В сучасній Україні питання про необхідність своєї Автокефальної помісної православної Церкви стало як ніколи актуальним, та має значний резонанс не тільки в православному світі, але і в політичних, державних та міжнародних колах.

Про необхідність помісної Церкви в Україні ведеться полеміка у всіх прошарках населення. Прихильники і противники Автокефалії надають свої вагомі аргументи, які умаляють або і зовсім відкидають аргументи опонентів.

Проте, Автокефальна помісна Церква, незалежно від аргументів противників Автокефалії, в поглядах патріотично налаштованих громадян України, є символом звершення здобуття незалежності держави. Окрім того, здобуття Україною своєї Автокефальної Церкви, є ознакою для інших держав про набуття українцями своєї державно-національної ідентифікації, що в практиці міжнародних відносин має не останнє значення. І поки ця мрія патріотів-українців не набуде реальних форм, Україна буде приречена на внутрішні роздори. Які, до того, посилюються намаганням кожної з чотирьох християнських церков, які сповідують, кожна у своїй мірі, православну віру, а це: УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ претендувати на статус Церкви державного значення.

Коротко розглянемо статус згаданих Церков відносно статусів Помісних Православних Церков утворюючих повноту Вселенського Православ’я.

Українська Православна Церква (УПЦ). Заяви про те що вона є незалежною Помісною Церквою, не мають під собою ніякого правового підґрунтя.  Про це говорить стаття 3, Загальних положень Статуту [1] про управління Українською Православною Церквою: «Українська Православна Церква з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву». Із змісту статті 3 випливає, що будь-які правові формальні і не формальні зносини між УПЦ і Помісними Православними Церквами, без згоди на то Святішого Патріарха Московського і всієї Русі, в правовому полі Московської Патріархії, розцінюються як протизаконні.

Стаття 2: «Предстоятель Української Православної Церкви обирається пожиттєво єпископатом Української Православної Церкви і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі»,. (Розділ V. Предстоятель Української Православної Церкви, того же статуту) посилює статтю 3, розділу Загальних положень. Зміст цієї статті акцентує увагу на те, що у випадку вибрання нового предстоятеля УПЦ, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі, може не благословити (не схвалити) нового «Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України». А це означає: всі подальші дії ієрархів УПЦ, автоматично виходять за межі правового поля Московської Патріархії. Відтак утворюється прецедент для втручання Москви в справи Києва з обов’язковим заступленням певних правових наслідків.

Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП), зусиллями Московської Патріархії, Помісними Православними Церквами офіційно визнається як розкол.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), не сприймається Помісними Православними Церквами як сестра, за наполяганням тієї ж Московської Патріархії.

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), по при всі її намагання отримати признання, не зможе вибороти свою мету. Причиною тому є намагання служити двом господарям. Як громада, вона вправі існувати, але претендувати на статус державного сповідування – ні.

Для того, щоб одна з названих Церков-претендентів була признана спільнотою Помісних Православних Церков незалежною і рівноправною, вона повинна  бути утворена колегіальними діями цієї спільноти. Це означає: якщо з збігом певних обставин, одна із Церков добровільно відокремлює частину своїх вірних, з наданням цій частині повноважної канонічної церковної ієрархії, — всі інші Помісні Православні Церкви, теж добровільно, повинні визнати новоутворену Церкву незалежною і рівноправною.

 

Релігія —  державотворча складова

 

Кожна людина, використовуючи своє природжене право вільного волевиявлення, формує свій духовний світогляд  в руслі своїх уподобань до тієї, чи іншої релігії. Це є наслідком того, що ні одна людина не може позбавитися духовної спраги душі, в тому числі і ті, що заперечують існування Бога.

Люди, які називають себе невіруючими, але в той же час, духовний запит своєї душі на її Творця,  вони вгашають міфом про всесильність науки, або іншим видом сурогату  із різноманіття духовних ідолів.

Людина, за всю свою історичну добу, часто намагалася зробити певні кроки на розрив з релігією, та всі її старання завжди виявлялися марними. Людина може змінити тільки зовнішній вигляд своєї духовності, але  сутність духовності: віру в ідеали – виключити із своєї природи не спроможна.

Різноманіття ідеалів породило різноманіття віросповідань. Кожний ідеал заставляє своїх носіїв признати себе безумовною істиною — а всі інші світогляди визнати ілюзією. Таке контрастне співставлення світоглядів породжує жорсткий антагонізм між членами суспільства. Але інстинкт самозбереження людини, не залежно від її соціального статусу, заставляє людину проявляти віротерпимість відносно іновірців. Віротерпимість  не являється духовним винаходом людини, вона є Божою настановою поведінки людини в середовищі собі подібних.

Враховуючи викладене, зрозуміло: відокремлення релігії від держави є суто формальна норма, призначення якої — узаконення віротерпимості, з метою збереження миру в державі та її цілості. Узаконена віротерпимість має своїм ідеалом гасло: — закон один для всіх. В рамках якого віротерпимість і держава тісно взаємодіють і опираються одне на одного.

Але в життю, поведінка представників управлінської ієрархії, які належать до різних релігійних сповідувань, не відповідає формальним законам. Історія будь-якої держави світу показує, що члени управлінської ієрархії держави, завжди намагаються проявити більше уваги до тієї конфесії, представниками якої вони є, і використати релігію яку вони сповідують, як мобілізуючу і державотворчу складову в розвитку держави.

Мобілізуючу силу релігії, для захисту свого народу, історія не одноразово показувала на прикладах багатьох держав. Найбільш яскравим таким прикладом, є історія  держави Ізраїль. Ізраїль не один раз був знищений, як держава, та іудаїзм, як не залежна релігія зі своєю ієрархією  управління, кожного разу  надавав наснаги іудеям об’єднатися, знайти в собі сили і відродити свою незалежну державу. Останнє таке відродження відбулося в 1948 р. майже після двох тисячолітнього перериву державності.

Україна, в минулому Київська Русь, будучи варварською, стала на шлях прогресивного цивілізаційного розвитку. В основі цивілізаційного становлення Київської Русі була закладена православна віра, яку Русь отримала від Візантії, ставши її митрополією. Це був Промисел Божий, який передбачав майбутню незалежність Церкви,  для здобуття якої, необхідно було проявити ревність.

Та, нажаль, ревність не була проявлена належним чином, і досягненнями Києва в державотворенні нової, цивілізованої Русі, скористалися інші народи. І не тільки скористалися законним і найбільшим здобутком Києва «хрещенням Русі», але і лукавими діями привласнили це духовне «первородство» Києва, і на цьому ґрунті створили нову імперію. Імперія же, заставила працювати духовний здобуток Києва для її самоутвердження  у світовій спільноті.

Причини початку втрати духовного здобутку, і поступового перетворення Київської митрополії з дочки Константинополя в рабиню Москви, заслуговують на увагу і в наш час. Дослідження цієї метаморфози, короткого (1240-1326 рр.), але знакового історичного періоду, проведемо на аналізі  особливостей культурно-політичних укладів, та важливих політичних подій зазначеного історичного часу.

 

Київська Русь — арена  протиборства світоглядів

 

Зростання могутності монголів співпадало в часі з новим осмисленням значення хрестових походів Римськими папами. І перших і других спонукала жадоба до панування над світом.

Географічне розташування імперії Чингізхана природньо заставляло монголів розширяти імперію в західному напрямку.

Папи направили меч на боротьбу не тільки з мусульманами, але і проти розкольників, тобто проти православних, які географічно були розташовані на східних і північно-східних землях від Риму.

Новий напрямок боротьби призвів до посиленої експансії католиками земель Балтійського регіону, на теренах якого були землі Північно-Східної частини Русі. Одночасно папські емісари намагалися окатоличити південно-західні землі Київської Русі. Волею долі, Київська Русь, стала ареною протиборства європейського і азійського світоглядів. Київська Русь, окрім несення монгольського іга, вимушена була знову визначатися з віросповіданням.

Мета завойовницької місії монголо-татар та короткі відомості про них

 

Метою завойовницької місії монголо-татар було покорення всіх народів для створення універсальної імперії і взяття їх під свою егіду —  по праву представників єдиного бога, та вирівнювання і покращення соціальних стандартів життя. Згідно Великої Яси (монгольське — декрет, поведінка) Чингізхан був сином  бога [2].

Ведучи кочівний спосіб життя, вони не мали умов для створення та накопичення матеріальних благ. Тому грабування, захоплення невільників, та вчасне отримання данини із завойованих народів, були для кочівників, звичними джерелами поступлення благ. Для них захоплені лісисті землі Русі  не представляли цінності, бо вони не вели осілого способу життя, і не займалися землеробством. Сенсом життя будь якого монгола було вдосконалення військової виправи.

Не маючи зацікавленості до набутих територій як цінностей, вони не могли проявляти інтересу до культурного життя завойованих народів.

Монголи всебічно розвивали тільки державно-правову систему та військову справу — це ті аспекти суспільного життя, які забезпечували їм мілітарний успіх.

Отже, будь яке нове їх завойовування, в основному, закінчувалося руйнуванням та грабуванням поселень і відходом війська назад в степи, до привичного укладу життя. Будучи байдужими до чужої культури, монголи автоматично ставали байдужими і до релігії [3], як складової культури завойованого народу. Окрім того, відповідно заповіту (Яси) засновника імперії Чингізхана, вони змушені були дотримувались віротерпимості. Одначе, у себе — в Золотій Орді, монголи не були повністю толерантними до чужих релігій. Вони заставляли всіх чужоземців проходити обряд очищення вогнем, а іноді і надавати шану монгольським богам.

Мета завойовницької місії європейців

 

Метою європейських завойовників було підпорядкування народів Римському престолу. Задуми пап, відносно світового панування, були більш ємкі ніж дії завойовників азійського сходу

Західноєвропейські завойовники намагалися своїми діями набути не тільки чуже майно, невільників і отримувати данину, але і приневолити покорені народи духовно, через запровадження католицтва в їх середовищі. Впроваджуванням католицтва, папи поширювали свою духовну владу, яка надавала їм чималі переваги над світськими правителями. Духовною владою папи заставляли світську владу будь-якої окатоличеної держави виконувати замисли Риму. Така політика Риму поставила пап, на багато віків, негласними імператорами потужної духовної імперії, в основі якої були політично розрізнені народи.

 

Політичні центри   в період 1240-1326 рр.

Політичне розділення Київської Русі

 

Під натиском  військ хана Батия у грудні 1240 року, сталося призупинення державницької місії Києва.  Монголи вщент зруйнували місто, не пожаліли і кафедральний Софійський собор.

Але занепад Києва, як адміністративного і економічного центру, почався задовго до приходу Батия. Значну роль у справі занепаду відіграло роздроблення Русі на окремі князівства Ярославом Мудрим, що стало передумовою  міжусобних війн між нащадками. Початком культурно-політичного поділу і занепаду, деякі дослідники вважають 1159 р., у якому великий князь Володимиро-Суздальського князівства Андрій Боголюбський організував військове захоплення, розграбування, повне сплюндрування Києва [4] та знищення населення, (вбивали жінок та дітей). Зруйнували значну кількість церков та монастирів.

В особі організатора варварського спустошення Києва історики вбачають перший політичний прояв іншого менталітету [5] [6],  відмінного від менталітету русичів Київської Русі. Носіями нового менталітету були мешканці Північно-Східних земель —  майбутні великороси. Вони заявили про існування азійського світогляду на теренах Русі.

Вторгнення монголів довершило політичний занепад Києва . Але ще до вторгнення монголів, Галицько-Волинське та Володимиро-Суздальське князівства, почали виділятися серед інших і набирати політичну потужність, та становитися окремими культурно-політичними центрами.

Територіальне розділення Київської Русі

 

На початку 13 століття склалася політична ситуація яка поділила Русь на три регіони: Південно-Західні  землі, Центральний регіон (Чернігівське, Київське і Переяславське князівства) та Північно-Східні землі.

Початок географічного розподілу зробила Литва. Становлення  Литовського князівства як держави, яке почалося з 1230 року, і просування його на схід , спричинило до втрат руських земель [7], що викликало утворення розділювальної території на північ від Києва, яка ускладнила культурно-політичні зв’язки між Південно-Західними і Північно-Східними землями Русі.

Розгромом Києва, Переяслава і Чернігова, Батий довершив створення розділювальної  території, яка простягалася з півночі Русі на південь і цілком відмежувала землі Галицько-Волинського князівства від земель Північно-Східних князівств.

Регіон не був землею з кордонами, це була малолюдна, небезпечна для проїзду, територія. Очевидець, папський місіонер Плано-Карпіні [8], який в 1246 р. їхав з Польщі в Орду через Київ, у своїх записках пише що він їхав в постійному страху, очікуючи нападу  литовців, які часто робили набіги в руські землі. Також  Плано-Карпіні  пише про те, що в землях, які піддалися набігам монголів, він бачив лише зруйновані міста, і багато знищених  поселень, а на полях зустрічалися купи людських кісток і черепів.

Малолюдність  цих князівств розтягнулась на багато десятиліть. Культурно-політичне життя людей, тих що осталися, зійшло внівець, для них на першому плані було виживання. Ще одним чинником стимулюючим малолюдність,  були періодичні  походи на північ та захід через землі Придніпров’я військ Золотої Орди. Будь-який похід, або повернення з походу  монголів в Орду, для цих земель закінчувався однаково: грабунком і забиранням в рабство працездатного населення. Також активізували свої набіги з південних степів остатки, розбитих монголами, половецьких та печенегських  орд, які теж грабували і забирали в полон.

Історичний територіальний поділ Русі з часом підкреслив різні світогляди народів які були силою об’єднані в державу Русь. Після розпаду якої, відокремлені народи пішли кожний своїм історичним шляхом розвиваючи  свої   культурно-політичні світи: прозахідний та проазійський. А сама розділяюча територія згодом стала багатовіковою ареною протистояння, та пошуку компромісів між тими світами, і перетворилася в територію з населенням, менталітет якого поєднав у собі риси протиборствуючих світів.

 

Адміністративне управління Галицько-Волинським князівством

Князь Данило Романович  Галицький

 

Перед вторгненням монголів в руські землі, Данило Романович  Галицький [9] разом з братом Васильком, не тільки відновили розтоптане володіння батька – Романа Мстиславича, але і розширили кордони Галицько-Волинського князівства, та успішно вели боротьбу з внутрішнім спротивом бояр.

Окрім внутрішньої боротьби з непокірними боярами, велися війни й зовнішніми ворогами, якими на той час були: Польща, Угорщина, Литва і половецькі хани, а з 1241р. появився найсильніший ворог – Золота Орда.

Якщо з ворогами із сусідніх держав, князю Данилу вдавалося справлятися, то до Золотої Орди необхідно було проявляти особливі підходи.

Зразу, після підпорядкування,  Орді, в 1241 році, Галицько-Волинське князівство не відчувало особливого впливу зі сторони монголів. Князь Данило використав таке становище держави для підготовки на визвольну боротьбу. Він будував укріплення міст, реорганізовував і збирав нове військо, взявши за прототип військовий устрій завойовників [10].  Робив напади на землі прикордонні з татарами, шукав союзників для боротьби з Ордою.

В Золотій Орді замітили спрямованість зусиль князя Данила,  тому в 1245 році, Батий заставив князя явитися в Орду і принизливо засвідчити їй своє підданство.  Проте Данило, після повернення з Орди, не зламався і продовжив дії направленні на боротьбу проти навали.

На пошуки союзників, княжими дипломатами, відгукнувся Рим. Папа Інокентія IV, взамін на допомогу в боротьбі проти Золотої Орди, висунув пропозицію коронувати Данила  та змінити в державі православну віру на католицьку.  Князь в 1253 р. прийняв корону  з рук папи за ініціативою папського престолу, але у зв’язку з не спроможністю папи надати військову підтримку, перервав відносини з Римом. Князь Данило, розумів шкідливість, папської пропозиції для держави, тому не допустив подальшої експансії католиків. Чим призупинив наміри папи увести унію, або католицьку віру в Галицько-Волинському князівстві.

В 1255 р. король Данило вступив у бій проти військ намісника Золотої Орди – Куремси, в якій отримав перемогу. Це була перша, нажаль незаслужено забута, велика перемога русичів над монголами. В Золотій Орді відкликали Куремсу і поставили полководця Бурундая, який у 1259 році присилував короля не тільки капітулювати, але і власноруч зруйнувати всі побудовані ним укріплення.

У 1264 році король Данило Галицький помер від хвороби у Холмі (побудованій ним столиці), де й похований.

Король Русі Юрій І

 

Після смерті Данила наступив період розбрату та роздроблення. Зупинив руйнацію держави, і знову об’єднав землі, внук Данила Галицького  Юрій І (1301—1308) [11], який вже спадкоємно носив титул «король Русі».

Король Юрій І поклав багато сил для зміцнення держави. Переніс столицю із Холма до Володимира-Волинського. За його правління у 1303 році була створена і утверджена  Константинопольським патріархом, Малоруська митрополія.  Його кандидат в митрополити на Малоруську кафедру — Петро  Ратенський, був, проти волі короля, поставлений на Київську кафедру. Ціна такого поставлення, — скасування новоствореної Малоруської митрополії.

Король Юрій І підтримував політичний союз з Тевтонським орденом та вклав союз з Мазовією. Перший  для стримування Литви, другий проти Кракова.

Встановив свою  владу над Пониззям, скориставшись ослабленням Золотої Орди на її окраїнах.

Помер король Русі Юрій І у 1308 році.

Особливості Галицько-Волинського князівства

 

Географічне положення Галицько-Волинського князівства призвело до постійного впливу, на нього, різних культур. На західній землі Київської Русі, серед духовенства і бояр, було поширене знання іноземних мов.  Князівство було форпостом православного Сходу і одночасно передовим рубежем для католицького Заходу. Активно (як і в древньоруських Київської Русі і Новгородської республіки) проводилася зовнішня політика із західною Європою. Підтримувалися зв’язки культурні, торгові, військові, політичні з державами Заходу. Зв’язки були природніми і логічними. Західні держави географічно були сусідами Галицько-Волинського князівства і самі проявляли зацікавленість у зносинах з князівством.

Внутрішньополітичне життя Галицько-Волинського князівства [12] було не просте, особливо в Галичині. Князь Галицько-Волинського князівства мав право приймати одноосібні рішення.  Але не зважаючи на те, він вимушений був враховувати права і свободи аристократії і скликати бояр на нараду для затвердження важливих державних питань. Важливі питання вирішувалися на віче – народних зборах. Такий політичний устрій свідчив про демократичні тенденції в Галицько-Волинській державі. Бояри чинили значний вплив на життя держави, а іноді проявляли опір князівській волі. В результаті у князя Данила були періоди правління, коли він вимушений був вести  з боярами кровопролитну боротьбу.

Причиною непокори галицьких бояр, було їх племіннородове походження, і те, що свої маєтки, вони в основному, здобули з общинних земель.

Незалежність титулу і статків галицьких бояр від князя,  були, для аристократії з родовим походженням, вагомою причиною  для захисту своїх інтересів. Окрім того, обстоювати  свої інтереси перед князем, бояр спонукали приклади панівного становища аристократії в сусідніх державах Заходу. Іноді бояри, для свого захисту, запрошували військову допомогу з Європи.

 

Адміністративне управління Володимиро-Суздальським князівством

Князь Олександр Невський

В 1246 році в столиці монгольської імперії – Каракорумі великий хан підтвердив Ярославу Всеволодовичу його ярлик на княжіння, як старшого над князями Північно-Східної Русі. Але на князівський престол князь не повернувся, так як помер. Інша версія – був отруєний.

Після смерті Ярослава, його син Олександр [13], який згідно з російською історіографією, після битви на ріці Неві в 1240 р. отримав прізвисько «Невський», у 1247 році поїхав до Батия в Золоту Орду. Там вже був його брат Андрій. З Орди Батий направив двох братів до великого хана в Каракорум в Монголію.

В Каракорумі (1249 р.), князя Олександра признали старшим над князями Північно-Східної Русі. В 1252 р. Олександр Невський був поставлений Ордою великим князем Володимирським, і з того часу Олександр поселився у Володимирі. Перебуваючи в Орді, Олександр побратався [14]з Сартаком — сином Батия. Це зробило князя офіційним   прийомним сином Батия, а після подорожі у Каракорум, Олександр став безоглядно служити Золотій Орді.

В 1262 році у Володимирі, Суздалі та інших містах Північно-Східної Русі піднявся бунт проти монголів. Були перебиті збирачі данини. Щоб запобігти каральному походу монголів, Олександр Невський змушений був поїхати в Золоту Орду. Повертаючись до Володимира помер в дорозі, в 1263 році.

Князь Іван Калита

 

Князь Іван Калита [15] – син князя Данила Олександровича, а по лінії своєї матері — Марії Білозерської, є нащадком Федори Сартаківни, дочки хана Сартака, сина Батия і правнука Чингізхана. Став князем Московським в 1325 році. В 1328 році одержав ярлик на Володимирський великокняжий престол.

Калита був людиною низької моралі, про це засвідчив російський історик  Д.І. Іловайський, давши йому не привабливу характеристику: «Иоанн I Калита (1328 — 1340) представляет собою образец северных князей — собирателей Руси; необыкновенно расчётливый и осторожный; он пользовался всеми средствами к достижению главной цели, т. е. возвышению Москвы за счёт её соседей. …часто ездил в Орду с дарами и раболепно кланялся хану; заслужив его доверие, покровительство и помощь в борьбе с соперниками, он самих татар сделал орудием для усиления Москвы. Присвоив себе право собирать дань с удельных князей и доставлять её в Орду, Калита искусно пользовался этим правом, чтобы увеличить свою собственную казну» [16].

Іван Калита зумів використати Церкву для своїх цілей. Він домігся прихильності до себе митрополита Кирила, та заснування в Москві митрополичої резиденції. Москва стала духовним центром.

Привласнене Калитою право збирати дань і доставляти її в Золоту Орду, дало Москві статус впливового політичного осередка Північно-Східної Русі.

Іван, як і його дід Олександр Невський, самовіддано, рабськи, прислуговував Орді, за що користувався великою підтримкою ханів. Калита не гребував послуговуватися військовою підтримкою Золотої Орди для примноження свої володінь. Використовував і мирні способи: купляв землі та окремі села в сусідніх князівствах. Куплені території, в майбутньому, стали центрами правових домагань на приєднання земель до Москви.

Іван не нехтував засобами великих поборів з людей для накопичування багатства. Бунти які виникали, у зв’язку з поборами, він немилосердно подавляв.

Помер в Москві 31 березня 1340 р.

Особливості північно-східних князівств

 

Князі, на долю яких випали земельні уділи окраїн північно-східних земель Русі, волею долі ставали колонізаторами для розширення своїх володінь. Колонізатори зіштовхнулися з розрізненими племенами угро-фінів [17], які вели напівкочовий спосіб життя, в безмежних лісових просторах. Природньо-географічні умови краю не спонукували до осілості. Якщо земля збіднювалася і не давала урожаю, або насувалася небезпека військового конфлікту, аборигени знімалися з місця, переходили на інші ділянки лісу, випалювали їх і заселялися. Такий спосіб життя не требував будувати значні постійні поселення, котрі необхідно би було захищати за допомогою військових структур, озброєння яких, вимагало певної виробничої культури та торговельних стосунків. Племена були самоізольовані від інших народів. В них не було міжнародних торговельних зв’язків, що автоматично ставило їх на нижчий рівень культурно-політичного розвитку.

Розрізненість угро-фінського населення не сприяла організації військового опору організованим і озброєним дружинам слов’ян, тому історія не зафіксувала будь-якого випадку супротиву колонізаторам. За князями з дружинами, йшли колоністи, які освоювали  нові землі осібно або інтегрувалися в общини аборигенів. Взагалі, проникнення слов’ян в північно-східні землі, по свідченням істориків, почалося з ІХ століття. Зустріч різних культур не пройшла безслідно. Відбувся вплив слов’янської культури на угро-фінську і на оборот, але вища культура була дієвою, і місцеве угро-фінське населення поступово обрусіло.

Колонізація поставила перших князів в інші політично-правові стосунки відносно своїх підданих, ніж ті що склалися історично в Київській Русі. Населення освоєних  земель складалося з колонізованих племен і вільних переселенців, які, на певних договірних умовах з князем, заселяли здобуті ним володіння. Таким чином князь мав перед собою не готову спільноту, яка мала свої вироблені поколіннями правові устої, а не сформований людський загал, на полі якого він творив князівство: заселяв землі, створював міста і села, насаджував християнство, розставляв своїх бояр у побудованих містах та селах, впроваджував закони суспільного співіснування і слідкував за їх виконанням. За звичай, в північно-східних землях Русі, боярами ставали дружинники князя за заслуги перед ним, а їх маєтки, здебільшого, формувалися як нагороди від князя. Бувало, князь забирав даровану маєтність в упавшого в немилість боярина і передавав її іншому достойнику.

Князь-колонізатор користувався правом сили — відносно племен-старожилів, а по відношенню до членів своєї дружини — правом роботодавця.

Почуття одноосібного права на власність землі князівства та гордість за свої досягнення, в облаштуванні князівства [18], давали моральне право зневажати відносно демократичні традиції княжіння закладені в Київській Русі. Цим пояснюється поведінка щодо Києва, Андрія Боголюбського — нащадка Юрія Довгорукого, засновника Суздальської землі.

В північно-східних князівствах, тогочасне суспільство, по викладених причинах, не мало можливості впливати на суспільно-політичне життя князівства, кожний член суспільства не залежно від свого соціального статусу був повністю залежний від волі князя. Відчуття неподільної влади намовляло князя утверджувати  деспотичні правові устої у формуючомуся суспільстві князівства.

Така політична ситуація, за декілька віків сформувала спільноту з жорсткими, авторитарними відносинами між її членами, які в майбутньому стали великоросами.

З приходом татар, північно-східна Русь зробила швидку переорієнтацію своїх, уже на той час сильно ослаблених,  європейських пріоритетів розвитку, на азіатські.

Географічна віддаленість від держав Європи, слаба економіка, а відповідно убогість населення, низький культурно-політичний стан держав, не дозволяли князям повноцінно кооперуватися з іншими державами у всіх сферах суспільно-політичного і економічного життя, і ставили князів в умови в яких вони вимушені були вишукувати способи самовиживання. Це призвело до стану деградування: «Сидя по своим удельным гнёздам и вылетая из них только на добычу, с каждым поколением беднея и дичая в одиночестве … . Удельные князья северной Руси гораздо менее воинственны сравнительно со своими южнорусскими предками, но по своим общественным понятиям и образу действий они в большинстве более варвары…». В.Ключевский [19]

Менталітет прийшлих завойовників був для нової, повстаючої нації великоросів, дуже близьким по духу. Як в перших так і у других в основу суспільної поведінки було закладена рабська покора старшому в соціальній ієрархії. В аспекті державотворення — монгольська авторитарна система управління виявилася вдосконаленою системою управління удільних князів. Культурно-економічний розвиток завойовників стояв не набагато нижче слов’янізованих угро-фінів. Рівень розвитку, у царині мілітаризації, перевершував не тільки Київську Русь, але і Європу. Характер поведінки княжої дружини відносно переможених  не відрізнявся від поведінки монголо-татарів в завойованій місцевості. Яскравим прикладом цього є дике сплюндрування Києва Андрієм Боголюбським в 1169 р, і рівноцінне йому, взяття Києва Батиєм в 1240 р.

Окрім того, не маловажним чинником зближення еліт, було практикування окремими членами монгольської верхівки [20] християнства. Все це в своїй сукупності помогло еліті північно-східних князівств швидко порозуміти і пристосувати до себе менталітет завойовників. Княжі роди, вже першого покоління, зазнавшого іго, стали ріднитися з провластними родами монголо-татар. Наприклад: син Олександра Невського женився на доньці його названого брата Сартака, відповідно внук — Іван (Калита), був також внуком ординського хана. Випадки змішування родів еліт були непоодинокі.

Управління Київською митрополією в період 1240-1326 рр.

 

Після  поневолення Києва в грудні 1240 року ханом Батиєм, подальша доля Київського  митрополита Йосифа [21] (греком за походженням), стала не відомою. Можливо він вернувся  до себе на батьківщину, а можливо був убитий монголами.

Не задовго до  завоювання монголами Київського князівства, Київ був  покорений  галицьким князем Данилом. І коли Київська кафедра залишилася без очільника, а греки, з невідомих причин, затягували назначеня  нового митрополита, князь Данило взяв на себе обов’язок відновлення ладу в Київській митрополії.  Князь усунув Угровського єпископа Йоасафа, який самовільно захопив Київську кафедру після розгрому Києва Батиєм, та підібрав кандидата на сан митрополита Київського і всієї Русі.

Князь Данило  був єдиним,  із всіх руських князів, хто з далекоглядним державницьким наміром подбав про збереження Церкви в Русі на початку монгольського лихоліття.

Митрополит Кирил III

 

Завдяки ініціативі Данила, на овдовілу Київську кафедру був поставлений митрополит Кирил [22]. Це був перший Київський митрополит  – ставленик руського князя, а не традиційний ставленик грецьких патріархів. З яких причин вибір Данила впав на Кирила, і ким він був до становлення його на кафедру в Києві, не відомо. Відомо, що він був обраний в 1243 р на кафедру, яка була в запустінні декілька років, а затверджений в сані митрополита Київського в 1246—1247 роках, Константинопольським патріархом Мануїлом ІІ.

Митрополит із заступленням  на кафедру прийнявся енергійно її відновлювати,  та упорядковувати церковне життя. Бажання навести лад в митрополії спонукало Кирила до частих поїздок по Русі, чого не робили його попередники. Про його активну діяльність свідчить те, що він добився відкриття єпархії в столиці Золотої Орди – Сараї, для приїжджих християн і поневолених в рабство русичів.  Подорожі по Русі призвели митрополита до думки змінити  місце розташування своєї резиденції, формально він нічого не поміняв, але вільний від поїздок час, став проводити у Володимирі на Клязьмі.

Після смерті митрополита Кирила, в 1281р., його тіло було перевезено до Києва і поховано в Софійському соборі.

Митрополит Максим

 

Наступником Кирила став митрополит Максим [23], грек за походженням. На Київську кафедру він був поставлений в 1283 році. В 1299 р. Максим перевів  резиденцію до Володимира на Клязьмі, але кафедра оставалася в Києві, і він продовжував титулуватися  митрополитом Київським і всієї Русі.

Помер Максим у Володимирі в 1305 р., і похований  був у Володимирі, а не в Києві, як того вимагала традиція.

Митрополит Петро

 

Наступником митрополита Київського і всієї Русі Максима  став митрополит Петро [24].

Історично склалося так, що в 1305 році помер перший митрополит, новоствореної Галицької кафедри, Нифонт. Також в цьому ж році, митрополит Київської кафедри Максим, теж відійшов до Бога.

Галицько-Волинський князь Юрій Львович (король Юрію І), разом з галицькими єпископами, послали до Константинопольського патріарха ігумена Петра Ратенського,  з домаганням на заняття Галицької кафедри. А великий князь Тверський, направив ігумена Геронтія до Константинополя, для становлення його на митрополита Київської кафедри.

Кандидати прибули одночасно, але через наполегливі вимоги князів з півночі скасувати новостворену Галицьку кафедру, винесення рішення, про затвердження кандидатів  митрополитами  на кафедри, затяглося на декілька років. Врешті-решт, в Царграді,  імператор Андроник II і Константинопольський патріарх Афанасій, задовольнили  вимоги північної частини Русі і скасували  Галицьку кафедру через об’єднання її з Київською, а ігумена Петра Ратенського затвердили митрополитом Київським і всієї Русі. Призначення Петра було компенсацією королю Юрію І за втрату Галицької кафедри.

Митрополит Петро заступив на Київську кафедру в 1308 р., а в наступному 1309 р., Петро переїхав у резиденцію свого попередника – митрополита Максима, яка була у Володимирі на Клязьмі.

В 1325 році митрополит Петро переніс свою резиденцію в Москву. Це сталося по запрошенню Івана Калити, який на той час став московським князем. Петро підтримував з Калитою добрі стосунки і був його духовником.

Чергове перенесення резиденції в інше князівство, не впливало на зміну назви самої кафедри. Перейменування кафедри було не простою справою, потрібно було погодження Собору, благословення Константинопольського Патріарха, та указ імператора. Тому Петро  Ратенський продовжував титулуватися як і його попередники –  митрополитом Київським і всієї Русі.

Митрополит Петро помер 21 грудня 1326 року, був похований  у Москві в недобудованому Успенському храмі.

Політичне становище в землях Русі очами митрополитів

 

Митрополити Київської кафедри: Кирил, Максим і Петро, були очільниками церкви, які послідовно змінюючи один одного поступово перенесли митрополичу резиденцію з Києва в Москву.

Якщо допустити що митрополиту Максиму, як іноземцю, було байдуже до місця знаходження резиденції, то його попереднику Кирилу і наступнику Петру, місце знаходження резиденції повинно було мати особливе значення. Для них, найкращим варіантом, було перенесення резиденції в столицю Галицько-Волинського князівства, щоб бути поруч з князями, які надавали  б їм адміністративне покровительство.  Адже вони обидва були вихідцями  Галицько-Волинського князівства, та прямими ставлениками його князів.

Одначе, виявилося, що ці фактори для митрополитів, не були пріоритетними, основні причини перенесення резиденції мали інше коріння.

Після того як Кирил, був поставлений митрополитом на Київську кафедру, він був вимушений приступити до наведення порядку в митрополії. Для цього йому прийшлося особисто робити візити до єпархій. В своїх поїздках він мав можливість вичерпно вивчити політичне становище в кожній землі бувшої Київської Русі:

Київська земля, після монголо-татарської навали, стала занепалою на багато десятиліть. Зруйнований Київ, зі слабким адміністративним апаратом, під прямим наглядом представника завойовників, та мізерною кількістю населення, не міг забезпечити нормальне функціонування митрополичої  кафедри, резиденції та й безпеки життю митрополита;

Галицько-Волинська земля була дуже неспокійною. Князь вимушений був безперервно відстоювати свою владу силою від зазіхань власної аристократії, навколишніх сусідів, та могутньої  Золотої Орди. Зі сторони якої нависала висока ймовірність чергової розправи з Південно-Західними  землями. Через виразну спрямованість дій князя Данила  Галицького проти Орди, митрополит ризикував попасти не тільки в немилість хана, але і лишитися життя.

Недостатній військовий потенціал для боротьби з Ордою, князь Данило  Галицький, намагався поповнити силами  Західних держав. За обіцяну допомогу, князь Данило був вимушений погодитися з Папою на впровадження унії або католицького віросповідання [25] у своєму князівстві. Зміна віри віщувала тяжкі часи в майбутньому для православних.

До вказаних несприятливих для митрополита чинників додавалася ще й Галицько-Волинська правляча еліта, яка мала за звичай, втручатися в справи духовенства;

Північно-Східна земля, на час становлення Кирила митрополитом на Київську кафедру, набула рис політичної стабільності. Північно-Східні князі на той час вже порозумілися із завойовниками, Олександр Невський своєю покірністю зумів увійти в довіру і дружбу з ханами. Своїм приниженням він забезпечив не тільки мир своєму князівству від сусідів, але і спокій від зовнішніх посягань в особі Папи. Ханський ярлик на право займати великокняжий престол був для князів — сусідів, та й для європейських володарів, знаковою засторогою від посягань. Також  Олександр Невський врахував досвід дипломатичних перемовин Данила Галицького з Папою. Цьому сприяли родинні зв’язки. Брат Олександра, Андрій, був одружений на дочці Данила Галицького. Тому вагання Олександра на пропозиції Папи перейти під омофор Римського престолу [26] швидко минулися.

Окрім того, Олександр Невський, а пізніше і Іван Калита, мали перспективне розуміння значення Церкви для утворення єдиної держави. Це були князі які своїми діями не тільки зуміли привернути увагу митрополитів до себе, але і вдало використовували їх прихильність в своїх інтересах. Беззаперечна відданість князя Золотій Орді, убезпечила Кирилу доброзичливе ставлення і особисту безпеку перед монголами. Безпека гарантувалася наданням ярлика [27] митрополиту.

Територія Північно-Східної землі була в рази більша від території Галицько-Волинського князівства. Князівства які входили в землю не були розділені між собою спустошеними і малолюдними землями на кшталт Київського князівства.

Вибір митрополитів

 

Повний занепад Києва унеможливлював повноцінного функціонування митрополичої кафедри.

Порівняння складових суспільно-політичного життя  Галицько-Волинської землі з складовими суспільно-політичного життя Північно-Східної землі виявляє вагомі чинники переваг останньої.

Адміністративні чинники: Безумовна підтримка князя і його правлячої еліти Північно-Східних земель — в Галицько-Волинській землі політичні дії правлячої еліти, не завжди співпадали з політичними діями князя.

Існування авторитарної влади у суспільствах Північно-Східних князівств і всебічна підтримка та посилення її завойовниками, — Галицько-Волинські князі намагалися протидіяти завойовникам.

Взаємодію влади і монголів зразу оцінила Церква, так як в її структурі і ролі в суспільстві, з приходом останніх, не наступило ніяких перемін [28]. Окрім того, з посиленням влади князя,  зміцнювався вплив Церкви в суспільстві, тоді як у Галицько-Волинському князівстві, влада князя обмежувалась правлячою елітою.

 Монгольські чинники: Гарантії хана особистої безпеки митрополиту, і певної безпеки духовенству від свавілля монгольського адміністративного апарату [29].

Не втручання ординців у внутрішні справи Церкви, за законами Орди.

Географічні чинники: Не маловажним чинником було й те, що Володимиро-Суздальське князівство, князі якого виявляли найбільше сприяння Київським митрополитам, а з плином часу Московське князівство, яке було часткою Володимиро-Суздальського князівства, були оточені щільним кільцем руських князівств [30]. Еліта цих князівств мала незначні зносини з європейськими елітами, через значні географічні відстані, а в часи монгольського іга їх ізоляція посилилась ще й обезлюдненою територією (Київське і Переяславське князівства). Князівства-сателіти стали своєрідним фільтром, який унеможливлював прямий доступ інших релігій та світських віянь. Це консервувало суспільний розвиток, але забезпечувало суспільно-культурну стабільність для Церкви, якої не мало духовенство Галицько-Волинського князівства, яке відчувало тиск зі сторони папи, через безпосередніх сусідів — католицьких держав.

Сукупність приведених факторів спонукало Київського митрополита Кирила надати перевагу іншому центру — Володимиру на Клязьмі. Наступник митрополита Кирила — грек Максим, після знедолення в Києві, теж переїхав до Володимиру на Клязьмі, а його наступник митрополит Петро — до Москви, де заснував, де-факто, нову резиденцію Київської кафедри.

Здобуття патріарха

 

Як свідчить історія, здобуття незалежної Церкви не має легкого вирішення,  реалізація наміру духовної самостійності займає в часі десятиріччя. Здійснення такої мрії збувається в часи сильних політичних потрясінь. Так Москва здобула собі церковну незалежність шантажем  і грошима, використавши історичний час в якому крайня скрута створена турками-мусульманами спонукала Константинопольського Патріарха Єремію ІІ [31] їхати до своєї пастви, в Москву за милостинею, для відбудови резиденції. Московський цар, зі своєю свитою, не тільки принижували свого пастиря, але і ув’язнили Патріарха, і держали його в полоні до того часу, поки він не зломився, і не погодився дати грамоту на заснування Московської патріархії (травень 1589 р.). Та світ не цілком визнав то, з чим вимушений був тоді погодитися Константинопольський Патріарх під тиском шантажу. Про це яскраво свідчить скликання пентархії [32] в 2011р.

Зрозуміло що для України такий спосіб визнання не можливий. В сучасній політичній ситуації  древні Патріархати світу ні в якому разі не погодяться визнати ставлення Патріарха в Україні легітимним, якщо його таким не визнає Москва.

З плином віків, Київська та Переяславська землі стали заселятися. Історично склалося так, що в Україні,  на сході земель, була штучно створена територія з проазійським світоглядом. Причиною її виникнення було заселення степів переселенцями–великоросами,  спочатку царською  а пізніше радянською владами. За короткий історичний період переселенцям не вдалося повністю асимілюватися з етнічними українцями. Прибульці набули споріднений, але все-таки відмінний, від корінних українців, менталітет.

Цю ментальну відмінність, Москва вдало експлуатує з часів Богдана Хмельницького до наших днів. В часи історичних буреломів, вона наводить аргументи про не одностайне  бажання українців отримати незалежну Церкву, та і не тільки Церкву… .  На жаль, в цих доводах є певна частка правди.

За кордоном ситуацію, не на користь України, Москва утримує тими же методами що і при приїзді Патріарха Єремії ІІ в 1588 р. — шантажем і грошима.

Зважаючи на сказане, вивід очевидний: поки Росія займає у світі імперські позиції – Україні не здобути незалежну Церкву.

Але мрія українців-патріотів, за певного збігу політичного життя, може  збутися.

В України є два шляхи до незалежної Церкви.

Перший: політично-економічна та духовна криза в самій Росії. Занепад Росії буде сприяти діалогу Києва з Росією і Московським Патріархом. Цей історичний період надає Україні реальну можливість добитися від Росії канонічного поставлення Київського Патріарха.

Другий: чергова політично-військова криза у світі, а вона неминуча, яка обов’язково зробить своєю учасницею Росію. В наслідку те, що останеться з Росії, не зможе перечити домаганням України.

Обидва політичні сценарії  можуть реалізуватися як окремо так і спільно в будь-якій послідовності. І обидва сценарії вже добре проглядаються в найближчому часі.

Відомо, кризу та розпад Росії як імперії, передвістило багато признаних в православному світі старців, по словах яких, Росія втратить території під тиском китайців. З імперії останеться тільки сама її основа — Московське царство з ослабленою владою. Аргументом що це можливо, може служити швидкий розпад могутньої Радянської імперії.

Що далі?

 

Розуміючи безперспективність в здобутті Церкви силою, та невизначеність  часу становлення Патріарха в Києві, повстає питання як поступати в період очікування. Відповідь одна – неустанно, публічно. домагатися  становлення Патріарха в Києві, світ повинен знати, і звикнути, до намірів України відновити то, що їй по праву належить як правонаступниці Київської Русі, по праву першості офіційного хрещення в Києві.

 

Список літератури

 

[1]           Українська Православна Церква [Електронний ресурс]. Статут УПЦ. Режим доступу: http://orthodox.org.ua/page/statut-upts. – Назва з екрану. [Дата звернення: 25.03. 2014].

[2]           Вернадский Г. Монголы и Русь [Електронний ресурс] / Г. Вернадский — [С. 86 – 91.]. — Режим доступу: http://read24.ru/pdf/georgiy-vernadskiy-mongolyi-i-rus.html. – Назва з екрану. [Дата звернення: 31.03. 2014].

[3]           Кульпин Э. С. Золотая Орда: проблемы генезиса Российского государства: научное издание / Э. С. Кульпин ; — М. : Московский лицей, 1998. — 40 с. (Серия «Социоестественная история. Генезис кризисов природы и общества в России». Под ред. Кульпина Э. С. Вып. ХІ).

[4]           Ключевский В. Русская история : Полный курс лекций : в 3 т. Т.1 / В. Ключевский. — М. : АСТ. Минск. : Харвест, 2002. —  С. 308, 309.

[5]           Ключевский В. Русская история : Полный курс лекций : в 3 т. Т.1 / В. Ключевский. — М. : АСТ. Минск. : Харвест, 2002. — 314 с.

[6]           Федосеев Ю. Русь и Золотая Орда [Електронний ресурс] / Русь доордынская: гл. 5 — [151 c.]. — Режим доступу: http://read24.ru/pdf/yuriy-fedoseev-doletopisnaya-rus-rus-doordyinskaya-rus-i-zolotaya-orda.html. – Назва з екрану. [Дата звернення: 01.04. 2014].

[7]           Большая советская энциклопедия. Великое княжество Литовское [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/bse/73435/. – Назва з екрану. [Дата звернення: 31.03. 2014].

[8]           Иоанн де Плано Карпини. История Монгалов, именуемых нами Татарами  [Електронний ресурс] — [С. 49 – 57.]. — Режим доступу: http://read24.ru/pdf/ioann-de-plano-karpini-istoriya-mongalov-imenuemyih-nami-tatarami.html. – Назва з екрану. [Дата звернення: 31.03. 2014].

[9]           Кучерук О.  Данило Галицький / О. Кучерук // Ілюстрована енциклопедія історії України : в 3 т. — К. : Спалах, 2004. — Т. 1. — 60 с.

[10]         Вернадский Г. Монголы и Русь [Електронний ресурс] / Г. Вернадский — [133 c.]. — Режим доступу: http://read24.ru/pdf/georgiy-vernadskiy-mongolyi-i-rus.html. – Назва з екрану. [Дата звернення: 01.04. 2014].

[11]         Матеріал з Вікіпедії. Олександр Невський   [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. [Дата звернення: 01.04. 2014].

[12]         Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси / В. Т. Пашуто ; Академия наук СССР, «Институт истории». — Издательство Академии Наук СССР, 1950. — С. 142 – 151.

[13]         Матеріал з Вікіпедії. Галицько-Волинське князівство  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. [Дата звернення: 01.04. 2014].

[14]         Гумилёв Л. Древняя Русь и Великая степь. — М. : Эксмо, 2006. — 341 с.

[15]         Матеріал з Вікіпедії. Іван I Данилович Калита [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. [Дата звернення: 01.04. 2014].

[16]         Иловайский Д. Краткие очерки Русской истории. Курс старшего возраста. / Д. Иловайский : Издание девятое. — М. : Типография Грачева и дому. у Пречистенских ворот д., Шиловой, 1868. — 91 с.

[17]         Федосеев Ю. Русь и Золотая Орда [Електронний ресурс] / Русь доордынская: гл. 5 — [142 c.]. — Режим доступу: http://read24.ru/pdf/yuriy-fedoseev-doletopisnaya-rus-rus-doordyinskaya-rus-i-zolotaya-orda.html. – Назва з екрану. [Дата звернення: 01.04. 2014].

[18]         Ключевский В. Русская история : Полный курс лекций : в 3 т. Т.1 / В. Ключевский. — М. : АСТ. Минск. : Харвест, 2002. —  338 с.

[19]         Ключевский В. Русская история : Полный курс лекций : в 3 т. Т.1 / В. Ключевский. — М. : АСТ. Минск. : Харвест, 2002. —  356 с.

[20]         Филарет (Гумилевский), архиеп.  История Русской Церкви. — М. : в типогр. В. Готье, 1850. — перид второй. — 9 с.

[21]         Матеріал з Вікіпедії. Іосиф (митрополит Київський) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. [Дата звернення: 03.04. 2014].

[22]         Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1995. — Кн 3. —  С. 16 — 18.

[23]         Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1995. — Кн 3. —  С. 18, 19.

[24]         Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1995. — Кн 3. —  С. 20 — 26.

[25]         Грушевский М. Иллюстрированная история Украины с приложениями и дополнениями / Сост. И. И. Брояк, В. Ф. Верстюк. — Донецк. : ООО ПКФ «БАО», 2004. — 125 с.

[26]         Матузова В.И. Крестоносцы и Русь / В.И. Матузова, Е.Л. Назарова, Российсуая Академия Наук, Институт всеобщей истории.  — М. :2002. Издательство «Индрик», С. 262-272

[27]         Кадырбаев А. Золотая Орда как предтеча Российской Империи [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Article/kad_zolorda.php. [Дата звернення: 29.03. 2014].

[28]         Кульпин Э. С. Золотая Орда: проблемы генезиса Российского государства: научное издание / Э. С. Кульпин ; — М. : Московский лицей, 1998. — 41 с. (Серия «Социоестественная история. Генезис кризисов природы и общества в России». Под ред. Кульпина Э. С. Вып. ХІ).

[29]         Кульпин Э. С. Золотая Орда: проблемы генезиса Российского государства: научное издание / Э. С. Кульпин ; — М. : Московский лицей, 1998. — 42 с. (Серия «Социоестественная история. Генезис кризисов природы и общества в России». Под ред. Кульпина Э. С. Вып. ХІ).

[30]         Ключевский В. Русская история : Полный курс лекций : в 3 т. Т.1 / В. Ключевский. — М. : АСТ. Минск. : Харвест, 2002. —  С. 363, 364.

[31]         Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн 6. —  С. 27 —  47.

[32]         Бурега В. Возрождение пентархии, или Кто главный в мировом православии? [Електронний ресурс]. —Режим доступу: http://www.religion.in.ua/main/daycomment/11887-vozrozhdenie-pentarxii-ili-kto-glavnyj-v-mirovom-pravoslavii.html. – Назва з екрану. [Дата звернення: 26.03. 2014].

 

 

 

 

05 квітня 2014 р.

Олександр Шимкевич

 

 

 

 

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

Яндекс.Метрика