Автор: Микола Осипенко
 З 29 липня по 11 серпня 2012 року в селі Лишня Макарівського ройону Київської області проходив ювілейний X Київський літній богословський інститут 2012 (КЛБІ-2012). Цьогорічна тематика зустрічі — «Свідоцтво християнина у сучасному світі».

Викладачів та студентів літнього богословського інституту з хлібом-сіллю зустрів отець архімандрит Філарет (Єгоров), настоятель храму на честь святої Параскеви Сербської, УПЦ. Одразу ж усі спустилися до храму, який розміщується на першому поверсі комплексу, де проходив інститут. Після вдячних молитов за успішне прибуття на місце занять, учасники піднялись в аудиторію в якій продовжився вечір знайомства та було оголошена програма занять.

 

Перший тиждень розпочався ранковим молитовним правилом та сніданком. Перша лекція була прочитана деканом психологічного факультету Російського Православного університету ім. св. Іоанна Богослова (РПУ) священиком Петром Коломейцевим, кліриком храму на честь святої Великомучениці Єкатерини в Москві на тему «Сучасні виклики психології та проблема свідоцтва». Лектором було проаналізовано основні 3 тенденції в процесі становлення психологічного знання:

–       домінування філософсько-релігійно-теологічного знання (VI ст. до н.е.-XVIII ст. н.е.);

–       природничо-наукового знання (кінець XIX- початок XX ст.);

–       гуманітарного (XX ст.);

Було проаналізовано ту нішу, яку займала психологія, будучи однією з базових дисциплін античного знання. Особливості церковної святоотцівської психологічної практики в середньовіччі. Увагу слухачів було зосереджено на тому, що у церковній традиції такі ключові поняття, як пастир та психолог, дуже часто зустрічаються як взаємозамінні та нероздільні. Лектор вказував ті тенденції та впливи на третьому етапі розвитку психології як науки, котрі були спричинені науково-технічними відкриттями XIX-XX століття. Обґрунтовано редукування психології до «ергономіки» – зведення людської душі до статистичного набору вимірювань психосоматичних показників. Декан психологічного факультету РПУ намагався цілісно розглянути позитивні аспекти таких досліджень. Він обґрунтував деякі парадоксальні, майже недоказові теорії психологічної мотивації. Зокрема так званий закон прагматичного зацікавлення, який фундаментально корелює процес запам’ятовування. Показав, яким чином можуть перетинатись різноманітні дисципліни та функціонувати в міждисциплінарному контексті сучасних психологічних досліджень. Було показано нецілісність домінування в психології такого підходу як екзистенціальна психологія та вказано на пагубність використання так званої «чистої» психології, – нейролінгвістичного програмування.

В наступних лекційних заняттях священик Петро Коломейцев розглядав такі проблематики: «Сімейні стосунки як християнське свідоцтво», «Психологія сімейних стосунків у фокусі віри» та «Діти віруючих батьків». В останній лекції він охарактеризував основні психологічні механізми, які перешкоджають молодим людям створювати психологічно здорові сім’ї.

Андрій Олегович Баумейстер, доцент кафедри філософії Київського Національного Університету імені Т.Г.Шевченко, теж був цього року запрошений у якості лектора. Він прочитав дві лекції: «Монотеїзм та толерантність. Мойсеєва відмінність чи спір про істинну релігію: дискусія з Яном Ассманом» та «Секуляризація: загроза чи шанс для віри? Ганс Блюменберг та Чарльз Тейлор». Обидві лекції висвітлювали міркування сучасників – Я.Ассмана, Г.Блюменберга та Ч.Тейлора – навколо проблеми секулярності. Доповідач показав, як Янн Ассман прив’язує пророку Мойсею найбільший гріх проти толерантності сьогодення – твердження про єдину істинну релігію, єдиного істинного Бога. «Із зародженням монотеїзму, який сам себе стверджує, – формується пантеон старих богів, які переводяться у клас ідолів», – вважає Янн Ассман. Це переведення здійснюється за рахунок метафізичного (абсолютного) виміру монотеїзму. Тому юдейський монотеїзм народжується як контр-релігія, оскільки культові релігії (до-монотеїстичні за Ассманом) – є першо-релігіями людства. Так постає неможливість «перекладу імен богів». До-юдейські (а відповідно і до-християнські боги) втрачають своє всюди-існування. Коли, наприклад, в пантеонах різних культових релігій можна було зустріти різних за іменуванням богів, які, одначе, володіли однаковими атрибутами і виконували одні й ті ж функції. Для прикладу Андрій Баумейстер процитував автора II століття Цельса, який, критикуючи християн, вказує на «безглузді» суперечки про ім’я Бога останніх з язичниками.

У другій лекції Баумейстера було показано необґрунтованість фундаменталістської критики секулярності. Адже становлення християнства на зорі нашої ери і було секуляризацією античного світу. Лектор вказав на три ідеї бачення християнства в ранній Церкві:

–       істинний Ізраїль;

–       локальна, закрита в собі община віруючих всередині держави, що передбачало максимальну толерантність стосовно культових релігій;

–       есхатологізм як радикальне заперечення історичності;

Як не дивно, але християнство не пішло по жодному з окреслених шляхів. Щодо останньої моделі, то християнська традиція стала родоначальницею історичності. Лектор проаналізував основну лінію міркування Г.Блюменберга, який прив’язує історію секулярності до кризи філософії номіналізму, з якої можна вивести правомірність Нового Часу.

Аудиторія з інтересом вислухала лекцію Олега Ігоровича Хоми, д.ф.н., професора, завідувача кафедри філософії Вінницького Національного технічного університету, голови Союзу дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства) і директора Міжуніверситетського центру історико-філософських досліджень „Renatus”.

Вінницький професор виступив на тему «Декарт – теолог», в якій, цитуючи листи засновника європейського раціоналізму Рене Декарта, показував однобічність погляду на славнозвісного математика та філософа як на строгого раціоналіста. Він довів, що Декарт у своїх міркуваннях про дружбу, науку (наукове товариство), суспільний лад країни – виходив з євангельських позицій любові та взаємоповаги.

Доцент канонічного права архімандрит Амвросій (Макар), клірик храму на честь святителя Амвросія Медіоланського, що в Мілані (РПЦ) зробив доповідь «Свідоцтво в біблійній традиції», де було чітко показано розмежування двох шляхів: шляху Божого (шляху життя) та шляху проти Бога (шляху свавілля, погибелі). Доцент каноніки влучно показав, що сама Біблія є все-свідоцтвом Бога людині, свідоцтвом реальної можливості життя в Богові та з Богом. Вся Біблія свідчить та оспівує нам глибину падіння людини та дивовижність Божого промислу до грішника. Біблія дає нам повноцінну гаму свідоцтва та псевдо-свідоцтва. Прикладом першого є віра Авраама, яка, на думку лектора, є втіленням свідоцтва Божого у власному житті. Адже слідування шляхом життя подарувало старозавітному патріарху благодіяння Божі.

Для контрасту між свідоцтвом та псевдо свідоцтвом у Писанні вони завжди йдуть поряд. Наприклад, Мойсей сходить на гору Синай для отримання скрижалей Закону, а Аарон впадає у ідолопоклонство.

«Тому,– резюмує архімандрит Амвросій, – християни повинні бути свідками слави Божої у їхньому житті. Це наш християнський імператив».

Ірина Леонідівна БагратіонМухранеллі, кандидат філологічних наук, доцент Московського міського психолого-педагогічного університету (ММППУ) – виступила перед слухачами літнього богословського інституту з циклом лекцій «Християнські цінності в сучасному кіномистецтві». Її заняття були побудовані таким чином, що кожного вечора усім пропонувалось переглянути той чи інший погоджений з аудиторією фільм, а вранці – його обговорити.

 

Ірина Вікторівна Валявко, кандидат філософських наук, науковий співробітник Інституту філософії НАН України, науковий співробітник Української вільної академії наук у США прочитала слухачам лекцію про «Образ Дмитра Чижевського в контексті «свідоцтва» його сучасників». Було окреслено біографічний портрет українського ученого-енциклопедиста, культуролога, філософа, літературознавця.

Лекції з історії ранньохристиянських святинь в Італії прочитав слухачам богословського інституту МихайлоТалалай, кандидат історичних наук з  Інституту Всезагальної історії РАН. Він народився в Санкт-Петербурзі, але останні 19 років проживає в Італії. Як православний християнин Михайло Талалай відчував необхідність у ґрунтовному дослідженні християнських святинь в Італії, де їх надзвичайно велика кількість. Особливо святинь першого тисячоліття. Незабаром він написав дисертаційне дослідження на тему «Руська православна Церква в Італії» та склав путівник російського православного паломника святинями Італії. За допомогою фотопрезентації лектор розповів слухачам про святині ранньохристиянської Церкви в Італії.

Дружина Михайла Талалая, професор порівняльного літературознавства університету Східного П’ємонтуСтефанія Сіні прочитала слухачам інституту лекції про творчість та особливості творчості Михайла Михайловича Бахтіна. Лектор окреслила його новий принцип діалогізму в дослідженні порівняльного літературознавства. Сам Михайло Михайлович, починаючи з 70-х років минулого століття, став настільки популярним як літературознавець, що згодом академік Сергій Сергійович Аверінцев говорив так: «Бахтін та бахтініанство протилежні один одному феномени». Концепт поліфонічного діалогу (хору, в термінології Бахтіна) може стати тим потенціалом, який частково дасть нове дихання для екуменізму сьогодні. Бахтін так само як і Емануель Левінас ставить етику в основу своєї філософії. Реанімуючи етику як першу філософію. І на такому фундаменті й пропонується міркувати про граничні речі – це ще одна магістральна лінія творчості Бахтіна (і в філософії, і в літературі). Таке постійне зосереджене міркування про закономірності на границях стає одним із трендів сучасних досліджень, але вже у філософії науки. Мова йде про транс- та кросс-дисциплінарні дослідження. В контексті таких граничних досліджень він говорить про відповідальність, яка визначається як взаємодія багатоманітності контекстів. Коли ти цілісний у сприйнятті Іншого.

Інна Володимирівна Голубович, доцент кафедри філософії природничих факультетів Одеського національного університету, виступила з лекціями про «Свідоцтво та свідчення в контексті «усної історії». Вона проаналізувала та показала правомірність наративного повороту в класичній історіографії.

Лілія Миколаївна Ратнер, випускниця Московського Поліграфічного інституту, факультету художнього оформлення книг та журналів. Її лекції на тему «В пошуках смислу краси» стали передмовою до цілого циклу лекцій Олександра Семеновича Філоненка, про якого мова піде нижче. На прикладі появи натюрморту (XV-XVI стт.), як зображення неживих предметів у зображальному мистецтві, та робіт італійського художника XVII століття Караваджо (справжнє ім’я Мікеланджело Мерізі да) було проаналізовано особливості «послання» середнього та пізнього Ренесансу. Як і будь-який теологічний, філософський, поетичний чи то інший твір, мистецтво передбачає свою методологію прочитання для адекватного сприйняття.

Ще один учасник літнього інституту з Москви Андрій Черняк, координатор Товариства друзів Священного Письма, прочитав слухачам лекцію «Біблія як свідоцтво», в якій розглянув модель свідоцтва тих, хто живе за Словом Божим, тобто освячує себе. За Андрієм Черняком, є два рівні осягнення свідоцтва Божого: перший рівень – це коли пророк безпосередньо отримує свідоцтво (Одкровення) від Самого Бога; другий рівень – коли ми в силу наших зусиль (аскези) та Божої благодаті очищуємо себе для проходження через нас голосу Бога.

Другий рівень, про який розповідав  Андрій Черняк, учасники інституту мали спробувати на власному досвіді, оскільки лектор проводив Lectio divina (молитовне читання Священного Письма). Правда, на відміну від настанов Енцо Б’янкі, у якого йдеться, що молитовним інструментом міркування є розум, тут стверджували на необхідності відчуття серцем.

Далі дружина Андрія Черняка, Карина Черняк прочитала студентам та викладачам доповідь про «Свідоцтво віри (отець Михайло Шик та Н. Д. Шаховська)». Власне лектору нещодавно потрапили до рук листи переписки отця Михайла та його дружини в роки його ув’язнення.

Після першого тижня, своєрідного богословського вступу, слухачі літнього інституту далі мали можливість зануритись ще глибше у задану тематику.

Розпочнемо з професора університету Батлера (Індіанаполіс, Індіана, США) Поля Вал’єра. Він прочитав цілий захоплюючий курс про богослов’я псалмів. В перший день усі знайомились із головними принципами вступу до дослідження цієї не простої старозавітної книги. Потім псалми-плачі та псалми-гімни. Завершення курсу було класичним: «Псалми та Новий Завіт». Кульмінацією стала музикальна ілюстрація вищезгаданих різновидів книги Псалмів на прикладі співу Англіканської Церковної традиції.

В особі професора Поля Вал’єра учасники побачили кращі взірці роботи зі студентами. Адже з першого дня приїзду до Лишні він сам знайомився зі своїми майбутніми слухачами, доволі відкрито спілкувався та цікавився українськими реаліями. Таке багатогранне спілкування сприяло основній тематиці цьогорічного інституту: «свідоцтво про Бога у власному житті, яке покликано бути розділено з ближнім», – за словами митрополита Антонія (Блума).

Професор щиро обговорював сучасні проблеми Англіканської Єпископальної Церкви в Америці. Він підтвердив, що насправді занепад інтересу до екуменізму залежить від загострення проблеми гомосексуалізму. Сама Єпископальна Церква розкололась на дві деномінації.

Професор також висловив свої міркування щодо нових тенденцій в теології XX століття. Він вважає, що в минулому столітті з’явилось таке палке зацікавлення герменевтикою, яка начебто мала допомогти віднайти точки дотику з живою традицією, допомогти нам глибше розуміти її, а не схоластично будувати нові напівповітряні замки, що треба убезпечити співрозмовників від крайнощів. «В сучасних герменевтичних підходах дуже легко впасти в ущербну оцінку, чи рутинізовану оцінку традиції, коли вона стає окаменілою. Тому дуже важливо правильно  підходити у своїх різких критиках старого та швидкому прийнятті нового», – говорить Поль Вал’єр.

Що ж стосується одного з нових аналітичних підходів у теології – Теоестетики, то професор відповів: оскільки це стосується герменевтичного поля діяльності, то перш за все нам необхідно виокремлювати два рівні: теоретичний та практичний. До першого можна віднести основні твори з герменевтики минулого століття та сучасності (наприклад, Г.Гадамера «Істина та метод» та Девіда Бентлі Харта «Краса безконечного»). На думку професора, такий підхід більш ущербний, аніж другий. Другий рівень – це рівень взаємовідношення абстрактних ідей герменевтики та конкретної християнської практики. Його фундамент складає активне євхаристичне життя общин, братств, приходів та місії усієї Церкви.

На думку Поля Вал’єра, перший рівень має більше прогалин, аніж другий. Хоча православного богослова Девіда Харта він називає «надзвичайно талановитим богословом сьогодення». Професор Поль Вал’єр захоплюється творами протопресвітера Миколи Афанасьєва. Власне, він говорить, що в такому ключі необхідно розвивати євхаристичне богослов’я, оскільки воно має потенціал нового бачення церковної практики уже сьогодні.

У зв’язку з актуальними для українського освітнього простору проблемами введення предметів «Християнська етика» та «Основи православної культури» у шкільні програми та ВУЗ, особливостями церковної та світської християнської освіти, слухачі розмірковували разом з доцентом Російського православного університету (РПУ) Валентином Кожухаровим (Софія, Болгарія) та кандидатом філософських наук, доцентом кафедри культурології Інституту філософської освіти та науки Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (Київ, Украна) Віталієм Хромець.

Директор Вищого інституту релігійних наук св. Томи Аквінського, о.Войчех Сурувка (Київ) в лекції «Катехуменат – школа свідків» поділився ідеями, яким чином на практиці можна навчитися побудувати вдалу живу християнську, а не схоластичну, школу свідчення Євангелія Христового (катехумену) в контексті сучасних викликів суспільства.

Дарія Зіборова (Харків) виступила з лекцією на тему «Темпоральна антропологія», проаналізувавши антропологічні моделі Анрі Бергсона, Мартіна Бубера та Емануеля Левінаса. Усіх трьох вона послідовно розмістила на «прямій часу». Оскільки перший (А.Бергсон) твердив, що людина усе своє існування виносить із минулого і постійно до нього повертається, як до фундаменту ствердження сьогодення. Другий (М.Бубер) наголошує на єдиному вимірі людського існування – на рівноправному діалозі. А третій (Е.Левінас), оскільки він пережив режим концентраційного табору, стверджує, що справжнє існування людини у її прагненні майбутнього. Його філософія ґрунтується на етиці. Левінас замислюється над можливістю бути людиною і ставитись етично до того, хто йде позаду тебе і через декілька хвилин виконає доручення, вистріливши тобі у груди. Як бути етичним до верхівки, яка дає накази масового знищення невинних людей? – це основне корелюючи питання Левінаса.

Несподіваним для учасників літнього богословського інституту було повідомлення Костянтина Борисовича Сігова про бажання побувати в КЛБІ єпископа Толедського і Болгарського Олександра (Голіцина), тимчасово керуючого Вашингтонською єпархією, члена відділу Зовнішніх стосунків Православної Церкви в Америці. Владика Олександр візитував до України з нагоди святкування Дня пам’яті небесного покровителя Предстоятеля УПЦ митрополота Володимира святого рівноапостольного князя Володимира. Перша частина лекції Преосвященнійшого Олександра була присвячена розповіді про свідоцтво Боже у його власному житті (адже призначення вчорашнього університетського професора єпископом овдовілої кафедри Вашингтону ні в кого не викликало сумніви на явний перст Божий), а у другій частині – було висвітлено органічну спадковість аскетичної та таємничої традиції Східної Церкви зі Старозавітною Церквою, головно з акцентом на зв’язок з раввіністичним юдаїзмом періоду міжзавіття.

Оскільки професійна тематика дослідження лектора все ж таки має апологетичне спрямування – він окреслив основні лінії нападу на традиційне християнське віровчення та аскетичну практику зі сторони тих, хто намагається звести християнство до набору різноманітних середньо-платонічних ідей та практик.

Студенти та викладачі також мали змогу прослухати лекції ректора Духовної семинарии Сан-Сюльпис (Париж, Франция) о. Дід’є Берте. Він окреслив особливості формування християнської спадковості (традиції). Розкриття богослов’я псалмів Поля Вал’єра, які передували лекціям отця Дід’є на тему «Від свідоцтва апостолів до апостольського передання», давали органічне розуміння цілісності спадковості між Старим та Новим Завітами.

Доцент Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, Олександр Семенович Філоненковиступив з циклом лекцій на тему «Теоестетика». За основу матеріалу було взято працю Девіда Бентлі Харта «Краса безконечного. Естетика християнської істини», Джона Пайтелеймона Манузакіса «Бог після метафізики: теологічна естетика», Олів’є Клеман «Відблиски світла. Православне богослів’я краси» та працю Ганса Урс фон Бальтазара «Гідна віри лише любов». Виходячи з категоріального окреслення Г.У.Ф.Бальтазара, беручи одну із його трансценденталій – Красу – лектор намагався показати, як можливе богослов’я, якщо ми розпочинаємо з досвіду краси та вдячності. В ході розгортання теми Олександр Семенович розглядав, як радикальна ортодоксія пов’язана з Теоестетикою.

Одна з основних тез лектора: криза класичної теорії епістемології, в т.ч. у теології, призвела до втрати відчуття Краси. Яка викликає у нас подив і є основним критерієм переживання реальності. Оскільки досвід Краси говорить нам, що вона не вимагає від нас дотримання певних меж, не нав’язує певної поведінки, але в той же час ми прагнемо бути долученими до неї. Ключ розмірковування теології, використовуючи один з інструментаріїв – Красу, дає вихід з кризи інтерпретації, мовної в’язниці. Сучасна гуманітаристика намагається знайти вихід з кризи рівномірних моделей інтерпретації через піднесене.

Джон Міллбанк задається запитанням «Чому власне виникає криза модерної теології?» Його відповідь ґрунтується на тому, що модерна теологія займалась пристосуванням тієї чи іншої соціальної концепції до теології. Така логіка побудови передбачає, що богослов може користуватись будь-якими інструментами для вирішення богословських проблем. Але оскільки в основі тих чи інших соціальних концепцій лежать певні аксіоми, – не можливе «чисте» використання інструментарію на іншому полі, у сфері богослов’я. Така структура споглядання теології всередині структури проаналізована у книзі Джона Міллбанка «Теологія та соціальна теорія».

Тому критиком інструменталістського підходу повинна стати християнська теологія. Як єдина практика мируХристового, яка дає вихід з наростання насилля у суспільстві. Цей мир випливає з досвіду вдячності, а з останнього у свою чергу можуть уже бути виведені соціальні практики, які випливатимуть не з бажання влади, а з усунення себе на користь іншого.

Учень Джона Міллбанка американський православний теолог Девід Бентлі Харт аналізує євангельську риторику подяки та ненасилля, захищаючи її він нападок Левінаса. Єдине завдання риторики за Хартом – це донести свою позицію Іншому в силу того, щоб показати йому таку привабливість християнського свідоцтва, якого Інший не зможе відмовитись, але захоче бути долученим до неї. В основі такої риторики і зосереджена Краса, як досвід здивування та захоплення, від якого, раз побачивши, неможливо відвести погляд і хочеться постійно бути долученим до нього.

Дискурс Олександра Семеновича перейшов і на включення у розмову ще одного американського православного богослова Джона Пантелеймона Манузакіса. Для останнього народження суб’єктивності проходить тоді, коли я схоплюю Іншого. Але через неможливість повноцінного схоплення єдине, що я можу зробити, так це прогладжування. І ця практика не передбачає об’єктивне пізнання Іншого. Вона передбачає трепетне залучення до нього. Чому виникає необхідність у зверненні до такого роду емпірії в теології? Манузакіс відповідає, що завдяки тому, що людське мислення є інтуїтивним, а отже споглядальним, і пов’язуючи пізнання головно тільки з мисленням – ми приречені на конструювання «образів» Божественного. А оскільки ми досконало не знаємо, чи цей «образ» насправді розповідає нам щось про Бога, а не просто є плодом нашої фантазії, виникає бінарна опозиція ікона/ідол.

Вихід з такої опозиції можливий через тактильний досвід Божественного. Манузакіс називає останню пристань такого досвіду – поцілунок. В самому корені слова прочитуємо «цілісність». Це вказує на те, що коли ми рухаємо від своєї суб’єктивності до зустрічі з Іншим, то повноцінною відповіддю на нашу динаміку руху може бути лише поцілунок і тоді рух припиняється. Такий євхаристичний дотик Бога до людської особистості дарується кожному віруючому.

Під час літнього інституту відбувся Круглий стіл, який розглянув «Християнське свідоцтво в секулярну епоху: Чарльз Тейлор та його «А Secular Age». Учасниками події стали в числі інших єпископ Макарівський Іларій (Шишковський), Поль Вал’єр, протоієрей Георгій Коваленко, протоієрей Володимир Шмалій, Костянтин Сігов, о. Дід’є Берте, Олександр Філоненко.

На початку круглого столу Поль Вал’єр та Костянтин Сігов окреслили основні межі міркування Чарльза Тейлора у його книзі «А Secular Age» про секуляризм. Владика Іларій окреслив необхідність розміреного погляду на природу секулярного. Адже само християнство у своїй основі має секулярний потенціал переосмислення тих чи інших цінностей людства. О. Георгій Коваленко та о. Володимир Шмалій поділились міркуваннями на рахунок світських посягань Церкви. Наскільки вона може корелювати ті чи інші суспільні форми існування, підносити одні з-поміж інших. Варто сказати, що спікери стояли на дещо різних позиціях. Зокрема в тому, що стосується діалогу Церкви та держави. О Володимир Шмалій наголошував на необхідності активного діалогу з державою, а о. Георгій Коваленко показував, що іноді таке палке бажання діалогу та накладання церковного вето на, скажімо, комуністичну форму правління, – призводить до напруження в самому суспільстві і може спричинити до ідейного розколу.

О.Дід’є Берте розповів про складну ситуацію у Франції, країні, яка є однією з найбільш секулярних країн Європи.

Олександр Філоненко поділився заключними міркуваннями з приводу механізму зняття насилля, яке постійно присутнє у громадянському суспільстві. На його думку, вихід суб’єкту з цієї кризи вдало окреслено у книзі Рене Жирара «Козел відпущення». В ній автор аналізує дві моделі зняття насилля: язичницьку та християнську. Перша базується на тому, що два суб’єкти, чи більше того – племені, між якими виникає напружена ситуація, обирають непорочну жертву для зняття цього напруження. І коли власна гідність обох задоволена – насилля знято. Християнська ж модель суттєво різниться. В ній суб’єкт сам готовий стати жертвою, усунути свої преференції на територію іншого і т.п. задля зняття напруження. Такий механізм любові і дозволяє сприятливо вирішували численні суспільні проблеми.

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика