Юрій Чорноморець, експерт
В першому пункті протоколу говориться про позитивність створення робочих груп з підготовки діалогу та висловлюється сподівання, що офіційний діалог теж буде розпочато в майбутньому. Чиє реальним перехід в майбутньому від підготовки діалогу до початку власне діалогу? Так. І досвід переговорів УПЦ та УАПЦ доводить, що під час попереднього діалогу можуть бути продуманими та зробленими кожною із сторін кроки, що долають певні недоліки в церковному житті, що перешкоджають єдності. Так, УАПЦ під час підготовки переговорів засудила етнофілітизм та перенесення будь-яких світських ідеологій (націоналізму, шовінізму, тощо) в церковне середовище. А УПЦ засудила ідеологію і діяльність так званих «політичних православних». Повернення до чистоти церковності, до святоотцівських норм церковного життя – річ важлива сама по собі. А тому відповідні кроки були потрібними як такі для кожної зі сторін. Але те, що вони були зроблені під час підготовки діалогу та в контексті цієї підготовки, робить їх ще більш важливими та значимими. Так само в контексті підготовки діалогу УПЦ і УПЦ КП можна очікувати самостійних кроків кожної із сторін. Але контекст підготовки діалогу буде надавати цим крокам особливої значимості. Тому на таку роботу необхідно покладати великі надії, навіть якщо перехід до власне діалогу відбудеться не так швидко, як того б бажали б за мірками людської нетерплячості деякі спостерігачі.

У другому пункті протоколу зазначається, що можливість для діалогу вже з’явилася в результаті офіційного звернення УПЦ КП та відповіді УПЦ, безпосередньої зустрічі представників УПЦ КП із Предстоятелем УПЦ та позитивної оцінки Архієрейським Собором РПЦ зусиль УПЦ, спрямованих на подолання розділення Православної Церкви в Україні. По-перше, цінним є визнання того факту, що діалог можливий. Це означає, що наявна на сьогодні основа із офіційних документів УПЦ КП (звернення) і УПЦ та РПЦ дозволяє в принципі в майбутньому перейти до діалогу, якщо підготовка до такого діалогу буде успішною в межах підготовчої роботи, що розпочалася.
Важливим з точки зору розуміння процесів, які відбуваються в православному середовищі на Україні, є один факт. Звернення УПЦ КП з’явилося після того, як наприкінці 2007 року став очевидним суттєвий прогрес у переговорах між УАПЦ і УПЦ. УАПЦ показала приклад послідовних кроків у напрямку до подолання власної канонічної ізоляції, і в тому числі відмовилася від зацикленості на українському націоналізму, звернувшись до християнського універсалізму. При цьому українська культурна ідентичність УАПЦ зберігалася і набула нових перспектив розвитку, але спрямованість на ізоляціонізм була замінена на зусилля з відродження універсального, загально-православного, загально-церковного фундаменту ідентичності в УАПЦ. Визнання із боку УПЦ того, що відношення до УАПЦ і УПЦ КП має бути змінене із категоричного відсторонення на звертання із закликом до любові мало вирішальне значення, не менше ніж засудження політичного православ’я. Необхідність зміни тону звертання до українських православних, що знаходяться в канонічній ізоляції, для УПЦ було результатом усвідомлення власної виняткової відповідальності за майбутнє всього православ’я в Україні. Ясно, що відношення любові до інших не означає безпринципного сприяння гріхам інших. Але в 1990-ті роки УПЦ від позиції вболівання за долю УПЦ КП і УАПЦ перейшла до позиції засудження. Це мало б показати строгість, яка необхідна з точки зору канонів, а часом навіть і строгість більшу, ніж та міра, яка визнана канонами Церкви (невизнання хрещень, що звершені в УПЦ КП). Такого роду кроки кілька років тому було визнане за необхідне змінити на позицію більшої відкритості, любові. Ця позиція не означає автоматичного переходу до застосування щодо УАЦП і УПЦ КП принципів економії (послаблення вимог канонічного права, в даному випадку — заради досягнення єдності). Позиція любові означає відкритість до діалогу чи хоча б до підготовки діалогу. Відкритість принципову, а не тактичну. Відкритість християнську, а не політичну. І ця відкритість змінила відносини закритості УПЦ, які вважалися необхідними з огляду на канони. Але таке розуміння канонічних вимог пов’язане із нерозумінням всієї глибини християнської любові. Якщо брат не слухається Церкви, то нехай буде тобі як митар і язичник. Але і митаря, і язичника, Господь заповідував любити. Любов до братів, що перебувають поза єдністю із світовим православ’ям, є тією силою, що може зробити можливе неможливим. І за умови збереження всієї строгості канонічних процедур єдність можлива завдяки любові. Самі по собі канони нікого не об’єднають. Об’єднатися можуть лише християни, лише общини. І це об’єднання, яке буде відбуватися згідно із букви і духу канонів, буде можливе завдяки благодаті любові. Хто ж любові не має – той на шляху до не-існування. Хто ж має любов та не боїться її виявляти – той на шляху до Царства Божого. 
Виявлення розуміння та поява відносин любові під час попереднього та офіційного діалогу УПЦ і УАПЦ стала початком для тих процесів, що сьогодні роблять можливим діалог УПЦ і УПЦ КП. Це ще раз підтверджує, що все величне виростає із малого зерна, якщо це зерно – братня любов, яку вдалося не погасити в собі, але виявити та втілити в конкретні ініціативи та кроки по подоланню перешкод на шляху до єдності.

Пункт третій протоколу підкреслює, що завданням робочих груп не є розв’язання тих проблем, які мають бути вирішенні шляхом діалогу. Цей пункт є виявом розсудливості учасників підготовки діалогу. Адже намагання розпочати із головних перешкод до єдності, які вимагають принципових рішень – це помилка 1990-х та початку 2000-х років. Розпочинати необхідно із малих кроків, усуваючи ті перешкоди до діалогу та єднання, які можна і необхідно усунути сьогодні. Тоді і головні перешкоди, поміщенні в контекст досягнутих порозумінь та атмосфери співпраці, можуть виглядати так, що способи їх усунення із шляху єднання будуть самоочевидними і невідворотними.

Пункт четвертий говорить про важливість того, щоб діалог відбувався в дусі миру та порозуміння. Земний мир є першою умовою для людського співіснування. Мир Христовий є даром благодаті, що посилається християнам. Ясно, що у разі відсутності миру земного неможливо претендувати на те, що Бог пошле мир небесний. Як завжди, необхідні людські зусилля, у відповідь на які буде даровані і благодать. Розуміння необхідності миру земного на шляху до церковного єднання (миру небесного, благодатного) є важливою ознакою правильності шляху, на якому знаходяться представники УПЦ і УПЦ КП.

П’ятий пункт стосується важливого формального аспекту. Використання назв і титулів згідно із самоназиванням – це звичайна вимога етикету, світського і дипломатичного. Застосування цієї вимоги, що пропонується в п’ятому пункті протоколу, супроводжується застереженням, щоб відповідна практика ввічливості не оцінювалася як канонічне визнання назв і титулів.

Шостий пункт протоколу говорить про доцільність вивчення досвіду подолання церковних розділень, який є у православних церквах на сьогодні. Практика успішних діалогів, завдяки яким вдалося вирішити за короткий час проблеми розколів, є корисною. Безумовно, звичайно долалися розколи, які були пов’язані із меншою кількістю ускладнень канонічного, ідеологічного, політичного характеру. Всі ці розколи долалися завдяки виявленню християнської любові. В останні десятиліття вселенське православ’я придбало досвід подолання розколів без сприяння державної влади тих країн, в яких сталися розколи. Православні християни, усвідомлюючи власну відповідальність перед Богом і народом, не можуть покладатися, як у минулі століття, на допомогу державної влади. За всієї поваги до можливого сприяння держави, більш ефективними до сьогодні в Україні були ті кроки, які відбувалися із ініціативи самих Церков. Зокрема, це очевидно із діалогу УПЦ та УАПЦ. Особливе значення має досвід РПЦ, яка в 1970 році подолала розкол із Православною Церквою в Америці шляхом надання їй автокефалії. Нестандартні шляхи вирішення проблем, характерні для світлої пам’яті митрополита Никодима (Ротова), могли б бути корисними і для України.

Пункт сьомий протоколу говорить про кілька важливих речей. По-перше, визнається, що державна влада не чинить тиску сьогодні і не стимулює процеси підготовки до діалогу. Дійсно, на сьогодні політика сприяння єдності православних в Україні державою не здійснюється. Після спроб тиску на УПЦ КП, що мали місце в 2008 році, держава  як ніколи раніше відчула неспроможність здійснити «об’єднання зверху». Сьогодні православні України як ніколи раніше мають свободу для здійснення самостійних кроків щодо єднання. Ці самостійні кроки мають тим більше шансів на успіх, чим менше в ці процеси буде втручатися чинна влада. Політики вчинили б мудро, якби висловилися на підтримку нових кроків церков не як представники влади, а як люди, як віруючі, як члени громадянського суспільства. Така підтримка була ознакою розуміння із боку політиків важливості для українського суспільства процесів, що відбуваються. На сьогодні необхідне саме таке розуміння, а не тиск і сприяння. Державна влада могла б підтримати ініціативи Церков та громадськості щодо: відкриття спільного для історичних церков теологічного факультету в Києво-Могилянській Академії; видання богослужбової літератури українською мовою, яка б відповідала вимогам сучасної світської та церковної науки; видання підручників із християнської етики; видання наукових конференцій представників Церкви, спрямованих на пошук шляхів єднання; видання колективних і індивідуальних монографічних досліджень із канонічних та історичних проблем на шляху до єднання, тощо. Створення спільного для сторін діалогу простору інтелектуальних дискусій повинне при цьому бути звільнене від впливу тієї частини громадськості, для якої національне має бути вищим за християнське. Єднання можливе лише на основі правильної шкали цінностей, в межах якої загально-християнське, загально-православне, загально-церковне  має стояти вище на національне і міжнаціональне. Адже з точки зору теології, національне має потребу в натхненні з боку християнства, а не навпаки. З точки зору Церкви, православні цінності є більш фундаментальними, ніж національні. Всяке ж підкорення християнського національному є шляхом до язичництва та нетерпимості, шляхом нації до само-поклоніння, до творення із самої себе ідолу. Такий шлях неприйнятним. Таким чином, християнська свобода повинна зберігатися не лише під час підготовки до діалогу, але завжди: і під час діалогу, і під час майбутнього єднання, якщо воно відбудеться. Держава має усвідомлювати, що не може розраховувати на створення Церкви, яка буде підкорювати її інтересам і вважати цю державу за цінність вищу чи рівнозначну із Богом чи Церквою. Земне завжди буде належати до земного, навіть при найвищій ступені власного освячення. Аналогічно і нація не повинна розраховувати, що Церква буде служити їй та вважати націю на вищу цінність. Церква має служити Богу, Христу. Церква не належить людям і народам. Вона навіть не належить всьому людству. І не належить християнам, які є її вірними. Церква належить Богу. І тому Він завжди буде для Церкви вищою цінністю, а нація належатиме до того, що має освячуватися і християнізуватися. Але не до того, чому треба поклонятися. Наголошення на самостійності Церкви має принципове значення, і не є тимчасовим чи кон’юнктурним.
В цьому ж пункті можна бачити ознаки того, що Церква усвідомлює, що в разі єднання перед українським народом відкриються нові духовні перспективи. Єднання може принести не лише духовні, але і соціальні плоди. Єдність церкви може забезпечити народу України особливе Боже благословення та зробити із України «вдалу країну», «країну, що відбулася».

Восьмий пункт протоколу визнає позитивним досвіт співпраці, що відбувався в основному в межах Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та Наради представників християнських Церков. Такий досвіт дійсно є позитивним. І якби паралельно із співпрацею і цих організаціях відбувався б діалог між УПЦ і УПЦ КП, то було і більше досягнень в межах співпраці у вищезгаданих організаціях. Кожен крок на шляхах співпраці веде до діалогу, кожен крок на шляху до діалогу, може привести до відкриття нових етапів плідної співпраці.

Дев’ятий пункт протоколу пов’язаний із проблемою уніфікації богословської та богослужбової термінології. Вирішення цієї проблеми відкрило б шлях до створення сучасної версії української богослужбової мови, яка б була і зрозумілою, і сакральною. Природним продовженням цієї співпраці мав би бути новий переклад із грецької всієї богослужбової літератури, яка має використовуватися в Церкві. Ця нова редакція української богослужбової літератури зняла б питання про неготовність служити українською. Тоді б в межах України кожна громада мала б вибір мови богослужіння. Можливість служити українською чи церковнослов’янською, чи поєднувати ці дві практики (наприклад, у соборах рання літургія могла б відбуватися слов’янською, пізня – українською): відповідала б духу традиції Кирила і Мефодія, які перекладали на зрозумілу для тодішніх слов’ян мову, при творенні її сакрального аспекту; зробила православ’я відкритим для української молоді та інтелігенції, яким важко прийняти слов’янський характер служіння церкви; відкрило б шлях і до появи богослужінь на сучасній російській мові.

Десятий пункт протоколу вважає корисним проведення спільних конференцій та круглих столів для виявлення того, що може полегшити шлях до єднання. Шукати відповідей на проблеми і виклики, що стоять на шляху до єднання, необхідно в теологічній думці, особливо еклезіології, в канонічному праві та історичному досвіді. За умови відкритості та толерантності теологічне (еклезіологічне зокрема), канонічне та історичне обґрунтування для єдності може бути знайдене. При цьому слід відмовитися від такої логіки: всі не відпускали «розкольників» і ми не будемо відпускати; всі йшли шляхом розколу до власної помісної церкви і ми правильно вчинили, коли пішли цим шляхом; тощо. Сьогодні, коли православна богословська думка (і особливо еклезіологія) пережила своє відродження в двадцятому столітті, просто необхідно шукати можливостей уникати старих помилок, що були причиною численних трагедій в історії православної Церкви. Українські богослови, спеціалісти з канонічного права та історики повинні запропонувати шляхи, які б більш відповідали християнським вимогам до поведінки вірних. Необхідно довести, що шлях любові можливий і необхідний, – оскільки сторони представляють християнську традицію, що вимагає любові як імперативу для всієї діяльності.

Одинадцятий пункт протоколу говорить про порядок проведення зустрічей та закладає основи для гостинності, яка є початком і проявом любові. 
Завершується протокол молитовним звертанням до Христа, який тільки і може дарувати спасіння. Адже всяке добро, здійснене зусиллями християн, має своєю першопричиною Бога. Тому за словами святого Максима Сповідника християнин, намагаючись творити добро, має пам’ятати, що здійснення цих намагань буде не його заслугою, а дарунком Христа Бога, від якого – всяке єднання розрізненого та спілкування розділеного.

Андрей Деркач, народный депутат Украины
Я,  как и  многие верующие люди, с большой  надеждой отношусь к тому, что начались рабочие контакты между представителями  Украинской православной Церкви Московского и Киевского патриархатов.  Этот процесс  показывает всем нам, что спустя почти два десятилетия диалог возможен и крайне нужен!!! Ведь все мы, православные христиане, знаем, помним и призваны исполнять  одну из главнейших заповедей Христа Спасителя,  а именно его заповедь любить ближнего своего, как самого себя! Мы помним завещание апостола Павла о том, что любовь все покрывает и долготерпит, а потому нет сегодня более  важной задачи, чем уврачевание этого  трагического и печального раскола  между единоверцами,  который  уже  почти 20 лет сотрясает православных  верующих в Украине!! И ведь это настоящая боль,  которая прошла через очень многие семьи и приходы и которая на самом деле опасно компрометирует самих православных людей перед представителями других христианских  конфессий или тех, кто ищет свою дорогу к храму. Ведь мы же отлично понимаем, что никакие сектанты или иноверцы не принесут нам большего вреда, чем  этот длящийся годами конфликт раскола между теми, кто верит в одного Христа и Его Пречистую Матерь!! Я уверен, что начавшийся диалог призван сблизить позиции представителей двух ветвей православия по вопросам благотворительности и социального служения совместного сотрудничества в миссионерской деятельности по противодействию лжехристианским  сектам и всевозможным  спекулянтам от религии, которые  порой прикрываются красивыми словами, но на деле проповедуют ересь. Ведь между нами нет догматических расхождений, а те организационные  проблемы, которые возникли, призваны быть решаемы в союзе мира и  любви!! Я надеюсь, что прекратится практика взаимных публичных обвинений и пререканий, которые нередко на потеху светскому обществу выплескиваются в средствах массовой информации,  будет положен конец захватам храмов и вредительской практике двойной регистрации общин разных Патриархатов на один и тот же адрес, что также служит основой противостояния и вражды. Ведь как говорит Писание: «Солнце восходит и над праведниками и над грешниками, и дождь проливается и  над теми и над другими». Мне  хочется пожелать всем нам, чтобы  мы как можно скорее преодолели этот путь разделений и вновь все вместе молились у  одного алтаря и  продемонстрировали всему обществу единое Причастие из единой Чаши!

No tags for this post.
 

One Response to Коментар до підсумкового протоколу зустрічі представників УПЦ і УПЦ КП

  1. Все клонится к одному, но еденства им не когда не видать.

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика