Автор: Геннадій Христокін, Юрій Чорноморець

Пророк богословської науки
Богословський талант отця Георгія Флоровського був результатом поєднання двох рис його розуму: геніальної інтуїції та енциклопедичних знань. Отець Георгій Флоровський мав особливе «відчуття істини», і міг висувати сміливі гіпотези за відсутності достатніх наукових даних. Так, лише в останні роки знайшла підтвердження гіпотеза о. Г. Флоровського про залежність першого іконоборницького руху від оригенізму. Його критика майже всієї вітчизняної думки в «Шляхах російського богослов’я» викликала спротив, але альтернативної історії написати так нікому і не вдалося. Його інтуїтивне прозріння про необхідність для православних мислити суголосно з думкою святих отців породило сучасну православну теологію і дозволило вітчизняним богословам звільнитися від впливу платонізму і німецького ідеалізму. Неопатристичний синтез, який він ясно «передчував», ще не втілено у життя, але вже сім десятиліть існує неопатристика, що торує до нього дорогу. Г. Флоровський не мав ясного бачення наукових істин, але бачив їх «пророчо», «в образах». Тому до його передбачень і суджень колеги часто ставилися з скептицизмом. Але минав час, і правота Г. Флоровського ставала очевидною. Сам він все життя прагнув до ясного бачення істини, але лише ясно її передчував. У цьому – обмеженість пророчого бачення. Проте його сучасники не мали і такого бачення.

Нові думки в теології о. Георгій Флоровський ніколи не викладав як теорії модерні і намагався не посилатися на сучасних йому філософів і західних богословів. Власні новаторські думки він подавав як традиційне вчення, характерне для отців Церкви.

Нові погляди під виглядом традиційних теорій
Засновник неопатристичного об’єктивного ідеалізму Г. Флоровський створив теорію теогносії, що виявилась найвпливовішою в сучасній православній теології, хоча всі її прихильники інтерпретували її по-своєму і переважно обмежено. Наукова оцінка теорії теогносії Г. Флоровського відсутня. Це спричинено тим, що відповідна теорія викладена Г. Флоровським в двох статтях мовою, що більше приховує для неуважного читача, ніж відкриває. У 1931 р. Г. Флоровський видає статтю «Теологічні уривки», де аналізує принципи релігійного пізнання в православній Церкві. Ця стаття продовжила невелику роботу 1927 р. «Отчий дім», предметом якої була Церква, як місце істинного життя і пізнання. Обидві роботи є не лише виразом вчення Г. Флоровського про теогносію, але і мають програмний характер  для всієї його теології. На перший погляд здається, що в «Теологічних уривках» вміщена традиційна для грецької патристики та православної теології теорія трьох джерел релігійної істини. Також, при некритичному підході, видається, що ця теорія доповнена роздумами про прийняття істин Одкровення (що нібито дається через Писання, Передання та вчительство Церкви) в «релігійному досвіді». Окрім цього, здається, що Г. Флоровський говорить про той самий «досвід», що й Павло Флоренський, який, починаючи з роботи 1904 р. «Догматизм і догматика», вважав, що предмети догматичних формул можуть бути пізнаними в особливому містичному досвіді особистості, яка «оцерковлюється». Але уважне вчитування в текст «Теологічних уривків» та критичний аналіз цього есе Г. Флоровського дозволяють відкрити його оригінальну теорію теогносії. Ця теорія відрізняється як від аналогічної теорії мислителів грецької патристики, так і від спекуляцій російської релігійної філософії про «досвід», «переживання» людиною Одкровення та догматів. Тим паче, ця теорія Г. Флоровського відмінна від схем православної академічної теології XVII-XIX ст. Фактично, Г. Флоровському вдається створити оригінальний варіант неопатристичного вчення  про теогносію та релігійну гносеологію.

Бог відкривається людині, яка розуміє одкровення
Першою характеристикою релігійної гносеології Г. Флоровського є її радикальний теоцентризм. Релігійне знання взагалі та знання Бога (і про Бога) зокрема виникає лише через досвідне сприйняття людиною Божого Одкровення, Слова Божого, зверненого до людини (121). Тобто релігійне пізнання для російського богослова – це лише те знання, що сформоване на основі Одкровення Бога. До нього він не вносить будь-які гіпотези розуму про Бога. Цим самим Г. Флоровський намагається звільнити теогносію від суб’єктивізму та психологізму, ґрунтуючи її лише на Одкровенні, яке Г. Флоровському видається об’єктивним. Тобто Бог Сам звертається до людини, а людина «бачить, споглядає Бога», оскільки «Бог сходить до людини, являється їй» (121).
Далі людина, використовуючи свою природну розумність та вміння розмовляти, записує «почуте слово Боже» і «побачене» в Богоявленні. Такий запис є Св. Писанням. У ньому фіксуються не лише почуті від Бога слова і навіяні Богом видіння, але й почуття, переживання та слова людини, яка спілкується з Богом (122). Г. Флоровський переконаний, що слова людської мови здатні передавати Одкровення, не послаблюючи його абсолютності (121). Ця досить сумнівна для традиції грецької патристики теза ґрунтується на релігійній телеології в антропології: людина, як розумна і вільна істота, здатна чути і розуміти Бога, а її мова здатна виразити Його слова – розумного та вільного Творця (121-122). Тобто людина здатна розуміти та виконувати заповіді Бога, а її мова здатна точно виразити Слово Боже (122).
Окрім цього, людина є істота історична і живе лише в історії, якщо існує як людина – розумним та вільним існуванням (122). Бог може відкриватися людині в історії, бути присутнім в історії і навіть втілюватися, являючись в історії. Після заснування Христом Церкви Бог уже не полишає історію, а перебуває в світі та історії, поки вони існуватимуть – аж до настання нового світу після другого Пришестя Христа (122). Тільки тому що Бог відкривався і продовжує відкриватися людям в історії, Він пізнається як трансцендентний, над-історичне та надсвітове Начало. Без одкровення Бога в історії не було б знання Трансцендентного. Були б лише гіпотези розуму та «містичні» «фантазії» про Нього. Лише дії Бога в історії відкривають людині Бога як Трансцендентне. Так само, тільки тому, що Бог відкрився в історії, Він пізнається як Той, що з’являється, як Енергія, Світло, Життя тощо. Отже, Г. Флоровський переконаний, що Божественне Одкровення не пізнається поза історією. Всі містичні споглядання дій Бога поза історичним Його Одкровенням не мають значення джерела релігійних знань, джерела істини. Всі роздуми про дії Бога поза історичним одкровенням є марними гіпотезами.

Православна специфіка вчення про Бога, що відкривається
Ці тези Г. Флоровського аналогічні до протестантського вчення про те, що єдиним джерелом істини є Писання як Одкровення Бога. Але російський богослов, на відміну від протестантських теологів, вважає таким Одкровенням не лише Писання, але і Церкву, її життя і таїнства, її слова і дії. Тим самим для православного богослова Одкровення виражено не лише в Писанні, але й в Традиції, що триває і триватиме. Точніше, Одкровення відбувається та виражається в історії, а фіксується в Писанні та Традиції. Саме по собі Писання та сама по собі Традиція не мають статусу Одкровення. Вони його лише зафіксували. Таким чином, джерелом істини, за Г. Флоровським, є Одкровення, що є первісним за Писання і виражається не лише в ньому, але й релігійній традиції. Оскільки ж Традиція (Церква) триває, то і Одкровення продовжується. Хоча релігійна істина знання Бога нібито не зростає в перебігу історії після події втілення Бога Слова та заснування Церкви, але ця істина постійно присутня в історії, повсякчас являється в ній. Таким чином, Г. Флоровський намагається віднайти об’єкт релігійного пізнання, що був би несумнівно-наявним, очевидним. Для нього таким несумнівним об’єктом є історичні факти. Історичними фактами для теогносії є, по-перше, дії Бога в історії та, по-друге, слова Бога (слова, які нібито насправді вимовлені Богом). Дії Бога описані в Писанні, слова Бога зафіксовані в ньому ж.
Спроба дійти до об’єкту заставляє Г. Флоровського твердити, що слова Бога (Писання), по суті, говорять про історичні факти – від створення світу до його кінця, факти історії людства і єврейського народу, історії Ісуса Христа і Церкви. Г. Флоровський  не задається герменевтичними питаннями: чи дійсно в Писанні зафіксовані історичні факти? В якому сенсі «творіння» світу є не лише легендою, «історією», але і «історичним фактом» чи «фактом історії»? Г. Флоровському здається, що достатньо буквалістського та типологічного підходів до Писання при відкиданні алегоричного тлумачення – і факти історії виявляться для людини у всій своїй об’єктивності. Водночас ці факти та історії «об’єктивно» мали стати моментами слова Божого, сповістити людині про Бога. Така дивна телеологія історичних подій нібито знімає проблему розділення власне подій, описаних у Писанн,і та значимості цих подій для релігійної свідомості читача Писання (123-124). Г. Флоровський виявляється об’єктивним ідеалістом, для якого об’єктивною істиною є події Богоявлення та розповіді про ці події. І перші, і другі нібито є об’єктивними, хоча очевидно, що довести об’єктивність цих «подій» та розповідей про них – неможливо. Усю об’єктивність та істинність подій священної історії та слів Писання можна визнати лише вірою,  що і зазначає Г. Флоровський (124).

Бога знає здатний на віру
Таким чином, Г. Флоровський  сконструював поняття об’єкта релігійного пізнання яким, по-перше, є Бог, Який діє в історії, Бог Одкровення, а по-друге – саме Одкровення, що виражене в Писанні та Церкві. Залишається визначитися з тим, яким є суб’єкт богопізнання. Згідно з Г. Флоровським, таким суб’єктом є «жива людина», емпіричний суб’єкт, особистість (124-125). Г. Флоровський заперечує існування якогось іншого суб’єкта релігійного пізнання – чи то «трансцендентального суб’єкта», «свідомості взагалі», «екзистенції», «благодатної віри», «містичної інтуїції» тощо. Згідно з Г. Флоровським, суб’єктом знання Бога є звичайна людська свідомість, що розвивається духовно. Але сприйняти одкровення Бога можливо за умови чистоти свідомості від різного роду гіпотетичних знань та здогадок про Бога. Віра, якою людина приймає одкровення Бога, є «священним мовчанням», «апофатичним моментом Богознання». Г. Флоровський  вважає, що це мовчання є звичайним утриманням від суджень, дозволом Богові говорити  без перешкод, повним сприйняттям об’єктивного вияву Бога без «поправок» розуму. Але утримується від суджень конкретна людина – і для неї це глибоко особистісне переживання, таке переживання, що навіть здається містичним. Хоча нічого власне містичного немає в цій мовчанці свідомості при прийнятті Одкровення Бога на віру. Це мовчання – проста стриманість від суджень, проста відкритість до дійсності, в даному випадку – до слів Писання.
Бог, що є предметом релігійного пізнання, за Г. Флоровським, є Богом, що діє в історії. Це не «абсолютно невідомий Бог», щодо якого можливе мовчання. Це Бог, що діє в історії, відкривається в діях і словах. Людина покликана «помовчати», щоб придивитися до дій Бога в історії та прислухатися до його слів у Писанні. Мовчання необхідне лише як умова відкритості людської свідомості до Одкровення, як елемент уважного сприйняття одкровення. Саме по собі мовчання не є ніяким знанням. Знання наявне, якщо суб’єкту, що «мовчить», з’являється Бог, або якщо суб’єкт, що «мовчить», сприймає слова Бога, що були сказані в історії. Цінним є не саме мовчання свідомості, а те, що завдяки цьому мовчанню людська свідомість може пізнати слова Бога та його Одкровення взагалі. Пізнати і прийняти – теж вірою, але вже ясно довіряючи пізнаному. Людина бачить Бога, Його дії в історії, чує Його слова – як факти. Вірить людина лише в очевидності, явлені в досвіді звичайної людини, що вміє просто «мовчати» і просто повірити побаченому і почутому.
Г. Флоровський уникає подвоєння суб’єкту пізнання. Для отців людина є величною розумною душею, для якої природно пізнавати Бога, а до пізнання світу розум «сходить», обмежуючи себе. Аналогічно до отців Г. Флоровський так само стверджує єдність суб’єкта будь-якого пізнання «знизу». Звичайний розум пересічної людини здатен сприйняти знання Бога, Його з’яву в історії, Його одкровення в Писанні. Достатньо трохи стриматися в «мовчанні», прислухатися, придивитися – і звичайний розум може повірити в те, що бачить Бога і чує Бога – безпосередньо, або через історію та через Писання.
Г. Флоровський намагається звільнитися від психологізму взагалі та містичного психологізму зокрема. Він уникає фантазій про якусь особливу «цілісну» індивідуальну чи колективну свідомість. Богослов намагається представити об’єкт релігійного пізнання як звичайний факт історії, а суб’єкт пізнання – як звичайну свідомість. Після Першої світової війни в західній теології антропоцентризм і психологізм у теоріях релігійного пізнання було відкинуто. Значний вплив мала революційна для теології книга Карла Барта «Послання апостола Павла до Римлян» (1918, друге виправлене видання 1922), пронизана пафосом необхідності повернутися до об’єктивного сприйняття Одкровення вірою звичайної історичної людини. Після цієї книги К. Барта грамотний філософ і теолог, яким, безумовно був Г. Флоровський, не міг дозволити собі жодного психологізму чи антропоцентризму в теорії теогносії, жодних утопій про «цілісну» чи «соборну» свідомість, про містичні переживання.

Відмінності від патристики
Водночас треба зазначити, що картина, змальована Г. Флоровським, навряд чи мала місце в дійсності. Насправді йому лише видається, що грецька патристика визнавала тільки об’єктивність Одкровення, його унікальність та достатність для богопізнання, що нібито вона завжди виступала лише за пізнання історичних фактів, а органом пізнання вважала звичайну свідомість та звичайну віру. Виходячи з такої позиції, зрозуміло, що для Г. Флоровського була близькою новітня бартівська теологія. Саме тому, подібно до К. Барта, Г. Флоровський не визнає жодного алегоризму в тлумаченні Писання, чітко розрізняє Писання як документ про історичні факти та Писання як міфи і фантазії. Тут православній традиції приписується такий об’єктивізм та реалізм, якого вона не знала. Йому здається, що сприйняття розповідей Писання як фактів історії є нормативним для християнства взагалі, а алегоризм – побічним для християнства явищем.
Таким чином, конвенційна концепція істини у Г. Флоровського відступає на другий план. Якщо людина отримує одкровення Бога через Писання і Церкву, то Одкровення – це вже не звістка, що вимагає підтвердження та погодження Писання, Передання і вчительства Церкви, – як це було для грецької патристики. Згідно з Г. Флоровським, одкровення – це факт, факт історії, що пізнається саме як даність. Його не можна довести, оскільки факти історії є неповторними. Їх можна пізнати в момент здійснення історичної події. А тому релігійне пізнання – це не гіпотези, що доводяться, а опис фактів історії, що були очевидні для емпіричних спостерігачів, звичайних людей – звичайною свідомістю. Здається, що людям, які самі не спостерігали ці історичні факти, залишається лише вірити  досвіду інших – тому, що апостоли і пророки чули і бачили.
Г. Флоровський вважає, що такі факти, як Христос і Його Церква, є вічними і постійно присутніми в історії – Христа і Церкву можна споглядати. Згідно з Г. Флоровським, Церква є постійним одкровенням Бога і втіленого Слова Божого. Слова Бога можна чути в Церкві і бачити Його справи в ній. Згідно з Г. Флоровським, цей вияв Бога через Церкву не є  містичним; Г. Флоровський не згоден з відповідними теоріями Павла Флоренського. Г. Флоровський вважає, що в читанні Писання чи проповіді про Христа в Церкві формується «образ Христа», що відтворює той образ, який мали апостоли як свідки Його слів і дій. Вони у власній пам’яті поверталися до очевидності факту Христа та його слів і дій. Так само і віруючі завжди можуть споглядати самого Христа і Його дії і слова через образ Христа, відтворюваний «пам’яттю Церкви». Згідно з Г. Флоровським, образ Христа, що формується в свідомості читача Євангелія, має повну само-очевидність – в цей образ хочеться вірити і з таким Христом хочеться спілкуватися. Згідно з Флоровським, така само-очевидність образу не є психологічним феноменом, а є об’єктивною характеристикою, притаманною самому одкровенню Євангелія.
Така теорія передбачає розуміння істини як відповідності суджень фактам. У такому випадку фактами є події історії спасіння, а судженнями є опис цих подій як фактів історії, опис, який є Писанням. За Г. Флоровським, нібито очевидно, що опис адекватно передає факти, а самі факти теж самоочевидні як для тих, хто їх описував, так і для тих, хто дізнається про них лише з опису. Неважко здогадатися, що така очевидність може бути лише результатом дії Бога, результатом натхнення свідомості людини Божою благодаттю. Отже, конвенційна теорія встановлення істини через Писання, Передання і проповідь Церкви замінюється теорією істини як адекватності суджень фактам. Зрозуміло, що фактам не природи, а історії. Перші можна звести до дії законів природи і тому перевірити, а другі є історично-унікальними і про них можливі лише свідчення очевидців. Церква, на думку Флоровського, і є таким колективним очевидцем, що зберігає свідчення та розповідає про факти, свідками яких були пророки і апостоли.
Як бачимо, теорію адекватної істини, яку мислителі грецької патристики застосовували в сферах містичного та інтелектуального богознання, Г. Флоровський намагається перенести і до сфери «надприродного Одкровення», до якого у отців застосовувалась лише конвенційна концепція істини. А тому теорія істини як знання, адекватного «історичним фактам», що мають особливий статус «несумнівних», «очевидних» навіть при їх «пригадуванні», є теорією об’єктивно-ідеалістичною. І щодо такої теорії необхідна не релігієзнавча, а історико-філософська оцінка. Таким чином, Г. Флоровський, інакше, ніж грецькі отці Церкви, здійснює редукцію релігійної свідомості до філософської  свідомості об’єктивного ідеаліста. Це дозволяє йому говорити про єдність, відсутність подвоєння кожної складової пізнання. Згідно із об’єктивно-ідеалістичною філософською позицією Г. Флоровського, релігійне пізнання не передбачає подвоєння об’єкта, суб’єкта і процесу пізнання. Питання про істинність твердження Писання, Передання та соборів Церкви стає питанням про істинність богознання авторів Писання, Передання та діячів Церкви, переважно – авторів Писання. Цим самим істинним вважається досвід богознання пророків та апостолів – а всі інші повинні його приймати та осмислювати. Саме так, згідно з Г. Флоровським, народжується теологія взагалі та догматична теологія зокрема.

Що таке догматичні формули?

Для російського богослова догматична теологія є вираженням у логічних поняттях богознання, а саме – побаченого і почутого в одкровенні, зрозумілого з цього одкровення. Предметом догматичних формул є ті самі предмети – факти історії, дійсність як така. Згідно з Г. Флоровським, формою догматичних визначень є філософські поняття. Але це поняття з різних систем античної філософії, переосмислені для виразу зовсім нової реальності.
Самі по собі догматичні формули є виразом Богознання, а не самим знанням Бога. Ця істина видається Г. Флоровському чимось важливим, оскільки він наголошує на тому, що догматичні формули відсилають до «споглядання» реальностей, про які в них ідеться. Здається, що Г. Флоровський робить такий висновок тому, що в  словах і логічних формулах неможливо повністю передати всю дійсність, яку б вони мали описати. Але все, що вдалося виразити і описати – все це є необхідними судженнями. Їх неповнота не зменшує необхідності саме таких формул, не применшує точності того, що вдалося сформулювати. Тим самим Г. Флоровський  винаходить ще один шлях до богознання: свідомість людини може дійти до нього не лише через Писання, але й через догматичні формули. Г. Флоровський вважає, що і слова Писання, і догматичні формули однаково успішно дають знання Бога – зрозуміло, ясно, очевидно для розуму, але не в усій повноті.

Боротьба за об’єктивний ідеалізм проти конвенціалізму
Згідно з Г. Флоровським, Одкровення, через життя в згоді з заданими ним правилами поведінки, формує певні норми раціональності для кожного з віруючих, з тих, хто прийняв Одкровення. Для богослова кожен «нормальний» віруючий «природно» має очевидне знання Бога та інших предметів «догматичної теології». Але  пояснити, яким саме чином виникає і підтримується  «природна» єдність  знань про Бога в усіх віруючих, Г. Флоровський не може і тому змушений посилатися на «благодать» та «благодатну» єдність віруючих у Церкві як «містичному тілі Христа», яку пронизує єдине «життя». Тим самим Г. Флоровський визнає, що теорія про об’єктивного Бога, що сам відкривається свідомості з повною очевидністю, не пояснює необхідності саме таких догматичних формул. Адже зрозуміло, що можна визнавати «об’єктивні» реальності, виражені в догматичних формулах, але не визнавати самих цих формул.
Ясно, що ствердити необхідність саме таких догматичних формул, виражених за допомогою саме таких понять (переосмислених понять грецької філософії) неможливо без повернення до конвенційної концепції істини в догматиці. Але Г. Флоровський всіляко намагається цього уникнути. Для нього використання  в догматичній теології понять античної  філософії зумовлене промислом Божим. Згода єпископів на соборах – це результат не конвенції, а єдиного об’єктивного пізнання Бога та інших реальностей. Єдність пізнання зумовлена єдністю Об’єкта та єдністю способу причетності до Об’єкта – через життя в Церкві. При цьому Г. Флоровський критикує теорії російських релігійних філософів про колективну («соборну») свідомість, яка нібито пізнає Бога і проявляється в Церкві. Для Флоровського – такої свідомості не існує. В Церкві, згідно з переконаннями Г. Флоровського, існує саме згода комунікативна, але згода зумовлена не самим спілкуванням, а єдиним Об’єктом пізнання та спільним життям у причетності до цього єдиного Об’єкта. Оскільки не всі пізнають Бога, і не всі живуть у причетності до Нього, і не всі вміють цей досвід правильно виражати – то не у всіх віруючих однакове догматичне знання. Хоча в ідеалі воно має бути однаковим. Святі отці та єпископи Церкви (Передання та вчительство Церкви) лише свідчать про об’єктивну істину, яка споглядається згідно з благодаттю. За межі цієї істини отці та єпископи не мають права виходити. А тому власне не на них зосереджена процедура встановлення істини. Джерелом істини є Церква в минулому та сучасності, Церква як народ і як священна ієрархія. Способи встановлення об’єктивної істини Г. Флоровський вважає історично змінними, та такими, що самі по собі не гарантують результату. Навіть згода всієї Церкви може виявитися неістинною проти думки одинака, а тому немає безпомильних і формальних емпіричних критеріїв встановлення істини. Але об’єктивна істина в історії перемагає рано чи пізно. «Подолання суб’єктивізму та розділень досягається нелегко» (139-140). Тут необхідне смиренне прийняття об’єктивної істини, вміння «мовчати», вміння не висувати суб’єктивних гадок, а відкритість до Одкровення. Людина покликана до очікування, відкритості об’єктивній реальності Бога. Це очікування є вірою, відкритістю людини, «мовчанням».

Філософізація теології?
У цій теорії теогносії Г. Флоровського нічого не сказано про самого Бога, Який має пізнаватися. Г. Флоровський лише прояснює методологію православної  теогносії – як він її витлумачив. Ця методологія є не лише об’єктивно-ідеалістичною взагалі, але і персоналістичною зокрема. Тут людина XX ст. шукає об’єктивне Буття. Пошук здійснює мислитель, розчарований у суб’єктивному ідеалізмі, шукає, фактично, в інтелектуальному спогляданні, яке, однак, так не називає. Умовою можливості споглядання є відкритість до пізнання самого об’єктивного Буття. Ця відкритість називається одкровенням. Людина є істотою історичною. Буття відкривається людині в самій особистості, або ж в історії. Людина є істотою суспільною. Буття відкривається через суспільну свідомість, що існує лише в індивідах, і для суспільства, яке, однак, теж існує лише в індивідах і через індивіди.
З цього короткого підсумку видно, що у Г. Флоровського в теологічній формі виражені елементарні філософські теорії про суспільно-історичну природу людської свідомості та відкритість людини до трансцендентного. Ці звичайні ідеї онтології та філософської антропології поєднані у Г. Флоровського з пафосом об’єктивно-ідеалістичного підходу до історичного пізнання. Власне теологічним є лише намагання застосовувати філософські штампи до релігійної реальності, до християнської теології. Тобто для догматичної теології Г. Флоровський пропонує філософську методологію. Такий прийом розвиває намагання грецьких отців Церкви фактично замінити об’єктивно-ідеалістичною філософією віровчення Церкви. Але в добу Г. Флоровського воно викликане кризою суб’єктивного ідеалізму  західної теології та гносеологічних теорій російської релігійної філософії щодо можливостей колективної свідомості. Г. Флоровський, як Е. Гуссерль і М. Шеллер, М. Гайдегер та К. Барт, намагається дістатися  «до самих речей». В даному випадку це означає – йти до одкровення, до Бога, що Сам являє Себе. Являє не в незвіданих «містичних» теофаніях, а являє в історії. Історичність як місце відкритості буття заміняє Г. Флоровському традиційну для православ’я «містичність». Г. Флоровський у своїй методології не йде далі ідей раннього Гуссерля та Шеллера, що і робить його прибічником об’єктивного ідеалізму, теорії інтелектуальної інтуїції. Віра, «мовчання» – це все назви для феноменологічної редукції. Змінений погляд на світ дозволяє бачити буття і виражати його в логічних поняттях і судженнях. Г. Флоровський намагається подолати будь-які залишки суб’єктивізму, прагматизму, конвенціалізму. І хоча в його текстах трапляються поняття, характерні і для цих течій філософії, але вони використовуються лише в тих смислах, які б надавав їм об’єктивно-ідеалістичний феноменолог.
Г. Флоровський намагається вирішити всі проблеми гносеології апеляціями до споглядання, до раціонального досвіду, до відкритості об’єктів пізнання. Так само всі проблеми релігійної герменевтики Г. Флоровський вирішує через апеляцію до розуму теологів, які нібито так вдало перетлумачили поняття грецької філософії, що в них стало можливим виразити всю об’єктивну істину, яка споглядається розумом. Якби Г. Флоровський усвідомив та проаналізував всю проблемність істинності вираження абсолютного Буття в логічних формулах, то він, можливо, повернувся б до конвенціалізму в догматичній теології, – конвенціалізму, що дозволяв отцям так само спрощено вирішити всі проблеми з істинністю виразу об’єкта релігійного пізнання в догматичних текстах.
Отже, теорія теогносії у Г. Флоровського в багатьох власних аспектах належить до філософського типу світогляду. Ця теорія продовжує традицію православ’я заміняти теологічну теогносію та гносеологію філософською теогносією та гносеологією. При цьому теогносія Г. Флоровського наслідує основні риси метафізичної системи грецької патристики: об’єктивний ідеалізм, персоналізм, інтелектуалізм, інтуїтивізм. Водночас, конструктивним є вплив сучасної Г. Флоровському західної філософії та теології. Критика попередньої філософії за суб’єктивізм і намагання відійти об’єктивність, зокрема об’єктивно-історичну відкритість Буття, дозволили і Г. Флоровському звільнитися від шаблонів російської релігійної філософії та сформулювати нову православну теорію теогносії.

Tagged with:
 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика