Антиінтелектуалізм у теології УГКЦ: закономірна хвороба чи випадкова помилка? Частина 1

Острах перед великими завданнями

 

Відчуження від універсального контексту християнського богослов’я Віктор Жуковський підкріплює дуже дивним аргументом. Виявляється, що розвинене богослов’я не врятувало Церкву на Заході! Але задумаймося на хвилинку над тим, яким би було становище Церкви, якби вона не розвивала богослов’я. Уявімо собі, що не існує католицької «богословської машини», яка продукує енцикліки, книги, коментарі до енциклік. Уявімо собі, що немає соціального вчення пап. Або немає численних коментарів на це соціальне вчення. Немає донесення погляду Церкви до суспільства. Немає голосу Церкви в інтелектуальних дискусіях. Немає голосу проповіді, немає голосу протесту. Немає богослов’я в університетах. Немає величезної дослідницької роботи. Наслідком такого благочестивого варварства могло б бути лише одне: Католицька Церква зрадила би власну ідентичність, перестала б бути собою. Всі віруючі, які сьогодні на Заході є в Церкві, перебувають там не тому, що Церква мовчить і не має власного богослов’я, а тому, що Церква вірна своїй природі — і має як власну проповідь, так і власне богослов’я, в тому числі академічне. Останнє Віктор Жуковський чомусь взагалі протиставляє богослов’ю церковному. «Чи ми богословим догматично, керигматично чи академічно». Отже, всі богослови, які працюють в університетах чи пишуть коментарі на енцикліки, займаються дослідженнями чи написанням популяризаторських книг — всі вони богословствують недогматично і некеригматично! Віктор Жуковський уводить штучне протиставлення, знецінює працю цілої католицької «богословської машини», і все це лише тому, що в країнах Заходу мало людей в Церквах. Але скільки їх там було, якби не було богослов’я? Можливо — жодного. Або стільки, скільки православних на території Туреччини. Тому що антиінтелектуалізм ще не дав довгострокової історичної перспективи жодній Церкві. Всі, хто з водою «схоластики» та «метафізики» викинули все богослов’я, крім «досвідного» та «керагматичного», залишилися з пустими храмами, бо втратили власну традицію. Гірше того — втратили або держави, або і власну національну ідентичність. Адже для підтримання традиції потрібні не лише «живі парафії» — хоча вони потрібні перш за все! — але й університети, і дослідницькі спільноти[17].

 

Справжня причина штучного протиставлення богослов’я академічного та  богослов’я «досвідного» — у небажанні братися за великі проекти. Між тим, УГКЦ правильно ставить завдання перед своїми богословами. Потрібно витворити університет і забезпечити викладання богословських дисциплін. Із цим завданням потроху справляються, хоча добрих підручників мало, перекладів — небагато, богословські журнали скоріше мертві, ніж живі. УГКЦ від богослов’я чекає пізнання власної традиції. Але богослови УГКЦ не написали ані книги про історію власного богослов’я, ані аналізу його сучасного стану. Виправдовуватися тут бідністю та відсутністю ресурсів не можна. Андрій Пузинін із Донецька самотужки написав ще в 2007-му книгу «Традиция евангельских христиан: зарождение самоидентификации и богословия от момента ее зарождения и до наших дней» (500 сторінок найвишуканішого аналізу та найактуальніших пропозицій!). Чомусь в УГКЦ на аналогічний вчинок ніхто не наважився. Історики Церкви змушені самотужки шукати методологію для богословської оцінки спадщини УГКЦ! Все це породжує найрізноманітніші спекуляції, а дефіцит власне богословського осмислення відчувається все більше і більше. УГКЦ від богослов’я очікує розвитку соціального вчення та києвоцентричної теологічної рефлексії. Але богослови просто сплять і творчу роботу на цьому напрямку підміняють формальними відписками. За ці завдання змушені братися не професійні богослови, а такі українські католики, як Мирослав Маринович чи історики як о. Андрій Михалейко. УГКЦ ставить перед богословами завдання осмислити власну літургійну традицію — у відповідь видаються переклади Шмемана. Ці ж переклади є відповіддю на запит у працях на екологічну тематику! Але чому не написати власних праць? Моя версія відповіді — не вистачає сміливості[18]. І для виправдання свого боягузтва загалом здібні богослови вигадуватимуть тисячу причин. Немає грошей і часу. А якщо вони є, то писати небезпечно, бо обов’язково буде «квазібогословлення». Не шлях досліджень та дискусій, а чекання благодатних осяянь — ось що пропонується. А поки осяянь немає — то замість богослов’я маємо сухі схоластичні роздуми про необхідність цих високих осяянь. Чому забувають, що шкільні розмови про містичний досвід, фаворське світло, синергію — це найгірша із можливих схоластичних теологій. Бо вона не має жодних реальних плодів, крім замикання на своєму духовному досвіді, на замилуванні власною духовністю і правильністю. Коло замикається, потреби УГКЦ в богослов’ї не задовольняються. Замість чесної дискусії — що вимагається від Церкви та Університету для того, щоб виконати об’єктивні потреби в богословській праці[19], починаються розмови про те, що взагалі поки що працювати так само, як всі працюють в усій Церкві, не треба, бо з того вийде обов’язково «квазібогословлення». Між тим, поки немає богослов’я, люди живляться всякого роду забобонами та потрапляють до духовних сітей догналітів чи інших релігійних провідників із «високими осяяннями». Або йдуть до ворожок, духовність яких вважають більш ефективною, ніж ісихастські молитви нових паламітів. Між тим від богословів замість ділової розмови про проблеми — одні лише пісні про те, що «не чіпайте нас», «ми зайняті накопиченням духовного досвіду». А скільки його треба? Чи не є причетність до церковного досвіду чимось, чого вже у богословів достатньо? І чи не пора було б навчитися — через той самий церковний досвід — розсудливості та надії на Божу допомогу замість мрійливості та полохливості?

 

Чи заслужив Патріарх Любомир на таку відповідь?

 

У своєму інтерв’ю для РІСУ Патріарх Любомир виходив із загальноприйнятих в європейській науці критеріїв успішності богослов’я. Наявність найфундаментальніших праць та індекс їх цитування. Дуже прості критерії, які не заважають ані осяянням, ані духовному досвіду. Наприклад, дуже високим є індекс цитування Г.У. фон Бальтазара, який спирався на осяяння — власні та своєї громади. Патріарх Любомир не вимагав сухих наукових трактатів. Він поставив питання взагалі — адже високий індекс цитування могли б мати і богословські медитації чи роботи, натхненні «онтологічним досвідом». Блаженніший Любомир говорив про власну стурбованість відсутністю богословських праць взагалі.

 

Крім того, Патріарх Любомир вважав, що потреба в богослов’ї — це річ самоочевидна. Успішна євангелізація України можлива лише за умови розвитку богослов’я взагалі та соціального вчення зокрема. Екуменічний діалог рано чи пізно потребує підкріплення з боку богослов’я. Відносини із православними ставлять питання еклезіології критично гостро. А найважливіша проблема має чисто церковний вимір. Можливо, саме тому УГКЦ і не має до цього часу визнаного Патріархату, бо її інтенсивне духовне життя не представлене через власну богословську традицію, через сотні книг, які б читалися та цитувалися? Можливо, тому і розповсюджене в Католицькій Церкві русофільство, що росіяни змогли себе репрезентувати і в релігійній філософії, і в богослов’ї. У цих умовах розмірковувати про те, що богослов’я непотрібне — це просто не розуміти ані свого покликання, ані історичних обставин життя тієї самої Церкви, до якої належать і в якій мають той самий «онтологічний досвід» богослови.

 

Розказувати у відповідь, що наше богослов’я росте потрохи і колись дасть плоди — ну це принаймні самовпевнено. Сказати, що критерії оцінки є чужими нашій традиції і Патріарх помилявся, коли хотів книг та індексів цитування — це взагалі просто забути про свою належність до системи католицької освіти і стати православним більше за самих православних.

 

Відповідь Патріарху Любомиру вкладається у загальне ставлення до всіх, хто висловився у дискусії. Кожного із цих людей хтось запросив написати чи дати інтерв’ю. Жодний із них не писав просто так, аби щось сказати за власним бажанням. Патріарх Любомир поспілкувався з тими, хто висловився під час цієї дискусії, що почалася після його інтерв’ю. Жодних звинувачень в «квазібогословленні», у тому що хтось «лізе не в своє діло». Було інтенсивне осмислення, був діалог, була особлива зацікавленість Патріарха в оцінках, критиці, в чесній розмові. Що ж ми бачимо з боку Віктора Жуковського? За його логікою, є правильні люди з правильним досвідом, і є всякі інші — псевдоцерковні теоретики, які не мають досвіду та породжують «квазібогословлення». Хто дав молодому богослову право ділити богословів на правильних і неправильних? Хто наділив його повноваженнями вказувати, які вчення є природними для УГКЦ (до речі, де вони, ці вчення?), а які є чужими? Зібрання богословів? Але ж ми знаємо як воно відбувалося! Як і все в цій країні — людей із альтернативним баченням вирішення проблем просто не запросили. Ніхто із учасників дискусії про богослов’я в УГКЦ на самому обговоренні питань в УКУ не брав участі. Нікого не запросили представити своє бачення на вічних «нарадах» і навіть не повідомили про результати осінніх розглядів пропозицій. Нікого не запросили на з’їзд богословів УГКЦ, заздалегідь подбавши про відповідний формат внутрішнього зібрання викладачів теології УКУ та семінарій. І в результаті, викладачі вирішили вчити творчості тих, хто хоч щось намагався створити. Судити, що є правильним, а що — ні, як у їх пропозиціях, так і в їх богослов’ї взагалі. Все це нагадує славні радянські традиції більше, ніж наукову чи публічну дискусію.

 

Я переконаний, що ні Патріарх Любомир, ні інші богослови, що висловилися під час дискусії, жодним чином не заслужили на огульні звинувачення з боку Віктора Жуковського. Жодних серйозних доказів на користь власної доктрини чи доведення, що вона повністю узгоджується із церковним вченням, сам Віктор Жуковський не має. Всі докази нецерковності богослов’я опонентів легко спростовуються. А «вимірювати» церковність особистого досвіду ще ніхто в Україні не навчився. Хоча можу запропонувати пана Віктору в неділю прийти до служби в нашу парафію і «виміряти» як загальний «рівень благодаті», так і оцінити особисту літургійну поведінку автора цих рядів. Можливо, ця нова ісихастська інквізиція все-таки дозволить пану Віктору не кидатися звинуваченнями в такій делікатній сфері, як особистий духовний досвід. І навчитися бути вдячним за поради, а не вишукувати «вредітелей», які заважають своїм «квазібогословленням» виростати його власному богослов’ю.

 

У листопаді в Ірпені відбувався Форум протестантських богословів, на якому звучав чесний аналіз стану справа, висловлювалися різні точки зору — і фундаменталістські, і ліберальні, але більше схилялися до нового дієвого повернення до джерел[20]. До слова запрошувалися не лише представники власне протестантських конфесій, але свої пропозиції представляли християнські богослови інших конфесій, між якими був і автор цієї статті. Справжня відкритість, дійсні пошуки, зацікавленість у позитивному надбанні іншого, принциповість у діалозі — все це було під час дискусії. Але ще до цього форуму було надруковано збірник статей — із критикою, з аналізом, пропозиціями[21]. Цей 400-сторінковий твір є свого роду «зрізом» сьогоднішніх інтелектуальних дискусій про майбутнє протестантської ідентичності в богослов’ї та житті.

 

Ось перед нами два приклади. Важка праця з осмислення минулого, сьогодення та напрацювання проекту майбутнього — у протестантів. І де-факто відмова від такої праці — у греко-католиків! Це парадокс, ніби ці дві Церкви помінялися місцями. Протестанти вийшли із захоплення лише досвідом та роблять як богослов’я, так і соціальне вчення! Греко-католики відмовляться від цього та впадають у крайній містицизм. І це при тому, що установки керівництва Церков прямо протилежні. Протестантські союзи ще не звикли до проповіді богословського та соціального вчення всьому суспільству, а греко-католицьке керівництво постійно це намагається зробити.

 

Отже, богослови УГКЦ самі відмовляються від інтенсивної праці. Але чи можна побудувати християнську Україну без їхньої праці? Здається, що у «русского мира» з’явилися в Україні несподівані союзники. Ну що ж, нічого особливого: «не знають, що роблять» (Лк. 23:34). Перемолилися? Чи може занадто багато читали Флоренського та Паламу, замість того, щоб хоч трошки пізнати християнське богослов’я — яким воно є взагалі, а не яким його уявляють у провінційній російській семінарії.

 

 

[17] Университет и Папа — чувствительность к истине.  Речь непроизнесенная в университете «La Sapienza» http://www.benediktxvi.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=910&Itemid=53

 

[18] Стаття «Богослов’я в УГКЦ: невиконані завдання» в журналі «Патріархат» http://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_editions/45728/

 

[19] Дискусія про теологію в УГКЦ: перші підсумки http://www.religion.in.ua/main/daycomment/12989-diskusiya-pro-teologiyu-v-ugkc-pershi-pidsumki.html

 

[20] Євангельські богослови СНД осмислюють двадцять років служіння під час релігійної свободи http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/reportage/45538/

 

[21] http://www.bez-sten.com/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=39&Itemid=86

 

No tags for this post.
 

One Response to Антиінтелектуалізм у теології УГКЦ: закономірна хвороба чи випадкова помилка? Частина 2

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика