. Перш за все, дивує характеристика неопатристики як явища «постмодерного». Виникла вона в кінці 1920-х, коли ніякого постмодерну не було[10]. За своїми характеристиками неопатристика цілком аналогічна до неотомізму та нової теології в католицизмі, тобто, є наслідком модернізації теології шляхом повернення до джерел, спробою використання потенціалу тодішньої та середньовічної філософії, намаганням дати відповіді на питання сучасного світу в межах соціального вчення Церкви[11]. Якщо неопатристика є «постмодерним» «квазібогословленням», то такими самими потрібно визнати і неотомізм, нову теологію Любака і Бальтазара, Ранера і раннього Ратцингера, соціальне вчення Католицької Церкви від Льва XIII до Бенедикта XVI. Дивно було б, якби Віктор Жуковський наважився на такий героїчний вчинок, звинувативши всі названі теологічні течії та соціальне вчення католицизму хоча в постмодернізмі! Тим більше незрозумілим було б про все це сказати як про теоретичне «квазібогословлення».

 

По-друге, дивує, що Віктор Жуковський «відшмагав саме себе». Адже його власне богослов’я належить до неопатристики, до її найпростішої версії — містичного емпіризму.

 

По-третє, дивують роздуми про чужість для УГКЦ радикальної ортодоксії. Папа Бенедикт XVI у своєму соціальному вченні перейшов на позиції радикальної ортодоксії[12]. Особливо яскраво це виражено в його енцикліці «Любов в істині». Папа переходить від методології неотомізму, характерної для вчення пап від Льва XIII до Івана Павла II, до власної версії неоавгустіанства[13]. Саме на основі останнього Папа висуває нові радикальні вимоги до сучасного суспільства, радикально критикує наявний стан речей і пропонує свій ідеал «суспільства любові». Дивними є заяви, що сама по собі радикальна теологія як нова течія в християнській теології обов’язково має бути чужою для України. Адже Україна, як ніколи раніше, має потребу в соціальному вченні, побудованому на актуалізації євангельських вимог[14]. Заклики Патріархів Любомира та Святослава є чи не єдиним словом християнського свідчення щодо ставлення Євангелія та Церкви до різних суспільних хвороб, які валять Україну в історичне небуття. Патріарх Любомир прекрасно знає лише неотомістичну доктрину — і то вона стала прекрасним інструментом в його руках для відділення правди від брехні, добра від зла, людського від антигуманного, християнського від антихристиянського. Чи є помилкою застосування загального соціального вчення Католицької Церкви до умов України? Чи, може, треба відвернутися від універсального вчення через його неотомізм чи неоавгустіанство та чекати на виростання власного, якогось неопаламітського? Якби хоч Віктор Жуковський створив свій «політичний ісихазм» — як то зробили деякі православні ідеологи[15] — то принаймні було б видно, що пропонується як альтернатива, як своє, рідне, а не чуже. А так ми потрапляємо в чисто теоретичну пастку: універсальний спадок заперечується як чужий, але йому протиставляється не щось готове «своє», а розмита «мрія» про «своє», що «скоро виросте». В українських умовах популяризація соціального вчення папи Бенедикта XVI, його нових пропозицій для кожної нації та кожної особистості — це пряме завдання і Церкви, і богословів. Радикальність цього вчення не має лякати богословів, так само, як і його ортодоксальність. Немає нічого гіршого, ніж розгублене тупцювання поруч із цим вченням та неможливість нічого про нього сказати. Де книги богословів УГКЦ про соціальне вчення Папи? Де праці богословів УГКЦ про його богослов’я взагалі? Де рефлексії про застосування цього вчення в українських умовах? Добре, якщо це вчення чуже — то де книжки з обґрунтуванням неприйнятності для України та УГКЦ цього чужого соціального вчення Папи? Чому єдина богословська стаття про соціальне вчення Бенедикта XVI в Україні належить автору цих рядків[16], православному богослову?

 

[1] Стаття «Ukrainian theology»: від нової євангелізації до контекстуальної теології» в журналі «Патріархат» http://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_editions/45728/

 

[2] Стаття «Богослов’я в УГКЦ: невиконані завдання» в журналі «Патріархат» http://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_editions/45728/

 

[3] Своє вчення Віктор Жуковський розвиває не лише в статті «Критерії оцінки розвитку богослов’я і небезпеки квазібогословлення» http://xic.com.ua/z-zhyttja/21-problema/165-kryteriji-ocinky-rozvytku-bogoslovja-i-nebezpeky-kvazibogoslovlennja#addcomments, але і в позаторішній статті «Догматичність християнського праксису і постмодерна туга за онтологічним досвідом (Східнохристиянський погляд на значення догмату для сучасності)» //   Майбутнє богослов’я в Україні [Текст] : матеріали I Всеукр. конференції, 19 — 20 листопада 2009 р. / А. Добжинський [та ін.] ; [Ін-т реліг. наук св. Т. Аквінського у Києві]. — К. : Видавець Романюк М. Г., 2009 —  С .34-48.

 

[4] Геннадій Христокін, Юрій Чорноморець. Неопатристичний емпіризм в творах Сергія Хоружого http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/contemporary/40228/

 

[5] Чорноморець Ю., Христокін Г. Богослів’я, наука та православне передання від О.Нестерука http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/562-bogoslivya-nauka-ta-pravoslavne-peredannya-vid.html.

 

[6] Сучасне католицьке вчення про це див. наприклад: Венделин Кнох. Бог в поисках человека. Откровение, Традиция и Писание. М. Христианская Россия, 2006.

 

[7] Саме на цьому акцентував увагу Другий Ватиканський Собор у своїх документах, зокрема в догматичній конституції Dei Verbum. Чому Віктор Жуковський не звертає увагу на це вчення, а лише слідує за російськими теологами?

 

[8] Юрій Чорноморець, Геннадій Христокін. Догматика Д. Станілоає. Ч. IV: вчення про містичне Богопізнання http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/dogmatic/God/37940/ , Методологія православної теології: джерела, розвиток, сучасність 20 09 2010 http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/5884-metodologiya-pravoslavnoyi-teologiyi-dzherela-rozvitok-suchasnist.html

 

[9] http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/632-teoriya-bogopiznannya-za-praceyu-iziziulasa.html, http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/2847-osobistist-i-teologiya-otcya-georgiya-florovskogo.html , http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/1328-lichnost-i-bogoslovie-patriarxa-varfolomeya.html, http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/1433-lichnost-i-bogoslovie-patriarxa-varfolomeya-ch-ii.html

 

[10] Юрій Чорноморець. Загальна характеристика сучасної православної теології http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/contemporary/38710/

 

[11] http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/407-suchasna-pravoslavna-teologiya-sproba.html

 

[12] Яким буде християнське соціальне вчення в XXI столітті? http://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/45261

 

[13] Rowland T. Ratzinger’s Faith. The theology of pope Benedict XVI.Oxford:OxfordUniversityPress, 2008. P. XII, 1, 9-10, 15-16, 28-29, 146-155.

 

[14] Юрій Чорноморець. Необхідність української радикальної ортодоксії http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/44887/

 

[15] Петрунин В.В. Политический исихазм и его традиции в социальной концепции Московского Патриархата.2009 г. http://www.religion.in.ua/recenzii/2760-politicheskij-isixazm-i-ego-tradicii-v-socialnoj.html

 

[16] Юрий Черноморец. Онтология социального бытия в теологии Бенедикта XVI http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/practical/social/38420/

 

No tags for this post.
 

One Response to Антиінтелектуалізм у теології УГКЦ: закономірна хвороба чи випадкова помилка? Частина 1

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика