Бурне розгортання подій другого Майдану розкрило багатогранність соціуму України. На публічний показ відкрилися язви не тільки суспільства в цілому, але і духовно-політичний світ кожної людини зокрема, який до того був замаскований гаслами демократії, толерантності та духовними  заповідями поведінки вірян різних віросповідань у соціумі.

З усіх, офіційно признаних  в Україні віросповідань, особливу увагу в Українському суспільстві привертає до себе Українська Православна Церква (УПЦ), яка знаходиться у підпорядкуванні Московському Патріархату. Заступлення часу кровавих  випробувань розділило громаду УПЦ на два політичні табори. Але знакові представники УПЦ з запалом продовжують публічно заявляти, що Церква є інституцією, яка знаходиться поза марнотою світу. А відтак відокремлена від політичного життя спільноти.

Розмови про відокремлення церкви від держави (спільноти), або держави від церкви, є зразком чистого лукавства. Дилема взаємовідносин: релігія-держава існувала ще і в дохристиянські часи. Але вирішення її світ отримав тільки з приходом у світ самого Сина Божого. З вуст Господа Ісуса Христа пролунали слова: «Тож віддайте кесареве — кесареві, а Богові — Боже» (Євангеліє від Луки 20:25). Цими словами Син Божий однозначно означив, що духовне і політичне зв’язано в людині в одне ціле насущними умовами існування у матеріальному світі та необхідність виконання одного і другого.

Також Господь звелів своєму учневі заплатити податок, який потребували з нього в Капернаумі. Господь своїм питанням до учня про те, хто повинен платити, розмежував духовне і земне (сини і чужі). Отримавши відповідь, підкреслив, що вони не зобов’язані платити, так як вони є синами. Але, щоб не спокушати збирачів податків, тобто не протиставляти себе світській системі (земному), звелів учневі взаємодіяти з світом: «…знайдеш статир; візьми його і віддай їм за Мене і за себе» (Євангеліє від Матвія 17:27).

Віряни УПЦ не являються якимось винятком, і не можуть не підпорядкуватися загальноприйнятому світоустрою, тому не залежно від їх бажання, вони є прямими учасниками  політичних процесів (земного). Зважену взаємодію між церквою і політичною владою держави, древні греки (в середовищі яких діє істинна Церква-мати для українського народу) назвали «симфонією», інакше — гармонією.

Життя церкви різностороннє, але в цілому воно базується на двох компонентах: догматичній і політичній.

Якщо політикуми держав, навіть бувшого Радянського Союзу, стараються не входити в догматичні устої Церкви, то в політичну компоненту — було і є жорстке, а іноді навіть грубе втручання органів влади.

Найближчим для України прикладом політичного втручання є Московський Патріархат.

Саме історичне виникнення  Патріархату повністю лежить в площині політичної волі «царя-батюшки» та фактичного тогочасного керівника Московським царством татарського походження — Бориса Годунова. Воля ця реалізовувалася всіма моральними і аморальними методами [1].

Розширення впливу православ’я на мордвинів, татарів та інших племен, не слов’янського походження, проходило під егідою політичного впливу царів тими же провіреними методами. Так Івану Грозному, після його «наполегливого» прохання, Церква дозволила четвертий шлюб, але зобов’язала в замін на вимушене порушення церковної традиції (дозволяється тільки три шлюби), привести татарську Казань під Московський омофор.

Політичні міркування царя Петра І обезглавили Церкву, анулювавши посаду Патріарха. Управління Православною Церквою Росії передали міністерству з назвою «Духовная коллегия», яке для заспокоєння православного люду перейменували в «Святейший Правительствующий Синод» [2].

Синод в своїй адміністративній діяльності використовував пристосоване до реалій імперії (стараннями Феофана Прокоповича, вихідця з України) протестантське адміністрування, яке практикувалося в консисторіях Західної Європи, в першу чергу — Ліфляндії і Естляндії [3]. В наслідок, Московська Церква два століття безмовно виконувала похоті цивільних вельмож — керівників (обер-прокурорів) синодів, назначених царським політикумом. Порядок, заведений Петром, дотримується до наших днів, з одним тільки доповненням: відновлено посаду Патріарха. Одна із функцій якого, імітувати діяльність Церкви, як незалежної від держави інституції. Про підпорядкованість МП державним структурам Росії, в наш час, свідчить офіційний звіт (06 серпня 2009 р.) Патріарха Кирила президенту Росії Медведєву [4]. Патріарх звітував про результати своєї першої поїздки в Україну.

В політичне русло імперії також було направлено видавництво друкованої духовної та богослужебної церковної літератури. Після 1654 року будь-яке друковане слово на теренах України, перед виходом у світ, проходило через царських цензорів. В церквах методично замінювалися богослужебні книги українського видавництва  на книги московської редакції.

В 1741 р. був виданий указ Священним Синодом, який не допускав видавництва книг українською мовою та ставив під жорсткий контроль друкування богослужебних книг: «вновь никаких книг, кроме церковных прежних, изданій не печатать; а и оныя церковныя старыя книги съ такими же церковными книгами справливать прежде печати съ великороссійскими печатьми, дабы никакой розни и особого наречія въ оныхъ небыло;  другихъ же никакихъ книгъ, ни прежнихъ, ни новыхъ изданій, не объявя объ оныхъ въ Духовной коллегіи и не взявъ отъ оной позволенія, не печатать» [5].

З огляду на необхідність уніфікації традиції церковних служб в імперії, загальна координація редагування книг була необхідною. Але проблема була в іншому: в книгах церковно-слов’янська мова з кожною редакцією все більше зближувалась з російською. Одночасно життєписи святих з теренів імперії, не російського походження, редагувалися таким чином, що в кінцевому варіанті святі були представлені як росіяни або такими, що без Росії не мислили свого життя.

Князі доби Київської Русі стали називатися російськими князями. Історичне підґрунтя  для цього є, бо греки Русь називали «Росія». Про це свідчать збережені особисті печатки, видані Візантійською імперією першим митрополитам, направленим для пасторського служіння в Київ [6]. (До речі, першу печатку історики датують 1037 роком, а перша згадка в літописах  про Москву відноситься до 1147 р.)

Одначе, ця грецька назва держави не прижилася до Русі — сучасної України. І в роки форсованої розбудови північного царства Петро І  привласнив грецьку назву Київської Русі, як і багато чого іншого, та ввів у офіційний політичний обіг слово «Росія», як замінник назви «Московське царство».

Але для  священників та вірян, які в основній своїй масі з історією не дружать, слово Росія асоціюється однозначно тільки з Москвою.

Окрім того, в молитвослови в обов’язковому порядку були введені молитви, в яких неминуче згадується «рассейскоє отечество». Також в молитвах отпустів (кінцевих молитв богослужінь) підкреслено, з виголошенням,  слова «московський» або «всея Руси» неодмінно згадуються російські святі.

Постійне читання та виголошування на богослужіннях священниками з дня в день текстів, в яких нав’язливе згадування «Росія, руський та московський», а вірянами їх прослуховування — створює атмосферу самонавіювання. Також немаловажну роль має допоміжна духовна література, яка викладена в дусі прославлення тільки російського народу, видана в російських видавництвах і надрукована російською мовою.

Цей психологічний прийом привнесення в підсвідомість потрібної інформації частим нагадуванням, тобто самонавіюванням, російські політтехнологи від церкви вдало використали у свій час і продовжують використовувати. Така політтехнологія надала можливість стирати з пам’яті підпорядкованих народів потрібні сторінки їх власної історії та їх власні духовні здобутки і нав’язувати інші — привнесені, зручні легенди, які здатні знаходити  та формувати адептів імперії.

А якщо до викладеного додати ще й специфічну умову будь-якої релігії — обов’язкова, повна та безсумнівна довіра пастви і священства до установлених священоначалієм традицій, — то вплив самонавіювання  приносить чималі плоди, які в громаді УПЦ виражаються в повній відданості цінностям іноземної держави (Росії) значної кількості священства та багатьох вірян, незалежно від їх національного коріння, умов виховання, соціального статусу та географічного регіону.

Післямова

Немалу кількість послідовників Росії в лавах сепаратистів складають власне віряни УПЦ.

На жаль, не тільки парафіяни, але і священство, не намагаються навіть вникнути в історичні реалії. Їх доводи про необхідність російського протекторату, як правило не виходять за рамки слів «мы русские, в нас едина вера, Украины как таковой не было и нет, она не имеет своей истории», — це ті безґрунтовні доводи, які, в немалій долі, внесені технологіями навіювання.

Радує тільки те, що кількість таких громадян не є критичною, тому вони не несуть самі по собі загрози втрати  самостійності держави. Але їх достатньо для підтримки тривалого внутрішнього кривавого протистояння та створення прецедентів зовнішнього втручання.

Зрозуміло, що навіть після перемоги прогресивної частини громадян, держава ще декілька років буде змушена силою закону вгамовувати сепаративно настроєних громадян. Але, якщо державний апарат України буде опиратися тільки на силу закону, то з часом виникнуть реальні чинники здатні згубити Україну як національно-політичне утворення.

Для збереження і розбудови держави необхідно зменшувати ризики, які здатні підтримати сепаратистські настрої в майбутньому. І треба починати цю справу з духовності. Тому, поки відсутній свій канонічний Патріархат, потрібно використати з максимальною ефективністю статус розширеної автономії УПЦ. Держава повинна знайти кошти на активізацію в’ялого процесу перекладу і виправлення  богослужебних книг та їх впровадження в практику.

Для тих громад, які вважають за необхідне використовувати книги на церковно-слов’янській мові, необхідно налагодити  випуск богослужебних книг, виправлених від засилля термінів «Росия, Великоросия, Новоросия, Малоросия, русский, Москва, московский, Южная провинция Росии» і т. д.

В духовній літературі та в богослужебних книгах ввести історичну справедливість: святих, причетних до України (Київської Русі), називати українськими, а святих, причетних до Росії (Московського царства) — російськими.

Тобто, політтехнології Росії необхідно видворити з духовного світу України, інакше ми будемо завжди в стані громадянської війни.

Слава Богу, в Україні є розуміння про необхідність виправлення та переклад богослужебних книг. Таку роботу вже ведуть в УПЦ, правда, без особливого ентузіазму.  Дуже важливо, що про проблему перекладу і виправлення богослужебної та духовної літератури, відкрито висловилися представники УПЦ на міжнародному симпозіумі «Українське православ’я у всесвітній сім’ї православних церков: минуле, сучасне, майбутнє» в Торонто [7]. Втішно, що в напрямку розбудови УПЦ, немало прикладає зусиль Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія (УУБА) на чолі з архімандритом Віктором (Бедь).

Список літератури

[1]    Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн. 6. —  С. 27 —  47.

[2]    Смолич И.К.  История Русской Церкви 1700 — 1917 / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн. 8. — Ч 1.— С. 91 —  92.

[3]    Смолич И.К.  История Русской Церкви 1700 — 1917 / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн. 8. — Ч 1.— С. 101.

[4]    Русская Православная Церковь. Официальный сайт Московского Патриархата [Електронний ресурс]. Президент России и Святейший Патриарх Кирилл обсудили итоги поездки Его Святейшества на Украину. Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/714931.html. – Назва з екрану. [Дата звернення: 04.06. 2014].

[5]    Житія святых, на русскомь языке  / К 2000- летию Рождества Христова; ред: Осьмак В. — К. : Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 1998. — Кн. І. Сентябрь — С. ХХІХ — ХХХ.

[6]    Янин В. Л. Актовые печати Древней Руси X — начала XV вв. у 2 т. /  В. Л. Янин; Печати X — начала XIII вв. — М. : Наука, 1970. — Т. 1. —  С. 44 —  48.

[7]    Дудченко А. прот.Украинская Православная Церковь в поисках украинской идентичности. [Електронний ресурс] / А. Дудченко — Режим доступу: http://www.kiev-orthodox.org/site/churchlife/5189/. – Назва з екрану. [Дата звернення: 04.06. 2014].

2 Responses to УПЦ — НАВІЮВАННЯ — СЕПАРАТИЗМ

  1. Ніжинець Ол.:

    З історією в автора явно негаразд. Казань була взята 1552 року, коли Іван Грозний іще благополучно жив із своєю першою дружиною (здається, Анастасія її звали), а після її смерті татарські міста, ним не завойовані, залишилися тільки в Криму і Сибіру.
    І взагалі, добре було б пригадати російську приказку «Нечего соваться в чужой монастырь со своим уставом». Ми, вірні УПЦ, і самі розберемося, як нам розвивати свою церкву, без нав’язливих підказок.

    Олександр Шимкевич Reply:

    Ніжинецю Ол.
    … привести татарську Казань під Московський омофор:
    Іван Грозний надумався женитися, для цього він у 1572 р. скликав собор єпископів, який під «враженням» Іванового виступу дав згоду на четвертий шлюб, притому наклав єпитимію на царя з умовою: “А пойдет государь против недругов за святыя Божия церкви, и ему, государю, епитимья разрешити”.
    Собор мав на увазі татар які в 1571 р. за допомогою руських і Казанських зрадників спалили Москву, відійшли від неї і стали вимагати Казань і Астрахань. Розбиті були в 1572р.
    Історик Карамзин дав таку характеристику тим подіям: «было неслыханное дотоле в России церковное беззаконие. Он в четвертый раз женился, на Анне Алексеевне Колтовской…». (Н. Карамзин. История Государства Российского Т. ІХ. Гл. 3).

    Про монастирські устави: Пишу із свого монастиря (до речі реального) про справи свого монастиря.

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика