Геннадій Христокін, кандидат філософських наук
 

Українська Православна Церква – це 52 правлячі архієреї та 22 вікарні єпископи, 13 тисяч громад (парафії та монастирі, навчальні заклади та братства). 13 серпня собор єпископів УПЦ обиратиме Київського митрополита – не просто 53-го правлячого архієрея, а і свого Предстоятеля – першого серед рівних, голову Собору та Священного Синоду. Значення цієї посади важко переоцінити. УПЦ знаходиться на роздоріжжі, і від того, хто стане її Предстоятелем, залежить не лише її можливий розвиток, а і саме виживання.

Внутрішній стан

 

УПЦ розвивалася як конфедерація єпархій, пов’язаних між собою фігурою митрополита Володимира та відсутністю необхідності проводити спільну політику. В церкві могли уживатися такі різні люди, як українофіл митрополит Софроній Черкаський, що назвав Путіна «бандитом», і майже українофоб митрополит Агафангел, який називав Галичину «другою Чечнею» та сумнівався в існуванні самого українського етносу як самостійного цілого.

В часи нинішньої кризи всі єпископи зайняли українофільську позицію, русофіли із їхнім антиукраїнським світоглядом зачаїлися. Митрополит Агафангел, що роками плекав ідеї Новоросії, заборонив у себе в єпархії проповідь сепаратизму, а потім взагалі висловився у листі до новообраного Президента на підтримку єдиної соборної України.

УПЦ у заявах колишнього Предстоятеля митрополита Володимира, керуючого справами митрополита Антонія, місцеблюстителя митрополита Онуфрія, Священного Синоду систематично підтримувала територіальну цілісність та суверенітет України, протестувала проти насилля щодо мітингувальників, виступала за діалог як шлях вирішення суспільних проблем, свідчила про можливість мирного розвитку України при всьому її різноманітті (оскільки і сама УПЦ є прикладом єдності не меншого різноманіття, іВРЦіРО засвідчує можливість консенсусу – на прикладі основних християнських церков України, євреїв та мусульман).

Але колись доведеться робити радикальні кроки. Існування в єдності із Московською патріархією та існування в Україні – речі вже сьогодні важко сумісні й навряд чи сумні завтра. РПЦ стає все більш радикально націоналістичною та імперіалістичною, підкоряється державі та її спецслужбам. УПЦ намагалася вижити за рахунок політики «коренізації» в Україні, а також надавши право місцевим архієреями мати власну позицію в національному питанні. Зіткнення цього вектору розвитку з ідеологією “Русского мира” привело до поразки останньої в Україні, але й сама українізація УПЦ також зупинилася. Нескінченно тримати паузу не вдасться. Потрібно вибирати: УПЦ – або своя в Україні, або представництво РФ та ідейний загін русміра.

Сьогодні існує важлива причина відкласти вибір на завтра: важка ситуація на сході країни. Надати сепаратистам зайвий козир через церковні справи – доволі легко. Приклад Югославії показує, що люди можуть воювати за релігію, в яку не вірять, не менш жорстоко, ніж фанатики: потрібна лише відсутність високої загальної культури. Примирити населення сходу із Києвом можна буде за умови повного невтручання держави в релігійні справи. Трансформації УПЦ повинні бути справою самої УПЦ. Намагання усамостійнитися цілком можливо стане реальністю і на сході – через розчарування Росією. Але для цього повинен пройти певний час після завершення бойових дій, і загальна ситуація у країні в цілому та на Донбасі повинна бути стабільною. Нове керівництво УПЦ, вибране 13 серпня, повинне завоювати повну довіру вірних на сході, а центральне керівництво держави – здобути значні симпатії місцевих громадян.

Основою для єдності православного сходу з основним тілом країни та Церкви може бути лише торжество загально-християнської ідентичності, вільної від всякого політичного та націоналістичного контексту. Потрібна нова православна аполітична політика: від загального культурного розвитку єпархій до активного соціального, молодіжного та місіонерського служіння. Українське православ’я для сходу повинно бути виразом православного універсалізму, а не спробою поміняти російське законництво на українське хуторянство. Російське агресивне неостарообрядництво, яке є в РПЦ, може перемогти лише євангелізм українського православ’я. Універсальність норм Нового завіту – ось на чому наголошувала і наголошує УПЦ під час всієї кризи, і що буде затребуване і завтра.

Зовнішні виклики

 

Як не парадоксально, найбільшим ворогом стабільної УПЦ стає церковна Москва. Тисячі російських найманців, ідейно виховані біляцерковними структурами, становлять сьогодні значну частину терористів на сході України. З боку РФ не зупиняються спроби дестабілізувати обстановку в усій Україні, зокрема й в УПЦ, провокуючи міжконфесійне та міжюрисдикційне протистояння.

Як сьогодні знайти умиротворення «яструбів» із РПЦ, коли вже всі голуби в її керівництві випустили власні хижі пазурі? Як досягнути усамостійнення завтра? Як досягти примирення між церквами і народами післязавтра?

На всі ці питання УПЦ доведеться знаходити тактичні відповіді, оскільки стратегічна оборона апріорі неможлива. Константинопольський патріархат хоче за будь-яку ціну провести всеправославний собор в 2016 році, і Україна приноситься у жертву цим амбіціям. Вселенський патріарх Варфоломій хоче увійти в підручники історії як реформатор православ’я. Патріарх Кирило теж хоче стати церковним Петром Першим, провівши вселенський собор після тисячолітньої перерви. Але Константинопольському патріарху слід замислитись: а чи буде це позитивною сторінкою історії – ввійти в неї разом із найближчим соратником “російського муссоліні” Путіна? Чи не краще прославитися вирішенням українського питання – яке на православній карті є найбільшою раною, яка, однак, може бути залікована швидше, ніж македонська чи американська? Єдина помісна Українська Православна Церква без малого може бути найбільшою Православною церквою світу: 19 тисяч парафій, 2 млн. вірних на недільних богослужіннях, 35 млн. віруючих згідно із соціологічними опитуваннями. Чи не могла б така Церква замінити РПЦ на міжнародній арені – як у сфері між православних відносин, так і у екуменічному діалозі?

Так чи інакше, але зовнішньополітична стабільність сьогодні, усамостійнення завтра, впливовість післязавтра – ось чого необхідно досягати УПЦ. Все це можливо, якщо не буде руйнівної діяльності “добровільних помічників” з боку чиновників та громадських активістів, які не мають ані знань, ані практичних навичок, ані толерантності, ані розуміння складності процесів та завдань, ані відповідної інтуїції. На жаль, на початку 1990-х вже існував сумний досвід непрофесійного втручання. Тоді багатьом здавалося, що досить одного візиту до Вселенського патріарха – і українське питання буде вирішене. Досить пропаганди правильних ідей – і всі вірні їх визнають. Досить трошки тиску – і всі перейдуть у «правильну юрисдикцію»… Все це виявилося міражем – таким переконливим здалеку, і таким жорстоко розчаровуючим зблизька.

Але історія вчить тому, що вона нікого нічому не навчила. Настрій у суспільстві так само рішучий в Центральній Україні, як на початку 1990-х був рішучий у Західній: автокефальна Церква – тут і зараз, «геть московського попа-колонізатора!» і т.д. Чи готова УПЦ до протистояння? Готова: на відміну від м’якого Предстоятеля Володимира нове керівництво УПЦ сповнене рішучості захищати Церкву всіма засобами. Чи готова УПЦ змінюватися, щоб викликати менше нарікань суспільства? Готова, якщо її будуть про це просити. Як ніколи раніше позиція УПЦ залежить від позитивних чи негативних суспільних очікувань. Якщо від неї не очікують проукраїнської позиції – УПЦ залишається у невизначеності. Якщо активно просять – вона займає проукраїнську позицію.

На зовнішніх фронтах УПЦ тим більше буде орієнтуватися на наявність чи відсутність підтримки: якщо держава буде готова підставити власне плече і підтримати проукраїнські кроки УПЦ – вони будуть. Якщо такої готовності не буде, а далі продовжуватимуться пошуки, як би УПЦ «підставити підніжку», то як ціле ця церква і буде входити в зону «нейтралітету» та виконання дрібних прохань Москви при ігноруванні великих проектів РПЦ та РФ.

Отже, дуже багато залежить від державного супроводу розвитку УПЦ, від відносин партнерства і довіри між церквою та державою, церквою і суспільством. УПЦ і так зараз важко через тиск Москви, відсутність підтримки Константинополя, удари з боку УПЦ КП, внутрішні чвари – і створювати додаткові труднощі для УПЦ означає позбавляти її внутрішньої сили та дарувати церковній та світській Москві.

Виклики часу

 

Набагато важливішими за внутрішні та зовнішні проблеми є виклики, породжені існуванням Церкви в 21 столітті, у відкритому суспільстві, яке вимагає більшої відповідності Церкви ідеалу, описаному у Новому Завіті та Священному Переданні.

Ні для кого не секрет, що між ідеалом та реальністю завжди буває певна різниця. В кінці 19 століття філософи-неокантіанці вчили, що існують два види буття: 1) те, як повинно бути, або порядок цінностей, ідеалу, закону; 2) порядок реального буття, завжди пов’язаного з компромісами, відхиленнями від ідеалу, і навіть збоченнями. Російські релігійні філософи доводили, що достоїнство християнства дозволяє йому зберігатися, а недостоїнство християн слугує причиною, через яку ця релігія ще не завоювала весь світ.

Людство завжди із нетерпимістю ставилося до наявності різниці між ідеалом та реальністю. Але у минулому пориви засудження церковників часто стримувалися думкою про власне недостоїнство суддів. Сьогодні цього не існує.

Судді різко діляться на дві категорії.

По-перше, це люди, які досягли ідеалу хоч в якійсь ступені, тому що дійсно намагаються жити морально. Вони розмірковують так: чому я можу дотримуватися моральних принципів, а священики та єпископи цього не роблять? Традиційна відповідь попів, що «всі грішні» як не ділом, то словом і помислом – людей ніскілечки не влаштовує. Коли люди бачать аморальність, гордість, гнівливу нестриманість єпископів, вони думають наступним чином: чому я можу себе стримати, а цей священик – ні? Ну а якщо єпископ, будучи монахом, не дотримується обіцянки бути бідним – а це стається часто, то повний портрет недостоїнства намальовано.

По-друге, священиків та єпископів засуджують люди, які самі не є безгрішними. Їхня логіка теж проста і теж виправдана: «так, я – грішник, але ж я і не лізу в попи чи владики. Я усвідомлюю власні слабкості і живу з ними звичайним життям. А вони претендують на те, що стали людьми Бога, говорять від імені Бога – то нехай будуть не такими, як всі». Це дуже важливе судження, оскільки, починаючи з найпримітивнішої релігії, жерці повинні були бути не такими як усі. Світ ділився за першим постулатом релігійного світогляду на профанний і сакральний, звичайний і особливий, нечистий і чистий. Повинна бути певна чистота. Навіть бандити із їхньою примітивною релігійністю цінують, коли єпископ – дійсно монах, і хочуть бачити саме такого біля себе на богослужінні.

Становище додатково ускладнюється тим, що людина 21 століття має гіпертрофоване критичне мислення. Сама вона може жити цілком погано, не дотримуватися жодних правил, але від такого самого ближнього і дальнього вимагає дотримання загальних норм. Цей феномен робить пустими всі надії єпископів та священників на всепрощення. Навпаки, людина 21 століття схильна перебільшувати гріховність грішників – у десятки і сотні разів. Так, один священик-педофіл із якогось американського штату у суспільній уяві може перетворитися на 400 таких грішників. І потім дуже важко переконати людей у тій правді, що відповідний грішник у цій місцевості був лише один чи що їх було лише кілька. Усі винні – якщо самі не були такими, то через мовчання, і так далі – кінця звинуваченням немає. Ця психологічна пастка скоро буде працювати і в Україні. Убезпечити церкву від тотального засудження можна лише шляхом радикальних змін на краще. Не послаблення норм, а відповідність ідеалам – ось чого чекає від церковників суспільство.

При цьому сучасне інформаційне суспільство є таким парадоксальним «стіжком сіна», в якому не можна довго приховувати жодну «голку». У часи постмодерну правда вийде назовні у сотні разів швидше і частіше, ніж у традиційному чи модерному суспільстві. Єпископи та священики ще не звикли до цієї ситуації та намагаються приховати все сміття у самому будиночку. Але у тому-то й справа, що церква – це будинок, що не лише стоїть на горі посеред глобалізованого міста, а ще і має прозорі стіни.

У цих умовах безсилий штучний піар. Єдиний спосіб бути успішною християнською традиційною церквою сьогодні це слова, що відповідають Євангелію; діла, породжені виконанням заповідей Нового завіту; спосіб життя, суголосний ідеалу, накресленому Христом та апостолами.

Чи готова УПЦ до існування в стані прозорості під критичними поглядами всього суспільства? Більше, ніж РПЦ, менше, ніж інші українські церкви.

Необхідне преображення церкви. Потрібно ставати все більш християнськими, все більш православними, все більш моральними. Суспільство оцінить прогрес у досягненні ідеалу.

Не потрібно змінюватися шляхом пристосування до сучасного світу. Потрібно змінюватися шляхом більшої відповідності ідеалу. Саме цього очікує суспільство. Послаблення канонічної дисципліни для мирян – це справа майбутнього всеправославного собору. Посилення канонічної дисципліни для єпископату і священства, наведення елементарного порядку — все це справа самої УПЦ. Важливо, що це дозволить УПЦ не лише вижити у суспільстві, яке буде дуже гостро судити за діяльність та бездіяльність, за слова та мовчання. Важливо, що це дозволить УПЦ діяти більш ефективно, породить культуру взаємодопомоги єпархій, культуру співробітництва центру та єпархій. Останнє дуже важливо для УПЦ. Католицькі, греко-католицькі, «філаретівські», протестантські місцеві центри мають постійну допомогу від свого керівництва, де б воно не було – у Києві чи Львові. В УПЦ відповідна культура ще не випрацювана, і забезпечити взаємовигідний зв’язок єпархії та центру – це означає половину успіху УПЦ в найближчі десятиліття.

Отже…

 

Яким би не було внутрішнє та зовнішнє становище УПЦ, яким би не було позиціонування в Україні та на міжнародній арені, УПЦ має перспективи лише тоді, коли вона буде дійсно православною і християнської церквою, яка щоденно намагається відповідати ідеалу у словах, справах та способі життя єпископату, священства, вірних. Історичний розвиток підійшов до тієї межі, коли жити по-старому вже не можна, здійснювати псевдо-оновлення немає можливостей. Залишається лише одна можливість – як на особистому, так і на загальноцерковному рівні жити згідно із вимогами Євангелія. Таких людей на чолі УПЦ і шукає собі сьогодні Господь, і бажає бачити церковний народ. Кого виберуть єпископи – побачимо 13 серпня.

Источник: www.religion.in.ua

1404750042-4344[1]

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика