Денис Таргонський
Земля прозрачнее стекла,

И видно в ней, кого убили
И кто убил: на мёртвой пыли
Горит печать добра и зла.

Арсеній Тарковський,

“Тот жил и умер…”

Місія неможлива

В ці нелегкі для українців дні я хотів би написати декілька слів не про ту війну, яка відбувається на Україні з росіянами, а про ту, яка палає в душі людини з дияволом, незалежно від того, чи є навколо бойові дії, чи нема. Про ту віковічну рать мало хто щось достеменно знав, допоки Господь, втілившись, її відкрито не оголосив і не вказав Своїм Пречистим перстом на реального ворога роду людського: «Не мир прийшов Я принести а меч, щоб подолати чоловіконенависника від начала». Ми у чорта були рабами і залишаємось донині, коли воюємо одне з одним і ненавидимо ближнього так, як ніби-то це сам диявол. Один із соратників Христових, апостол Павло, сказав як для сучасного психолога надто примітивно, і як для віруючого в гуманізм суспільства надто прямолінійно: «Наша брань не проти крові і плоті, а проти духів злоби піднебесних».

До народження Христа кожен народ молився про перемогу своєму богу. Християни – то плем’я, розсіяне по вселенній, і може входити до армій різних держав, які йдуть війною одна на одну, але, зустрівшись після смерті, що наздогнала їх на полі бою від руки брата по вірі, вони поклоняться одному Богу.

Сучасні християни живуть так, ніби Христос ніколи й не приходив. Люди як воювали, так і воюють, і ненависті не зменшилось в світі ані на йоту. Однак тут нічого такого дивного нема. Якщо Євангеліє уважніше прочитати, то можна легко переконатись, що Господь ніколи не закликав людей до боротьби за мир у всьому світі, бо ж сама боротьба то вже насилля. Зло, навіть заради блага, спотворює того, хто за Бога воює, чи там за святую русь, чи за правду, і так поширюється закваска диявола по світу, яку ми відчуваємо як нелюдську злобу до людини.

Мудрі православні старці кажуть, що серце християнина – то бездна любові Божої, і коли потік ненависті доходить до людини, їй слід помолитись смиренно до неба за ворога свого, і той струмінь темний кане в бездну не власного, а Божого милосердя. Так виснажується зло у цьому світі, що за переданням нам дісталось від праотців. Гріх, що з уст в уста передавався від Адама і дійшов до мене, від мене може далі не піти. Доля всесвіту в моєму власному житті залежить тільки від того, який я зроблю вибір. У цьому Альфа і Омега християнства. Господь сказав: «Я є мир», Його проковтне пекло і в Ньому ж втопиться усяка нечисть.

В тяжкі повоєнні роки в тому селі, де жила моя бабуня, був чоловік, що натхненно знищував Божі храми, відчував себе хазяїном повновладним і творив, що хотів із людьми. Всі його ненавиділи і боялись, але нічого вдіяти не могли. Вкравши щось у колгоспі, він навісив це на мого діда, а довести щось, звісно, було неможливо, бо ж у бабуні в хаті ікони висіли, а це ще одне кримінальне діло; дід був по всіх параграфах винний. Звичайно, на таку безмірну несправедливість і жорстокість, бо ж в сім’ї росли малі діти, яких тоді тяжко було просто прокормити, вбити було мало таку потвору. У будь-якій, навіть найскрутнішій ситуації все ж є єдиний вихід – хочеш-не-хочеш, але мусиш змирятися. Щоб та оправдана обставинами ненависть не подвигала на відчайдушні дії мого діда, і не шматувала його власної душі, бабуня силувала себе до молитви. Вона молилась приблизно так: «Господи, за що? Покарай тую потвору! Але ж так не можна про людей говорити! Господи, прости мене грішницю окаянну».

Обставини так склались, що все те вкрадене списали і діло зам’ялось, а з часом той чоловік тяжко захворів і вмирав дуже помалу і жахливо. Члени його тіла відмирали і відвалювались (то, здається, була гангрена). Моя бабуня перед його смертю прийшла попрощатись. І ось воно, диво щирої молитви простої і беззахисної людини: на серці було тихо і мирно, коли вона його в лоб цілувала, так, ніби нічого того злого взагалі й не було ніколи, а він зі сльозами у неї прощення просив за все. Недарма кажуть: не роби висновків ні про хорошу, ні про погану людину, допоки вона не стане перед Господом після смерті, чи то в стражданнях перед лицем смерті. Місія християнина проста, але неможлива без Божої допомоги: вимоливши мир з Богом для себе, віддавати його усім навколо. Недаремно Господь попереджав: «Без мене не можете робити нічого… Мене гнали і вас будуть гнати… Блаженні миротворці».

«Не твоя війна»

Господь ніде не обіцяв, що за умови виконання Його заповідей, християни будуть жити в блаженстві під мирним небом в православній монархічній державі. Всі навколо нехай собі гинуть у всесвітньому содомі, а ми тут на святій землі будемо спасатися. Навпаки, Він сотворив нас залежними одне від одного, і коли комусь погано, ти не зможеш спокійно собі зранку каву попити. Як в себе вдома, так і у всьому світі нас все хвилює, бо душа безмежна і охоплює все, що потрапить у сферу її уваги. Тільки хворих на голову людей нічого не обходить. Коли хата горить в сусіда, то не будеш сидіти, склавши руки, хоч би як ти до нього погано не відносився, бо ж скоро вогонь перекинеться до тебе. В людей один спільний дім – земля.

Війна то одного, то іншого висмикує із звичного кола життя, і кожен з нас відчайдушно намагається триматися за думку: «А може, мене все це якось обійде? Може, не так я вже й нагрішив перед Богом? Може, це через те, що я хоч трішки та кращий, успішніший, мудріший, одним словом, праведніший за інших грішників, тому мені й пощастить?». Ми на Україні довгий час саме так і думали, коли до нас доходили «тривожні чутки» про війни в Сербії, Грузії, Чечні. Ось і наша черга настала, значить, всі ми однаково перед Богом грішні, значить, немислиме наше життя без образ, без злоби на ближніх, одним словом, без війн. «Бо всіх заключив Бог в непослух, щоб всіх помилувати» (Рим 11,32).

Війна, як сімейна сварка – оголює все, що накопичувалося роками в душі, і таємне робить явним. Формула війни проста – повсякденна, побутова, дріб’язкова підлість множиться на сто і маємо результат. Люди завжди воювали і будуть воювати, допоки ще стоїть грішний світ Божою милістю. Начинка всіх війн однакова у всі часи і у всіх куточках світу. Учасник Другої Світової Війни знаменитий письменник Сент-Екзюпері в своїх «Записках» досить точно і тверезо її описав: «Я не люблю романтичних картинок, що зображають війну. На них суворий воїн втирає сльозу… Це брехня. Тільки для того, щоб війна була схожа на війну, безцільно прирікають на загибель екіпажі літаків. Ніхто не хоче визнати, що ця війна ні на що не схожа, що все в ній нісенітниця, що вона не вкладається ні в яку схему, що люди з серйозним виглядом все ще смикають за ниточки, від котрих вже давно відірвались маріонетки…». Але попри все, у всякому безумстві є обов’язково мудрість, бо ж якщо добре від Бога, то й те, що для нас зле не без Нього трапляється. «Все, що відбувається в світі, звершується чи то за попущення Божого, чи то по милості Божій, – писав св. Ігнатій (Брянчанінов), – тобто все відбувається згідно з Промислом Божим, незбагненним для людини, перед котрим необхідне постійне благоговіння».

Немає пустих безцільних втрат і страждань, війна, що їх породжує, має свою довжину в історії і свою глибину в душах і серцях ворогуючих сторін. В кожного учасника бойових дій живий він, покалічений, чи мертвий, своя власна війна, і у кожного «навіть волосся на голові все полічене» (Мф 10,30).

Не моя війна обов’язково, рано чи пізно стане моєю, бо ми всі, добрі і злі, одного Отця діти і відповідальні одне за одного навіть тоді, коли між нами немає любові. На війні зустрічається в одному місці все саме гидке і найкраще, що є як між людьми і в самій людині. Професор опиниться в одному батальйоні з своїм колишнім студентом, якому він колись не поставив залік “на халяву”. В скрутну хвилину жорстокого бою із спільним ворогом учень засуне вчителю ніж в спину так, щоб ніхто із своїх не помітив. Маленька ранка образи, яку не лікували покаянням, загострилася гангреною злоби і заплодоносила вбивством. В одному окопі зустрінуться люди, які за інших обставин ніколи і не захотіли б мати нічого спільного одне з одним. Війна ставить на один щабель праведних з грішними. Хазяйновитий товстосум-”хохол”, якому геть не хотілося з-під теплої груби на якусь війну пхатися, пересічеться з худим, як тріска, голодним і злим, але благородним богатирем-”москалем”, що рвався святую Русь захищати. Але після першого серйозного вогню, як один, так і інший зрозуміють, що вони просто люди, яких вдома чекають жінка і діти.

Для Господа всі рівні: і добрі, і злі, але якщо є трупи, значить є й вбивці. Є ті, хто страждають по гріхах своїх, але й не безгрішні агресори. Досвід духовних людей, що переживали війни, підказує, що тим, від кого терпиш, набагато важче на душі ніж тим, хто терпить, бо ж Гоподь втішає зранені, але терплячі душі, а сильний завойовник безцільно мучиться. Господь на явно неправедному суді жалів навіть розпинателів. Але, звертаючись до Понтія Пілата, Він тверезо розсудив і чітко зважив міру вини перед Богом кожного окремо: «Ти не мав би наді мною ніякої влади, якби не дано було тобі згори, але більше гріха на тому, хто віддав Мене для тебе». В особі римського прокуратора Син підкорився Отцю і в Його смиренні звершився суд над благочестивими іудеями, яких він відкрито назвав порушниками Закону. Однак скажіть чесно, а хто з живучих на землі зміг його виконати? Господь не прокляв тих, хто Його вбивав, як це робимо ми, а просто засвідчив цей надто очевидний факт. І знову ми всі рівні, з якого боку не підійди, навіть ті, хто явно грішить, потребують більшої уваги, тайної молитви серця за духовних мерців.

Той, хто терпить образу, завжди відчуває себе правим, хоча, може, й не завжди про це говорить. Але ж той, хто нападає, теж впевнений, що Бог з ним, і він про це відкрито кричить. Бог вище людської правди, Він там, де смиренно молиться людина і кається в гріхах, незалежно від того, що навколо кров, несправедливість, абсолютний безпорядок і страх. Кожен з нас впевнений, що коли попаде на війну, то буде звершувати геройські вчинки, і всі ми, потрапляючи туди, ведемо себе так, як самі від себе не чекали. «Ну ні, російський воїн на підлість не здатен»! «Та ні, ваші на що завгодно підуть, а от український солдат захищається, і тому він не переступить дозволеного Законом Божим». У цій захопленості ідеалом героя, воїна, що рятує беззахисну дитину і вбиває при цьому сотні інших людей, немає ні любові, ні тверезості, лише самозакоханість сліпа. Найглибший досвід християнина – то пізнання своєї немочі: часом таке втнеш, що й сам себе не впізнаєш і в страшному сні таке не снилось. Напевно, немає нічого дивного, що й інші люди на таке ж спроможні по своїй необережності. Якщо падаєш сам, то й іншого краще зрозумієш і простиш, і не здивуєшся ні на йоту, що він підняв на тебе руку.

Син знаменитого професора Толкіна, Крістофер, воював з фашистами в Другій Світовій, був впевнений, що німець – значить фашист, тобто втілення всього найгіршого, що можна сказати про людину. Ось як відповів йому в листі батько, ветеран Першої Світової: «Ми всі прекрасно знаємо, що Гітлер, крім інших своїх недоліків, ще й вульгарний примітивний хам, однак, не дивлячись на це, у світі безліч хамів, які по-німецьки не розмовляють». Кількість підлих людей всюди однакова, іноді Господь попускає їм взяти в свої руки владу для смирення праведних. Щоб одні молились за інших і були дітьми свого Отця, а не як язичники любили тільки тих, хто їх поважає і віру одну розділяє.

Під час війни у кам’яній хаті моєї бабуні, що єдина вціліла на всю вулицю, жив офіцер СС. Одного разу він розстріляв її улюблену собачку. А вона була ще малою та сміливою дівчинкою і накинулась на нього з кулаками. Батько, відтягнувши дочку від німця, вже подумки її ховав, але есесівець промовчав і пішов по своїх справах. Через деякий час офіцер постукав в двері їх кімнати: «Чи можна Вашу фройляйн на два слова?», – запитав він у мого прадіда, який читав вже відхідну зі страху. «Я прошу вибачення, – звернувся він до дівчинки, витягуючи з кишені форми фото своєї сім’ї, – що таке вчинив із вашим Пушком. В мене був дуже поганий настрій і я дозволив собі перевищити свої повноваження. Це тому, що мені повідомили про смерть після авіанальоту всіх, хто був мені дорогий. Ви тут ні причому, я розумію. Ось, візьміть». І він подав ій шоколадку, віддав честь за хоробрість і відійшов.

Християнин призваний любити ворога, а не бачити у ньому звіра, що може спокійно засмажити дитя на обід. Це перебільшення лукаве й від лукавого походить, і спрямоване на те, аби посіяти надлюдську ненависть між людьми. На Донбасі між людьми ходить трагікомічна небувальщина. Одного разу бійці української Нацгвардії привели жительці Луганська малу дитину, попросили наварити борщу, а самі гайда на завдання. Господарка та взяла кухонного ножа, вивела те нещасне маля в садок, плакала-ридала, на таку звірячу жорстокість бандерівців нарікала. «Ні, – подумала вона, – краще мученицька смерть, аніж такий злочин проти людства вчинити». І таки не наважилась зарізати дитину на зажарку. Через деякий час прийшли ті солдати голодні, як собаки, а попоїсти нічого й нема. А хазяйка у відповідь : «Робіть зі мною, що хочете, але не віддам дитинку вбити як скотинку!». Що було казати воякам? «От баба дурна», – коротко і ясно. Наварили бігом борщику наваристого з того, що там було з своїх запасів, накормили дитину, ту дурепу сентиментальну, і самі заодно пообідали.

Господь попереджав, що будуть війни і тривожні чутки про смерть і біду, які виснажуватимуть психіку «до смерті», брат підніме руку на брата і син на батька, і що «належить тому бути». До війни потрібно тверезо ставитись і зустрічати її лицем до лиця, бо духовна брань, що зовні війною виглядає, має коріння в нашій гріховній природі: «Звідки війни та свари між вами? Чи не звідси – від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють?» (Як 4,1).

«Дві тисячі років війна, війна без особливих причин»

Коли тихо на душі і спокійні думи в голові, значить людина живе у Христі. А як колотнеча на серці, уява з розумом в хованки грає, не можеш ніяк на чомусь конкретному зосередитись, все валиться з рук і на всіх хочеться накричати, чи може навіть чимось і угріти того, хто під гарячу руку попадеться, то мусить визнати людина страшний, але достовірний факт – в мені диявол. Коли одержимий йде у монастир на вичитку, це одне. Зовсім інше, коли в такому стані не тільки відчуваєш себе в адекваті, та ще й гордишся своєю наглістю, береш у руки прапор із Спасом Нерукотворним і гайда за істину комусь човпти мордяку. «Так як кожній людині властиво любити себе, то й судження про істину спотикається об любов до себе» (Клімент Александрійський). Коли самому погано від присутності в душі лихого тирана, то й всім навколо мусить бути ще гірше, аби мені полегшало хоч трішки.

В любові людина віддає себе іншому, нічого не очікуючи натомість, а гріх – то любов навиворіт: якщо щось і відкроюєш комусь, то й те аби більше потім взяти для себе. Ось цією природною властивістю людей маніпулює диявол. Він користується нашим серцем, як луком, щоб свої стріли в іншу людину пускати, а решту вже довершуємо ми самі – спочатку воюємо одне з одним за «цінності святої русі», а потім просто і відверто, – за матеріальні блага.

То як в радянські часи їздили собі архієреї по світу і всіх завіряли, що СССР за мир, в той час коли держава активно озброювалась і воювала, так і ми когось переконуємо, що любимо і поважаємо, а самі відточуємо ніж злослів’я в своєму серці. Ми не можемо цього не робити, бо любов чи злоба – то не абстрактні етичні категорії, а дух, що втілюється у нашу плоть, коли ми на щось конкретно добре чи конкретно погане вирішуємось. Ми ненавидимо не своєю ненавистю, так само як любимо не своєю любов’ю. Коли диявол оселяється в нашому серці, в досвіді людини з’являється досвід іншої істоти, якому вісім тисяч років, і ми дивимося на світ його очима. Він змушує нас постійно думати про свого «ворога», диспутувати з ним в своїй душі, переконуючи в своїй правоті, не розуміючи, що насправді ведемо діалог з бісом, і нас просто тягне магнітом до того, хто на нашу думку неправий в свої поглядах на православну монархію чи чергову інтеграцію України (вектори вже самі підставляйте, від перестановки доданків сума не змінюється). Фантазії ростуть, як на заквасці, і ми наділяємо опонента якостями, яких навіть в бісів немає, і в нас виростає такий з мухи слон, якого ми готові знищити, як найгидкішу потвору, і з нашої утроби мимоволі виривається: «Сталіна на вас мало!». Звичайно ж, що всього того, що ми думаємо про людину відсотків на дев’яносто дев’ять в тварі Божій немає. «Думкою бреше той, хто вірить своїм помислам, спирається на свою думку», – пише авва Дорофей. Помисли то продукт, що виготовляється в лабораторії лукавого з індивідуальним підходом. Боротьба з цим духом в своїй душі – то і є діяльний вузький шлях любові.

Ми завжди зіштовхуємося із фактом невдячності і починаємо мститися за це, бо не отримуємо того, чого так довго очікували, так багато витрачаючи сил, часу і уваги. Ми можемо любити тільки Божою любов’ю, ця любов постійна, тому що в ній є Святий Дух.

Дієва любов до людини не в тому, щоб до смерті її закормити своїми щедротами, – це ще більше внутрішньо людей віддаляє, бо завжди до чогось зобов’язує: чи то до молитви за благодійника, чи призводить до бажання якось-таки розквитатись при можливості, а дійсно, що я гірший, чи що? Реальна любов – то боротьба з тією ворожнечею, про яку співав В. Цой: «Дві тисячі років війна, війна без особливих причин». Чому саме дві тисячі років? Тому що до приходу Христа людина воювала з іншими людьми, а після – вона воює з собою, якщо, звичайно ж, цього сама хоче. Залізо, коли довго лежить надворі, покривається іржею, а серце людини злопам’ятством. Подвиг християнина – не бути кимось незадоволеним, а вийняти меч на цю свою незадоволеність.

З цим фактом ніхто не посперечається, ні атеїст, ні праведник. Ми думаємо при цьому, що ближнього перемагаємо, що досягаємо свободи від обов’язків і правил. Безмежний дух людини ніяк не може змиритись з тим, що його стремління обмежені бажаннями тіла. Мені здається, в цьому полягає найглибше коріння озлобленості і війни. Може, це тому, що від себе втікаємо, але ж від Бога не втечеш, і куди б не йшов, все рівно повернешся додому.

Є такий у світі невмирущий міф про кохання на все життя і є така мудра приказка про любов до гробу. Коли кимось захоплюєшся в пориві почуттів, то, звичайно ж, бачиш лишень хороше, тобто свій ідеал. В пориві закоханості ми забуваємо змирятись і молитись, підносимося до сьомого неба витонченого тщеславія і там нас захоплюють в полон грубі духи гордині. Так не хочеться думати в ті хвилини легкого емоційного пориву, що в людях є ще й слабкі місця, бо ж всі не без гріха. Насолода ніколи не зближувала людей, навпаки, лишень розділяла. Людина найглибше розкривається в скорботах, а ми звикли лишень вершки збирати від спілкування. Чи доживуть наші стосунки до тієї днини, коли почнуться дорослі проблеми, невідомо.

Господь попускає сварки з ближніми з благою надією, що ми полюбимо того, до кого природньо прив’язані. Адже, намагаючись привласнити собі право на людину, ми воздвигаємо в своїй душі ідола. Через це руйнуються стосунки. Але Божим Промислом біс, не бажаючи звичайно того, нищить цього ідола. Він, як змій, нам шепоче щодня: «Дивись, він не витер ноги, переступивши поріг, не цінує твоїх трудів, він тебе розлюбив, а може когось там завів на стороні, чому ж так пізно прийшов з роботи?». «Але ж ні, він не такий, – подумає розумна жінка, – він просто втомився, для мене з дитиною цілий день трудився». І натиснула на гальма перед самою прірвою розлучення. Підозрілість до ближнього повинна підказувати людині, що в стосунках завівся третій лишній, тобто диявол. І вся турбота мала б бути направлена на те, як вивести з хати того рогатого паразита, а не «трутня, що всівся біля телевізора і йому ніби все до спини». Помисел – то корінь, війна – то плід. Як думаєш, так і живеш, що в серці відчуваєш, туди і йдеш. Коли мене здивовано і риторично перепитують, як могла статися війна між українцями і росіянами, за що, як це звалилося на нашу голову, я задаю зустрічне питання: «А що, вони не люди, чи що, а як таке саме, тільки в менших маштабах, діється щодня, в кожній родині?».

Господь відкрив для людини факт єдиної реальної війни, що відбувається в ній самій. Якщо я не маю миру в собі, я обов’язково знайду вихід для своєї жовчі: чи то в «чемній» розмові з кондуктором в тролейбусі, чи то в фірмовому магазині з беззахисним продавцем: «А чого це в вас сир з пліснявою?!…». Я скажу йому все, що не можу сказати прямо начальнику, на якого я смертельно ображений, але ж він мені платить зарплату і тому поки що я мовчу (до першого зручного випадку, звичайно). Критична маса злих думок з часом породжує вибух ненависті, і якщо людина не кається, вона не може не воювати. Війна з Богом в серці штовхає на війну з людьми. Тут не важливо, хто правий, чи хто винний, постраждає той, хто під руку перший підвернеться, коли жовч, що накопичувалась в душі днями, роками, чи десятиліттями, полізе назовні. Приходиш додому, а жінка в черговий раз вечерю не зварила. Ну що ти їй скажеш, вона все правильно відповість: «Бачили очі, кого брали». І ось після такого «акту вандалізму», коли тебе переповнюють думки про несправедливість цього світу, живим втіленням якого є твоя жінка, ти на шляху до своєї кімнати наштовхуєшся на іграшку, що випадково кинула така вразлива в своїй беззахисності, залежна від тебе дитина, і тобі стає легше, – понеслась душа в рай, а жорстоко бита дитина – в куток.

Євангельська правда про людину заключається в тому, що «Свій прийшов до своїх, і свої Його не впізнали» і, мало того, раді були б Його вбити ще задовго до Голгофи. В рідному Назареті на початку проповіді Його хотіли скинути з гори, а в Єрусалимі «взяли камінці, щоб кинути в Нього». Голгофа –то просто відвертий прояв того постійного бажання людини вбити Бога. Так само між людьми буває. Ну хто з нас не чув, чи сам не говорив навіть про самих рідних людей: «Вбив би його, скотину…». Якби не зовнішні обставини, то не знаю, чи щось би завадило такому внутрішньому бажанню. Ми вже готові скоїти злочин, бо перед тим як когось вбити, ми принижуємо жертву, превозносимось над ближнім. Ми спілкуємося з лукавим духом, що привабливими лестощами нас переконує: «Ти кращий, достойніший, ти з родовитої породи, а хто вони такі?». Не дивлячись на жахливі думки, які до голови приходять, нам солодко від них і ми воюємо з ближніми, аби той дух не покидав душі. Відмовитись від гріха, що спокушає людину подумати гірше про когось, а себе натомість возвеличити, так само боляче, по слову Христову, як вийняти собі око, чи відрізати ногу. Скорботи Господь попускає для того, щоб задоволена собою людина відкинула легкий шарм лукавого духа і відчула його істинну вагу – відчай. Марнота, нудьга і неробство приводять людину до відчайдушної боротьби за своє виживання, аби двома ногами свого зухвальства потоптатись по беззахисній красі Божого світу.

Війна – то хвороба, котру можливо зцілити, необхідно пережити, потрібно перетерпіти, але неможливо уникнути. Однак війна, то все ж агонія гріха: «Ось дивись, – пише св. Іоанн Кронштадський в своїх щоденниках, – сходяться дві дратівливі особистості. Одна з них пускає в серце стрілу своєї дратівливості, що розпалює самолюбство іншої, іскра розгоряється в полум’я і починається протистояння… Але нехай їх хвороба терпить тортури сама від себе, нехай вони гарячкують і виходять із себе, скільки їм заманеться, нехай внутрішня хвороба виходить вся без останку – погарячкують, посваряться і накінець заспокояться і відчують потребу в примиренні». Коли згасає внутрішня війна, тоді ми стаємо миром серед війни.

Історія нашої війни

«Якщо ти кажеш, що любиш Бога, а ненавидиш ближнього, то ти лжець» – євангельска правда про війну між українцями і росіянами така. «За земляка кості поламаю тим хохлам». А через деякий час самого земляка «замочиш», коли він зачепить якісь кровні інтереси. Якщо подивитися на нашу війну з християнської точки зору, ми вимушені будем собі признатися, що якби не було духовної передісторії, то й в історію світу не ввійшла б ще одна війна.

Нещодавно один із знайомих мені священиків повернувся із поїздки по Золотому Кільцю Росії. Натхнення, з яким відправлялись в дорогу, на жаль, змінилося розчаруванням. Що ж розповів мені батюшка? Коли вони були в Дівеєво, то на проповіді почули дивні речі: ніби Руську Церкву на Україні знищують, російську мову забороняють, православних священиків переслідують і все таке небувале, неймовірне і неприємне. «Як же так! – не втримався наш український батюшка, – люди добрі, подивіться на мене, в мене ж 140 кіль чистої ваги, яке ж гоніння, хіба що закормлення до смерті! Ми, клірики УПЦ, поминаємо Патріарха, і ніхто нас за це в тюрми не кидає». Ефектну проповідь, звичайно ж, хохол незграбний на самому цікавому місці нагло обірвав. А на обіді після служби до наших прихожан звернулись так: «Як приїхали, так і їдьте геть, зрадники Святої русі. Ніякої УПЦ немає і ніколи не було, то все розкол, є тільки Руська свята церква, а ваша Україна – то проект жидо-масонів, щоб не допустити воцаритись православному царю у православній монархії Триєдиної Русі».

Може, це неприємно згадувати, але про це не можна сьогодні мовчати. Чи ми забули, що диявол сильний лиш в темряві мовчання про гріх? Хіба нас не вчили ще з дитинства все без винятку розповідати батюшці на сповіді? Звичайно ж, я по гріхах своїх терплю скорботу від ближнього, але ж і він не без гріха, що нищить перш за все його власну душу. Ось так тупо, мовчки терпіти і нічого не говорити людині про її недоліки, значить бути байдужим. Заповідь про любов до ближнього у Вітхому Завіті обумовлена реальною відповідальністю за нього: «Не ворогуй на брата свого в серці своєму, викривай провину брата свого і не понесеш за нього гріха. Не мстись і не май злоби на синів народу свого, але люби ближнього свого» (Лев 19,18).

Згадайте ті примітивні українські анекдотики про «москаляку, якого треба повісити на гіляку», про «грубіяна кацапа», що нічого за своє життя не придбав, а якщо щось і має, то й те колись вкрав. З іншого боку, навіть премудрі російські професори вважають, що нас, українців, не існує. Протоієрей Олександр Ілляшенко каже, що якби західні землі, що колись належали Польщі і Чехії, не відійшли до Російської імперії, то й ніяких проблем з якимись там українцями не було б. Мову нашу іменують малоросійським діалектом, о. Андрій Кураєв при всій моїй повазі до нього, не помічає ні нашої інтелектуальної культури, ні письменників, ні поетів; українство, мовляв, тільки в сільській місцевості розвинуто. Кращих представників нашої культури росіяни звикли обзивати бандерівцями.

Помилки душі безмежні, бо її природа безсмертна, і якщо не вириваєш корінь зверхності, то обов’язково настане час збирати врожай війни. Комуністи, що прийшли до нас зі сходу і говорили на російській мові, безжально знищували прошарок україномовної інтелігенції, носіїв національної культури: лікарів, вчителів, науковців, письменників. Українець – значить бандерівець (це ж саме ми чуємо нині). Мій прадядько був успішним агрономом, але його розстріляли за «бандерівські вірші», як на те, він був ще й талановитим поетом, а його музою – краса рідного краю. Українці після того вбивали «москалів», бо вважали: якщо росіянин – значить комуніст. Сліди, які залишає кров, дуже глибоко в’їдаються в душі. Ні, не тих, хто терпить, а тих, хто вбиває. Без покаяння мир неможливий. Ми, як бачимо, не можемо не воювати, але можемо каятись, тільки не перед людською однобокою правдою, а перед Христом, Якого ми й донині спільними зусиллями розпинаємо.

Україна – це не Росія, сьогодні, як ніколи, це, напевно, вже всім зрозуміло. Але Церква Христова в нас одна, і ми, навіть воюючи одне з одним, все-таки молимось одне за одного, щоб восторжествувала Божа істина в любові.

 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика