Руські

Руські виникли в результаті колоніальної діяльності князів-колонізаторів за походженням з Київської Русі. Причиною колонізації було банальне розростання княжих родів і відсутність можливості надати своїм нащадкам земельні уділи. Це спонукало до освоєння нових північних земель, які історично належали угро-фінським племенам.

Русича, який став колонізатором-завойовником північних земель, не цікавило до якого племені належать люди, що стояли перед ним, його цікавило тільки «чиї вони». Тобто, запитувалося кому вони зобов’язані платити данину, що підтверджує історик, згадуючи фрагменти літопису про часи Аскольда: « и спросили у тамошних жителей, чей он. Им отвечали, что были три брата, Кий, Щек и Хорив, построили этот городок и перемерли, а потомки их платят теперь дань козарам». [1].

Довготривала виплата угро-фінськими племенами данини русичам з часом закріпила за останніми назву «руські». Прикметник «руські» був ознакою визнання угро-фінськими племенами факту їх підкорення своїм господарям — русичам з Київської Русі. Це відповідає аналогії з життя Римської імперії: римляни і  римські раби. Римляни були вільними громадянами Риму з витікаючими з свого статусу правами: правом обирати і бути обраним, правом вільного переміщення по імперії і т. д. Римські раби не мали майже ніяких прав, вони  вимушені були безумовно покорятися громадянам Риму. Руські за своїм статусом відрізнялися від римських. Північні племена були в кращих політичних умовах, вони не були пригноблені русичами настільки як раби Риму.

Про те, що назва «руські» не відноситься до населення Київської Русі, 6 вересня 2014 року підтвердив патріарх Московського патріархату Кирило на передачі  «Слово пастыря»: «Но наименование «русский» сохранилось не повсеместно. В основном это слово употребляется по отношению к тем жителям Руси, которые располагаются и располагались ранее на Севере, Северо-Востоке, Северо-Западе. Но есть и в южных частях те, кто до сих пор называет себя русскими или русинами. Это те, кто живет в Закарпатье. И название это не сегодняшнее, не политизированное, а древнее, с тех самых летописных времен».  [2].

Колонізація північних племен (VIII – ХІІ ст.) відбулася спокійно. Так сталося тільки завдяки тому, що угро-фінські племена стояли на дуже низьких щаблях в ієрархії цивілізаційного розвитку.  В їх не було ніякого культурно-політичного, а відтак і військового потенціалу для організації опору русичам, здатного залишити хоча б найменший слід в світовій історії. Від них осталися тільки згадки про їх етнічні назви та географічні назви природних об’єктів, які ці племена закріпили на своїх територіях.

Вища цивілізація слов’янських племен природньо змушувала колонізовані племена підтягувати свій рівень розвитку до рівня русичів. Представники угро-фінів вимушені були наслідувати русичів у всіх сферах життя. Колонізовані північні племена намагалися вирівняти свій соціальний статус із сильними пришельцями, в історії це є природнім процесом, відомим ще з часів Римської імперії.  Прикладом цього  є розмова апостола Павла з римським сотником: ­­«А тисячоначальник сказав: «За велику суму набув я це громадянство». Павло ж сказав: «А я родився в нім». [3].

Але асиміляція аборигенів не відбулася односторонньо, вона вплинула і на русичів. Якщо для тогочасних диких угро-фінів колонізатори були чинником прогресу, то для самих колонізаторів контактування з аборигенами спричинило регресивну дію. Русичі, привласнивши собі силою  неподільну владу над північними племенами, географічно віддалились від Києва, самоізолювалися від світу і стали (по свідченню відомого російського історика В. Ключевського)  дикими варварами: «… с каждым поколением беднея и дичая в одиночестве … . Удельные князья северной Руси гораздо менее воинственны сравнительно со своими южнорусскими предками, но по своим общественным понятиям и образу действий они в большинстве более варвары чем те». [4].

Така двобічна асиміляція породила новий етнос,  який з часом стали офіційно називати «великороси». Початком першого об’явлення  світу нового етносу [5] історики вважають 1169 рік, в якому князь Андрій Боголюбський організував тотальне сплюндрування Києва.

Руські та їх імперії

З приходом монголо-татар самоізоляція північних князівств тільки подужчала, а диктатура правлячої еліти над підданими в князівствах  ще більше укоренилася,  відшліфувалася і набула характерних ознак прийшлого ординського устрою. Також за епохи панування Золотої Орди  значно трансформувався менталітет симбіозу слов’ян-колонізаторів та аборигенів угро-фінів. Зміна ментальності відбулася під вагомим впливом татарського етносу, який у великій кількості розчинився в етносі великоросів.

Як відомо, з історичних джерел, в монголів під впливом культури Китаю і інших завойованих народів було виплекано бачення особливої місії монгольського народу. Монголи визначили собі місію, яка полягала в підкорені всіх народів світу під їх егіду. А відтак вони стали вважати себе вищою нацією, пропагувати і навіювати про свою могутність і не переможність покореним народам, а також тим народам, яких вони планували покорити.  Ідеї всесвітнього панування монголів культивувалися не тільки амбіційними теоріями, але й підкріплялися достеменними успіхами непереривного, планомірного розширення кордонів імперії.

Поведінка монголів в житті мала подвійні стандарти. В стосунках з одноплемінниками проявлялася висока толерантність і чесність, але до інших людей їх ставлення не обмежувалося ніякими нормами людської моралі.  Про відношення монголо-татар до іноплемінників описав Іоан де Плано Карпіні: «Они весьма горды по сравнению с другими людьми и всех презирают, мало того, считают их, так сказать, ни за что, будь ли то знатные или незнатные.  … И также они гораздо более лживы, чем другие люди, и в них не обретается никакой почти правды; вначале, правда, они льстивы, а под конец жалят, как скорпион. Они коварны, и обманщики и, если могут, обходят всех хитростью». [6].

З часом монгольська імперія втратила свою силу і розвалилася на декілька ханств. Московське князівство, основою якого є Москва (перша історична назва міста — Кучково) [7], ще за часів монголо-татар (часто за підтримки самих монголо-татар), стала активно поглинати своїх сусідів не гребуючи ніякими засобами. Після розпаду Золотої Орди Москва покорила Казанських татар, чим, по суті, заклала початок утворення нової імперії на обломках старої. Це зробило Москву спадкоємницею монголів: «В определенном смысле, Русь сама была таким государством- наследником, и после распада Золотой Орды представлялось, что правитель Руси имел право заявлять свои требования на лидерство в монголо-татарской сфере. Поскольку, как мы уже видели, так называемая Золотая Орда на самом деле являлась Белой Ордой, московский царь, как преемник ханов этой Орды, теперь стал именоваться «белым царем». Вплоть до XVIII и XIX веков русский император все еще оставался белым ханом (tsagan khan) для калмыков и бурятов. Тот факт, что русский царь является преемником монгольских ханов, создавало благоприятную психологическую ситуацию для распространения царской власти на многие тюркские и монгольские племена». [8].

Але утворення Московської імперії відрізнялося від її праматері — імперії монголів. Розширення монгольської імперії почалося з покорення племен диких кочівників і подальшим просуванням  на захід, з метою завоювання народів, що створили устої світової цивілізації.

Москва покоряла тільки ті народи, які по своєму розвитку стояли нижче ніж руські. Такими народами виявилися східні народи, які в минулому були складовими монгольської імперії.

Аналіз історичного шляху Росії після монгольського періоду показує, що Московське князівство (Росія) позбувшись іга воєнно-економічного, не позбулося політично-духовного. Політично-духовне іго не тільки було збережене, але і всебічно розвинуте. Росія зберегла жорстку ієрархію влади, обґрунтувала інститут царя як помазаника Божого (верховний хан монголів титулувався сином всевишнього [9]).  Монах Філофей (старець псковського Спасо-Єлезарівського монастиря) заклав концепцію: «Москва — третій Рим», завдяки чому теорія месіанства монголів трансформувалася в теорію месіанського значення Росії.

Росіяни також вдало перейняли негативну рису монголів — зверхність над іншими народами, та відсутність будь-яких моральних законів у стосунках з іншими народами. Російський історик надає зразок культивації, на рівні імперії, зверхності росіян і навиків відкритого обманювання інших людей в середовищі студентів на матеріалі інструкції 1820 р. ректору і директору  Казанського університету: «преподаватель русской истории обязан был показать, что при Владимире Мономахе Русское государство упреждало все прочие государства на пути просвещения, и он должен был доказать это законодательством Мономаха о народном просвещении, хотя инструкция не указывала, из каких источников преподаватель должен был извлечь известие об этом законодательстве». [10]

Ця інструкція була розповсюджена й на інші учбові заклади імперії.

З часом руським вдалося просунутися і на захід, але це були в основному не військові досягнення, а результати  різних політичних домовленостей з європейськими державами.

 

Руські в Україні

Наслідком акції — союзної угоди Богдана Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем — стало не тільки поступове поневолення нації, але також відкрилися широкі можливості посиленої колонізації  руськими історичних східних та південних малозаселених земель України. Переселення руських на терени сучасної України відбувалося і в більш ранні часи, ще з часів Московського князівства, але воно було не значним, по зрівнянню з пізнішою цілеспрямованою діяльністю царів. Практику заселення степів України царським урядом продовжив радянський уряд. На жаль, як перші так і другі, завозили на поселення не мало людей з кримінальною репутацією. Політичні в’язні, в усі часи Російської та Радянської імперій, освоювали простори крайньої півночі і Сибіру.

Переселенці часто поселялися не тільки компактними окремими поселеннями в степах України, але і розпорошувалися серед етнічних українців на сході та в інших регіонах України. Та все-таки переважна більшість руських переселенців припала на східні терени України, причиною було відкриття значних покладів кам’яного вугілля, що спричинило до значного розвитку індустрії, яка, в свою чергу, призвела до утворення великих поселень.

Руські переселенці  на теренах України, після здобуття Україною незалежності, стали російською діаспорою, яка є різноманітною за своїм психологічним складом. В науці не має єдиної класифікації структурного внутрішнього розділення будь-якої діаспори за психологічним показниками. Але умовно членів діаспори можна розділити на три частини за їх психологічною поведінкою і сприйняттям реалій життя: асимілянти, етноанклавісти, іредентисти.

Асимілянти, асимільована діаспора (від лат. аssimilatioуподібнення)— іноетнічні громадяни України, які значною мірою інтегрувалися в український етнос, вбачають себе частиною української культури. Багато з них вивчили українську мову і спілкуються за її допомогою. Українську землю вважають рідною, вони стали не тільки патріотами, але й готові захищати її від агресора. Асимілянти чудово усвідомлюють, що їх життя пов’язане із землею на якій живуть, що їх ніхто не очікує в Росії.

Етноанклавісти (франц. «enklave» від лат. «inklavare» — зачиняти на ключ) — члени етнічного анклаву. Етнічні анклави, це вкраплення невеликої частини певного етносу в середовищі іншого етносу. В сучасних політичних умовах багато етнічних анклавів не мають чітко виражених територіальних кордонів. За звичай їм властиве дисперсне (розпорошене) розселення, яке характеризується співвідношенням титульного етносу до етносу прийшлого. Етноанклавістам російської діаспори притаманно ліберальний настрій у стосунках до корінного українського етносу.

Етноанклавісти поважають країну в якій живуть. Їм подобається земля на якій вони живуть, менталітет людей серед яких вони мешкають. Вони допускають певні, не значні зміни своєї ментальності, вивчають мову в обсязі декількох десятків українських слів, але одночасно вони не бажають інтегруватися в культуру середовища свого мешкання. Етноанклавісти підтримують свою етнічну самобутність і намагаються жити виділеною колонією на фоні української  ментальності.

Для частини діаспори з визначенням «етноанклавісти» надзвичайно важливим є те, що вони належать до руського етносу, вони пишаються ідеологічними міфами про світові досягнення Росії, та її історичну могутність. Але повернутись на етнічні землі в них немає ніякого бажання.

Іредентисти (італ. від irredento — незвільнений, такий, що перебуває під чужим владарюванням) — члени політично-суспільного руху «іредентизму». Рух виник в Італії в кінці ХІХ ст. Метою іредентизму є приєднання земель проживання діаспори, до історичної батьківщини. За звичай переважна більшість іредентистів компактно заселені на територіях тих прикордонних областей держави, які суміжні з їхньою історичною батьківщиною. Іредентисти вважають себе іноземцями в політичній системі держави, землі якої вони заселюють.

В Україні іредентистами можемо назвати ту частину руської діаспори, яка відчуває себе чужинцями на території України.

Представники руської діаспори — іредентисти, всіляко прагнуть не втратити етнічну самоідентифікацію. Вони культивують у своєму середовищі відірвані від реалій життя ідеали — міфи про свою історичну батьківщину. Міфи посилюють в них нездорове, ментальне  відчуття зверхності над корінним етносом.

Рису зверхності породили в руських  багатовікові завоювання і управління народами, що були нижчі за цивілізаційним розвитком. Зверхність виросла на  остраху покорених народів перед агресивним, жорстким, закладеним ще з часів монголо-татарського іга,  характером покарання непокірних в Росії.

Зверхність відчужує їх від представників корінного етносу українців. Під її впливом, росіяни-іредентисти, намагаються будь-якими засобами відгородитися від контактів з  українською мовою, культурою та традиціями, вбачаючи їх плебейськими.

Толерантність українців в очах діаспори — іредентистів — повстає, як слабкість і блюзнірство українського характеру. Ця частина діаспори намагається підчинити собі, а заодно і під егіду Москви, корінне населення України. Вони не усвідомлюючи цього, намагаються своїми поступками оправдати відомий афоризм висловлений Цицероном: «Раб мріє не про волю, а про набуття власних рабів…»

Особливе місце в їх самоідентифікації відіграє релігія, яка виступає консолідуючим фактором цієї частини діаспори. Релігія, нажаль, давно вже набула рис єресі етнофілетизму, тобто, єресі в якій на чільне місце виноситься російська нація.

Відчуваючи себе чужинцями на заселених територіях України, росіяни-іредентисти водночас на підсвідомому рівні прив’язані  до суспільно-політичних та природних умов свого існування. Підсвідомість, а часто і раціоналізм, не дозволяють їм повернутися на історичну батьківщину.

Причини називатися «руськими» та «Русский мир»

Історично склалося так, що громадяни північного сусіда  отримали дві ідентифікації свого етносу: руські і росіяни.

З історії відомо, що Московське царство сприйняло прикметник «руський» як етнічний ідентифікатор підданих. Назвою «руський» стиралися етнічні грані між різними колонізованими племенами, окрім того, племена ставилися на одну соціально-політичну сходинку з колонізаторами — русичами, які є представниками слов’янських племен.

З утворенням імперії Московське царство, в особі Петра І, привласнило собі візантійську назву Київської Русі — Росія, відповідно громадян стали звати росіянами. Слово росіяни унеможливлює розширення ідентифікації на нації, що живуть поза межами географічних кордонів Росії, що значно звужує коло адептів імперських порядків. Враховуючи це Російська імперія (а після її розпаду Радянська) продовжила духовно-політичну експлуатацію назви «руський», і не без успіху.

Після розпаду Радянського Союзу постала Російська Федерація, по суті та ж імперія, але без європейських народів у своєму складі.  Зменшення кількості народів не вплинуло на  зменшення імперських амбіцій. Пройшов час, прихильники імперії оговталися і стали вести підготовку до її відтворення в масштабах Російської імперії. Але в наш час ідея третього Риму не здатна працювати, месіанство Росії втратило свій магічний вплив над руськими.

Зі стану ідеологічної безвиході стала рятувати нова концепція, яка, при детальному її розгляді, виявляється перевтіленням месіанства Росії.

Нове перевтілення отримало назву «Русский мир», базовою компонентною якого є російська мова. Не забуто там і поняття «русский дух», який проявляється через віру й волю служити батьківщині, в розумінні месіанства нації, ментальності, та в психології поведінки, якій, на жаль, далекувато до прийнятих цивілізаційних норм.

Творці словосполучення «Русский мир» наповнили його безмежним змістом. Воно стало не тільки ознакою етносу, змістовне наповнення якого: мова, менталітет і належність до одного роду, але й духовно-політичного, глобального цивілізаційного значення.

Окрім цього, що є немаловажним, «Русский мир» висунув ідеї відкрито агресивні, він просовує ідеї об’єднання всіх руських в єдину державу, яка повинна асоціюватися, як батьківщина для всіх руських. Для прихильників  «Русского мира» ця явна нісенітниця  являється національною мрією. Ці ідеї спонукають до патріотичної риторики не тільки політичну еліту Росії, але й вище православне духовенство, яке намагається надуману концепцію укріпити соціологією. Так патріарх Кирило 6 вересня 2014 року на передачі «Слово пастыря», дав визначення «Русского мира»: «Русский мир — это не мир Российской Федерации, это не мир Российской империи. Русский мир — от киевской купели крещения. Русский мир — это и есть особая цивилизация, к которой принадлежат люди, которые сегодня себя называют разными именами — и русские, и украинцы, и белорусы. К этому миру могут принадлежать люди, которые вообще не относятся к славянскому миру, но которые восприняли культурную и духовную составляющую этого мира как свою собственную. Поэтому Русский мир — это цивилизационное понятие». [11]

Але в подіях 2014 року в Україні ця концепція себе дискредитувала, тому патріарх Кирило (один із її творців), не червоніючи, додав до концепції нову гілку з назвою «историческая Русь» і продовжує пастві нав’язувати її й далі, але вже під гуркіт варварської реактивної залпової російської зброї.

Призначення месіанства Росії та «Русского мира»

В минулому ідеали месіанства Росії й Боговибранності царя (тобто уподібнювання царя до біблійних царів Саула та Давида), дали можливість створювати імперію під гаслами на кшталт: «За Веру, Царя и Отечество». Іншими словами, чинити поневолення сусідніх народів з допомогою зубожілих, диких мас руських, насичених  пафосом величі імперії.

Експлуатація сучасної концепції «Русский мир» надає можливість реанімувати імперію. В «Русском мире» вибудувано морально-правове підґрунтя на право військового захисту руської діаспори в будь-якій державі. Цей захист є не чим іншим, як анексією чужих територій з метою створення новітньої імперії. Для військової ескалації Російській Федерації достатньо самочинно об’явити про звуження громадянських прав членів діаспори в певній країні. Дію «Русского мира» прекрасно ілюструють події в Україні.

Взаємодія діаспори з «Русским миром»

Концепція «Русского мира» по різному вплинула на членів руської діаспори в Україні.

Найменшому впливу концепції піддалися асимілянти. Концепція в них не найшла  собі підґрунтя для підтримки агресивних намірів «Русского мира». Асимілянти є позитивним і бажаним фактором для країни. Потужна асимільована діаспора сприяє посиленню дружніх міжнародних стосунків, всебічно сприяє розвитку України та посилює її міжнародний авторитет.

На етноанклавістів  ідеї «Русского мира» мають досить відчутний вплив, це можливо тільки тому, що члени цієї частини діаспори не мають сталого внутрішньо-психологічного визначення свого громадянства. За умов радикальних соціальних змін в суспільстві, коли етнічна ідентифікація може стати фактором загострення суспільної кризи, як внутрішньої так і зовнішньої, з людського ресурсу етноанклавістів може сформуватися п’ята колона. В Україні п’ята колона відіграла не останню роль у втілені ідей «Русского мира». Втілення ідей відбулося в тій мірі, яка не є радикальною, але є достатньою для спонукання радикалів з руської діаспори надіятися на повну підтримку етноанклавістів.

Максимальний вплив концепції «Русского мира» відбувся в середовищі іредентистів. Політичний термін «іредентизм» в своєму змісті містить рух за анексію територій іншої держави, політичними та військовими засобами на підставі етнічної належності. А відтак, частина діаспори, яку можна класифікувати як іредентисти, є небезпекою для держави, особливо, якщо їх чисельність достатньо велика — вони набувають рис сепаратизму.

Сучасний досвід України показав практику  використання «Русским миром» іредентистів для роздроблення України і розширення територій Російської Федерації.

Наслідок «Русского мира» для руських в Україні
і для України

Сліпе наслідування призивів «Русского мира» болісно вдарило по адептам імперії. Військово-політичні реалії війни Росії з Україною розкрили безпідставність міфів про добрі наміри Росії допомагати членам свого етносу, які знаходяться за її межами. Також в повній мірі розкрився обман про те, що Росія є могутньою і самодостатньою. Реалії історії висвітлили залежність Росії від політичної волі світової спільноти.

Цей кровавий історичний урок отверезив не мало етноанклавістів та іредентистів. Історичні обставини змушують названі категорії діаспори переоцінювати своє ставлення до України і признавати під тиском реальних дій зі сторони Російської Федерації, що Україна — це їх земля і їх Батьківщина. А ті, що понадіялися на Росію і взяли в руки зброю, починають розуміти безперспективність навіяного міфу про можливість відбудови Російської імперії за рахунок приєднання українських земель до Росії. Омріяне щасливе життя в самій Росії для біженців з діаспори розбилося об жорсткі дії російської влади. Біженців розселили в азійських глухоманях за Уралом.

Російська агресія, попри те, що принесла велике горе для українців, відкрила всьому світу, що на теренах політичного об’єднання «Україна» народилася згуртована Українська поліетнічна нація, яка наповнена наснаги волелюбства. Нація патріотів своєї землі, здатних покласти життя за свою волю. Нація, яка розвіяла російський міф  про «хохлів» — людей-зрадників, не здатних до державотворення (где два хохла, там три гетьмана), — людей, що стоять на нижчих ступенях цивілізаційного розвитку. Окрім того, війна з агресивною Росією стала ефективним стимулятором морально-політичного очищення української спільноти та принесла українцям часткове  звільнення, на жаль кроваве, від російського іредентизму та сепаратизму.

Встановлення політично-соціальної стабільності

Політичні негаразди України, що призвели до не об’явленої війни з часом закінчаться. Вже стало зрозуміло, що Росія в протиборстві з Україною потерпіла поразку. Жадоба українців до свободи та світова підтримка України підвели  азійську імперію до внутрішньої політичної напруги, яка спричинить черговий розпад на нові суверенні держави.

Агресивно налаштована частина діаспори після війни вимушена буде підкоритися законам України без права висувати свої умови на існування.

Підкорених силою етноанклавістів та іредентистів, ментальність яких кувалася з покоління в покоління месіанством, особливим статусом та зверхністю народу-завойовника, не можливо змінити навіть пролиттям крові. Ментальність діаспори змінюється тільки усвідомленням політичного фіаско, тобто безсиллям на світовій арені історичної батьківщини, представниками якої вони є та прищепленням вищих ідеалів.

Зміна свідомості є процесом довготривалим, тяглість якого займе декілька поколінь, тому молодій українській нації прийдеться набратися терпіння і продовжувати роботу по вдосконаленню міжетнічних взаємин.

Для встановлення політично-соціальної стабільності найкращою і соціально обґрунтованою є практика розпорошення етнічної діаспори на теренах держави таким чином, щоб відновлення етнічних анклавів стало неможливим. Та застосовувати в ХХІ ст. методи примусового розпорошення діаспори, які були ще сприйнятливими в ХХ ст. не допустимо.

Надіятися, що мир, стабільність та неподільність держави здобудуться одним економічним зростанням — не вірно, — одними економічними заходами етнічних проблем не уникнути.

Божі закони відмінити не можливо. Всевишній надав найвищий пріоритет духовній складовій людського буття. А відтак з духовної складової слід починати, одночасно потрібно впроваджувати комплексні зміни в культурно-просвітницькій та мілітарній сферах життя держави.

Духовну складову державотворчого життя необхідно підпорядкувати меті укріплення незалежності України. Особливу увагу потрібно приділити священству. На жаль, ця надважлива грань суспільного життя відпущена новою владою у вільне плавання. Не здатність очільників держави зрозуміти важливість духовної складової в державотворенні закладає підвалини утворення нових чинників дестабілізації суспільства на фоні національно-патріотичних почуттів.

Безперечно, важливим є постійний на всіх рівнях адміністративного устрою держави міжрегіональний обмін культурними програмами. Немаловажним є практикування доступної, для широких мас громадян, сезонної (туризм, відпочинок) міграції, особливо серед молоді, в межах держави. А про особливе значення медіапростору і говорити нічого. І все це повинно відбуватися при потужній державній підтримці.

Важливою складовою убезпечення від сепаратизму є достатня воєнно-політична потуга держави. Добре технічно оснащена і вишколена армія є вагомим чинником угамування сусідніх держав від територіальних зазіхань. Сьогоденне горе України вимагає ввести корективи в політичні плани розвитку держави. Зараз настав час для розбудови військово-промислового комплексу. Це забезпечить у майбутньому мир, хоча вже із невеликою, але однак агресивною Росією та з деякими сусідами на  західних кордонах України, де вже пробиваються перші ростки нового іредентизму.

Світова практика показує, що добре продумана мілітаризація держави є стимулом потужного розвитку всієї індустрії країни на основі новітніх технологій, що обов’язково призводить до економічного зростання країни.

Література

[1]    Соловьев С. М. История России с древнейших времен у Кн. 6. Русь изначальная, второе издание Кн. 1. Т. 5.  Гл. 5, С.-Петербургъ. Товарищество «Общественная Польза» — 111 с.

[2]    Слово пастыря. Выпуск от 6 сентября 2014 года [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/3728242.html — Назва з екрану. [Дата звернення: 15.10. 2014].

[3]    Дії Апостолів 22:28.

[4]    Ключевский В. Русская история: Полный курс лекций: в 3 т. Т.1 / В. Ключевский. — М. : АСТ. Минск. : Харвест, 2002. —  356 с.

[5]    Ключевский В. Русская история: Полный курс лекций: в 3 т. Т.1 / В. Ключевский. — М. : АСТ. Минск. : Харвест, 2002. — 314 с.

[6]    Іоан де Плано Карпини. Исторія Монгаловъ, Вильгельмъ де Рубрукъ, путешествіе въ восточныя страны / Введеніе перевод и премечания  А. І. Малеина. — Петербургъ. : Изданіе А. С. Суворина, 1911. — 13 с.

[7]    Карамзинъ Н. М. Исторія государства Россійскаго, у 12 т. Т. 2, — С.-Петербургъ, 1892 г. — 142с.

[8]    Вернадский Г. Монголы и Русь [Електронний ресурс] / Вернадский Г. Роз. 5, гл. 6. — Режим доступу: http://gumilevica.kulichki.net/VGV/vgv305.htm#vgv305para06. — Назва з екрану. [Дата звернення: 14.10. 2014].

[9]    Вернадский Г. Монголы и Русь [Електронний ресурс] / Вернадский Г. Роз. 2, гл. 5. — Режим доступу: http://gumilevica.kulichki.net/VGV/vgv3.htm. — Назва з екрану. [Дата звернення: 14.10. 2014].

[10]   Ключевский В. Русская история: Полный курс лекций: в 3 т. Т.3 / В. Ключевский. — М. : АСТ. Минск. : Харвест, 2002. —  С. 512, 513.

[11]   Слово пастыря. Выпуск от 6 сентября 2014 года [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/3728242.html — Назва з екрану. [Дата звернення: 15.10. 2014].

16.10.2014 р. Олександр Шимкевич

 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика