Роздвоєння

Історія поставила нас в умови, в яких Україна, під впливом внутрішніх провладних чинників, була змушена стати на шлях революційних змін, які ослабили і без того карточний  державний домоустрій.

Ідеологи новоспеченого «Русского мира» не погребували нагодою скористатися безсиллям держави і  «с братской любовью»  анексували у «братьев» частину території, яку самі юридично признали в минулому столітті за Україною. Також створили кроваву колотнечу в східному регіоні України, з метою розширення своїх володінь та остаточного знекровлення України, як суспільно-політичної частки світу.

Ця воєнно-політична акція Росії принесла Україні не тільки тяжке горе та втрату кращих синів і дочок, але і створила умови переосмислення значення слова «українці» для самих громадян держави. Окрім того, підштовхнула політикуми цивілізованих держав  остаточно визнати Україну, як  політичну спільноту, здатну самостійно визначати вектор свого розвитку. Західний світ змушений був визнати, що Україна й Росія — це не тільки різні нації, але й різні політичні утворення, яким притаманні полярні світогляди.

Визнання України цивілізованою частиною світу проявилося в перегляді їхнього ставлення до держави. Світ намагається допомогти Україні стати державою, гідною поваги в клубі розвинутих держав. Цей процес, на даному етапі, іде з певною обережністю, з огляду на страх за ймовірні політичні, економічні і військові ризики для країн Заходу. Все-таки агресор має достатньо потуги, щоб завдати, у випадку прорахунків західних військових стратегів, немалий збиток світовому прогресу.

Однак, на жаль, не все вирішує тільки політична воля народу та його керманичів. Для того, щоб вільно реалізовувати задуми розбудови держави, необхідно бути вільними духовно. А духовної свободи значна частина громадян, що є вірянами  УПЦ, не має, так як опинилася на порозі духовних проблем.

На час сьогодення немало владик УПЦ, священства та вірян відчувають духовне роздвоєння. Вони бачать неймовірні потуги очільників Московського Патріархату перевести весь Божий народ в  політичну площину Московського Кремля. Неприятелі України, від духовної влади Москви, всіляко намагалися відсторонити Блаженнішого Володимира та його однодумців від управління УПЦ (віддаємо належне — таки досягли певних успіхів). Саму УПЦ вже стали офіційно називати  «украинский епископат», а східну Україну — «южные пределы исторической Руси». Тобто, все те, що є без сумніву відмінним від Росії, Москва силується об’єднати в нову імперію, навіть ціною людських життів. Та є ще багато чого іншого, що йде в розріз з християнським вченням.  Тому природно,  що такий розвиток подій спонукає вірян чинити внутрішню непокору намаганням Москви, це з однієї сторони.

З другої сторони, вони автоматично зобов’язані дотримуватись канонів Церкви і вчення святих отців на підставі своєї причетності до УПЦ МП. А це означає —  необхідність підкоритися Московським очільникам. Вимушеність дотримуватися канонів пригнічує внутрішній протест, але не заглушує його, тому багато вірян з духовним роздвоєнням перейшло в стан очікування конкретних політичних дій священоначалія.

Стан очікування, при певних політичних обставинах, може зупинитися, і віряни з духовним роздвоєнням можуть трансформуватися або в радикальних противників всього українського, або в радикальних  патріотів, що призведе до нового розколу в УПЦ.

Якщо когорта зовнішніх недоброзичливців до України добре проглядається і міра їх дій зрозуміла, то вплив внутрішніх неприхильників до України, що  в рядах УПЦ, не завжди контрастний, але є більш дієвий. Це ті владики, які до подій Майдану зробили все, щоб сепаратизм був виплеканий. Вони, не звертаючи уваги на певні акти УПЦ, що відкидають будь-яку форму політичного православ’я, благословляли політичні хресні ходи для збурення громадян, підтримували православних антиукраїнських громадських діячів, — тих діячів, що тепер зі зброєю в руках гасають по просторах сходу.

В час лихоліття, коли кров українця стала рівнятися ціні одного автоматного набою, ієрархи їдуть в Москву та вдячно вихваляють промоутера «Русского мира» за те, що він багато зробив для України. Так, зробив! Завдяки його пастирським старанням вовки, під гаслами православ’я, ріжуть овечок — без розбору. А його глашатаї моляться, щоби українські овечки, які приговорені на заклання заради «Русского мира» не чинили опору.

Окремі дії певної частини священства, що призвели до бурі в степах України, немає сенсу констатувати. Назад історію повернути не можливо, але можливо врахувати уроки історії на майбутнє.

Як бути?

На думку автора відповідь знаходиться в Президентові України. Господь привів до найвищої влади людину, яку не назвеш слабохарактерним, бездіяльним або не амбітним, тобто таку людину, котра знає чого вона хоче і знає, як досягти потрібного.

Це не похвала, це характеристика Петра Олексійовича, як громадянина — підприємця. Але одна справа працювати на себе, (хоча оточуючі його, завдяки масштабам його бізнесу, теж кормилися), і зовсім інша справа, коли потрібно працювати на інших: жертвувати собою задля їх добробуту та здобувати славу у світі для держави.

Звісно, з часом історія покаже: чи це дійсно Президент, чи це просто кум горезвісного «любі друзі».

Але це в перспективі, хоча і не такій уже й далекій, а зараз на часі собор єпископату УПЦ. На повістці дня — вибори предстоятеля.  Посада виборна, але перевиборам не підлягає. Україна буде щаслива, коли виберуть доброго пастиря, який, як Блаженніший  Володимир, буде боронити УПЦ від намагань позбавити її автономії та від перетворення Церкви в інструмент хаосу. Але, якщо виберуть «яструба» з природнім навиком літати на північ, — ми знову будемо мати спочатку політичні, а з часом і кроваві події.

На даний час в ЗМІ обговорюють різні кандидатури, які мають шанс стати очільниками УПЦ. Серед них називають і митрополита Онуфрія (Березовський).  Це той владика,  що вже прикладав руку до знищення автокефалії УПЦ в годину її народження 1992 р. разом з декількома іншими тогочасними авторитетами Церкви. В тому ж році єпископам,  котрі проявили історичну далекоглядність та патріотизм, прийшлося в соромі, кулуарно відзивати свої підписи на користь Москви. Внаслідок Україна отримала розкол, а тепер ще й  пролиття крові своїх громадян.

Отож, Президенту Порошенку потрібно знайти в собі сили і наполегливо рекомендувати майбутньому собору  кандидатуру, яка забезпечить своїм авторитетом та владою духовний спокій вірних УПЦ.

Питання про об’єднання Церков поки ще не на часі. Потрібно зберегти те, що «братья» вже підготували до розколу.

Новий предстоятель повинен не тільки обороняти УПЦ від зазіхань Москви на знищення статусу автономності, але і розширити цей статус до меж, за якими можливе лише утворення незалежного Патріархату в Києві.

 

10 липня 2014 р.                                                                                           Олександр Шимкевич

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика