Відомий вираз «Світом правлять не слова і закони, а знаки і символи», який приписують Конфуцію — великому мислителю древніх (за 5 віків до народження Христа), не втратив своєї актуальності і в наш час.

Символи (від грец. σύμβολον – знак, прикмета) як ніщо інше, дають вичерпну характеристику ідей.  Багатогранність символьного світу відбивається в ментальності, культурі, релігії та історії народу. Вони є ознакою концентрованого окреслення духовних та політичних ідей і соціально-політичних дій  суспільних груп, та виражаються через абстраговані образи. Такими образами можуть бути зображення, окремі фізичні об’єкти і їх сукупності, а також слова і фрази, тобто все, що виражає собою якісь окремі ідеї буття людини.

Символи посідають вагоме місце в державотворчих процесах.  Підняття до рангу символізму знакових подій в історії соціально-політичного та духовного життя народу має велике значення, особливо в період переходу народу в політичну націю, складовими якої є не тільки титульний етнос, але і  вкраплення інших етнічних груп. Тобто символи грають істотну роль в боротьбі за право нації створити своє незалежне, самодостатнє суспільно-політичне об’єднання, інакше — свою державу.

Народження політичної нації і утворення її символів є непростим процесом.

Деякі знакові характеристики нашої держави, пропагандою російської імперії минулого і сучасного штибу, знівельовані до рівня таких, які, начебто не належать Україні –  хрещення Русі, Києво-Печерська Лавра, Почаївська Лавра та інше.

Окремі історичні факти тією ж російською імперією привласнені, а їх першоджерела відправлені в небуття. Так, наприклад, Московським царством було привласнено грецьку назву Русі — «Росія». Про те, що греки називали Русь «Росією» свідчать офіційні печатки, які видавалися митрополитам-грекам, що заступали на Київську кафедру. Найстаріша [1] з них відноситься до митрополита Феопемта, присланого з Константинополя в 1037 році. Ця дата віддалена великим проміжком часу від першої згадки в літописах поселення Кучково в 1147 р.,  [2 ] яке в майбутньому було перейменовано в Москву.

Іншим прикладом є привласнення-узурпування Москвою  статусу духовного центру, який історично належить Києву,  та поступове планомірне знищення і лукаве перепідпорядкування кафедри Київської митрополії Константинопольського  Патріархату під юрисдикцію Москви.

Історія України наглядно показує, як болісно, а взагалі криваво, приходилося і приходиться захищати право на вільне представлення світу своїх глобальних символів: тризуба, жовто-блакитного прапора, українського слова. Проте, окрім політико-суспільних ознак самодостатності нації, новонародженої в смертельній боротьбі із зовнішніми ворогами, в українців є достатньо і духовних символів, які яскраво свідчать про історичну глибину українського коріння.

Одними з таких символів нашої держави Україна є: київський князь Оскольд, Межигірський Преображенський монастир та Десятинна Церква.

ОСКОЛЬД

В різних джерелах ім’я князя пишеться по різному, в одних Аскольд, в інших Оскольд. Наприклад, історик Василь Татищев (1686 —1750 рр.)  вживав ім’я Оскольд. Що ймовірно є найбільш правильно, так як «Оскольд» є відповідником шведського: oskyld [‘o:skul:d], значення якого — невинність, цнотливість.

В Києві, на схилах Дніпра, існує місце захоронення, яке називається Оскольдовою могилою. Це місце поборники норманської (варязької) теорії заснування Київської Русі намагаються представити  надуманою легендою для туристів.

Коротка історія могили така: Києвом правив князь Оскольд, якому дослідники приписують облогу міста Константинополя у 860 році, столиці могутньої в ті часи Візантійської імперії. Результати бойових дій варварів проти греків були не на користь грекам. В критичний для греків момент в хід війни втрутилася Матір Божа. Сталося чудо, в результаті якого силами природи була нанесена поразка варварам, і вони вимушені були відступити. Оговтавшись від поразки, та осмисливши побачені події, очільник варварського війська звернувся до Константинополя з проханням про хрещення його і його людей. Тим очільником був київський князь Оскольд, який став першим християнином, згадуваним в «Окружному посланні» патріарха Фотія, яке датується  867 роком.

Хрещення Оскольда призвело до заснування греками Київської митрополії та розповсюдження християнства в середовищі слов’янських племен. Існування митрополії підтверджують архіви греків.

Дальше події мали такий розвиток: вниз по Дніпру з Новгорода прийшов Олег, який був, згідно літопису, з роду Рюрика і опікуном сина Рюрика — Ігоря. Варяг виманив київського князя Оскольда з міста під приводом бажання побачитися, так як він прямує дальше у Візантію. Оскольд повірив і прийшов до нього. Під час зустрічі Олег звинуватив його в незаконності князювання і підло вбив.

По одних джерелах на місці вбивства була збудована церква св. Миколая, а з інших: Оскольд і Дір після вбивства були поховані в церкві св. Миколая, яка вже стояла на схилах Дніпра.

Згідно з думками деяких дослідників вбивство відбулося з потурання Олегові язичницької еліти Києва – вони не бажали сприйняти християнство. На думку  дослідників це підтверджується тим, що в Києві, після вбивства, літописи не згадують ніяких заворушень ні громадськості, ні дружини князя.

В літописі говориться про прихід Олега і вчинене ним вбивство, але нічого не сказано про розширення його володінь або перенесення столиці в Київ. В літописі сказано, що він посів у Києві. А відтак можна зробити висновок, що це міг бути просто ватажок ватаги варягів, який не володів ніякими землями.

Вказані в літописі «Повість временних літ» взаємини між Оскольдом і Рюриком деякі дослідники вважають фальсифікацією, якою намагаються об’єднати особистості, які ніяк не пов’язані між собою (Оскольда, як нащадка роду Кия, Щека та Хорива і варяга Рюрика). Ці стосунки фальсифікаторам були потрібні для створення символічного об’єднання історії Києва та Новгорода.  В  деяких місцях літопис не стикується з історичними матеріалами греків. Наприклад, патріарх Фотій, який був свідком облоги князем Оскольдом Константинополя, у літописі дожив до другого хрещення Києва Володимиром, яке відбулося після смерті патріарха через 100 років. Зрозуміло, такий вчинок варяга, що заклав нову династію князів Києва був ганебною плямою в історії міцніючої династії Рюриковичів. Вчинок ставив Олега і нащадків Рюрика у розряд розбійників. Вихід з положення був знайдений спочатку у свідомому «редагуванні» текстів «Повість временних літ», а з часом у визнанні князя Володимира святим. Час і місце, в якому відбулася канонізація Володимира,  історії не відомі. Відома перша згадка, що він святий, в календарі Євангелія виданого в Московському князівстві в 1380 роках (рік смерті Володимира 1015).

Завдяки Київському митрополиту Петру Могилі Володимир був проголошений рівноапостольним, помісним святим, патроном Київської митрополії й православної Русі.

Володимир прославився тим, що сам хрестився, та возвеличив християнство в ранг державної релігії, яке мало на момент його хрещення вже потужну громаду, закладену хрещенням Оскольда в Русі. Також поставив поза законом язичництво. Володимир хрестився по причині бажання мати жінку з царського роду, недосяжного для безрідних варягів.  Такий шлюб звісно виводив династію на інший соціально-політичний рівень. І коли наступив час зміцнення династії в середовищі активного розвитку християнства серед язичницьких народів, визнання Володимира святим за його акцію хрещення Русі нівелювало ганебну криваву пляму вбивства легітимного князя Києва Оскольда.

Визнання Володимира святим виставило шлюб, як важливу складову першого плану загальної історії. Цей шлюб розділив період правління династії на два періоди. Перший  — це язичництво. Воно недолуге, тоді були такі звичаї, а тому на деяких подіях і на певних історичних особах цього періоду,  непотрібно робити акценти.  Другий — це час узаконення християнства, прийняття цінностей цивілізованого світу, визнання Русі на міжнародній арені, через пряме родичання з царською родиною. Такий родинний зв’язок повинен підвести нащадків до думки, що династія Рюриковичів дійсно княжий рід. Таким чином виплекана всіма доступними способами правди і неправди історія Русі, особливо в часи імперського поневолення Київських земель, звела в ранг легенди історичні факти про Оскольда і його перше хрещення Києва.

МЕЖИГІРСЬКИЙ ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР

Межигірський Преображенський монастир – це один із символів, який уособлює собою велику славну історію України, охоплюючи період, як древньої Русі так і добу козацького руху. Про цей монастир сказано «… примітний не стільки своїми святинями, скільки історичним минулим, коли своїм багатством поступався тільки Києво-Печерській лаврі». [3]

Засновниками монастиря по церковним переданням вважається митрополит Михаїл (988—992 рр.) і монахи, з якими він приїхав у Київ для облаштування митрополії Константинопольського патріархату після прийняття християнства  Володимиром. Після взяття Києва монголо-татарами монастир був вимушено оставлений монахами. Запустілий монастир відновився в 1522 р.

Відновлення монастиря співпало з часом козацької доби, тому не дивно, що гетьман Богдан Хмельницький взяв монастир під свою особисту опіку, і тим самим заклав покровительство над монастирем всіх наступних гетьманів Запорозької Січі. Про особливе відношення козаків до Межигірського монастиря згадує  Шерер Жан-Бенуа: «Священиків козаки набирали собі у Межигірському монастирі … Священики задовольнялися тим, що вони одержували від церкви, прибутки якої були дуже великі, бо серед козаків був поширений звичай офірувати своє добро церкві на Січі або Межигірському монастирю». [4]

В козацьку добу монастирю випала доля бути пристанищем козаків, які з різних причин вимушені були залишити свій ратний труд. Підтримка монастиря козаками зробила його багатим і впливовим. Одночасно він став козацькою тиловою базою. [5] За це, ймовірно в 1786 році монастир підпав під ліквідацію згідно до указу Катерини ІІ.

В 1787 р. Катерина ІІ, перебуваючи в Києві, вирішила відвідати Межигірський монастир, але на передодні її приїзду сталася пожежа, яка знищила монастир повністю. Козаки, які проживали в обителі вирішили не допустити свою кривдницю до козацької святині. В цьому ж році, після пожару, монастир був закритий.

Після закриття територія монастиря була віддана в розпорядження київському магістрату, і згодом на місці монастиря було відкрито фабрику фаянсових виробів, які прославились не тільки в імперії, а і в Європі. Але не зважаючи на високу оцінку якості сервізів та інших виробів, фабрика виявилася збитковою і в 1874 році була закрита.

В 1866 р. в Санкт-Петербурзі, у зв’язку з підготовкою до святкування 900-ліття прийняття християнства, було прийнято рішення відновити обитель надавши їй назву  «Межигірський Преображенський монастир». Але нове відновлення монастиря не було вже таким щасливим, як перше в 1522 р.

Згодом відбулася революція 1917 р., після якої більшовики всіляко намагалися перепрофілювати духовний осередок українців, але ніякі цивільні заклади не змогли там утвердитися. В 1935 р. ЦК КПБУ ухвалив забудувати територію монастиря урядовими дачами. Ця постанова поклала початок повної руйнації всіх багатовікових будівель обителі. Руйнація тривала до кінця 80-х років минулого століття. [6] А що відбулося з Межигірським монастирем після здобуття незалежності в Україні – коментарів не потребує.

ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА

З усіх відомих символічних святинь України ні одна з них не являється на стільки суперечливою, як Десятинна Церква. Під назвою «Десятинна» храм став відомим з перших років його зведення, але на протязі століть в різні етапи розвитку майбутньої держави «Україна», храм називався: церквою Богородиці, Миколи Десятинного, Різдва Богородиці.

У зв’язку з бурними подіями в суспільстві навколо історичного місця, де була збудована Десятинна Церква, довідкової інформації в ЗМІ про неї достатньо. Тому варто нагадати лише основні історичні віхи: [7]

996 р. – завершення та освячення храму, будівництво якого було розпочате 991 р. князем Володимиром, який на її побудову та утримання виділив десяту частину своїх прибутків — десятину (звідки і походить назва храму). Десятинна споруджена на території Київського Дитинця.

Перша четверть ХІІ ст. – руйнування стін і перебудова південно-західної частини церкви (можливо, після землетрусу 1091 р.).

1169 р. – варварське розграбування церков Києва, в т. ч. і Десятинної церкви військами під проводом Андрія Боголюбського.

6 грудня 1240 р. – повне знищення Десятинної Церкви монгольськими військами Бату-хана.

1635 р. – з ініціативи митрополита Петра Могили було розчищено фундаменти храму, в навалах якого було розкопано гробниці, атрибутовані як поховання князя Володимира та його дружини Анни. Також був побудований новий невеликий храм на основі уцілілих фрагментів стін.

1828–1842 рр. – зведення за проектом Василя Петровича Стасова Десятинної церкви в «російсько-візантійському стилі».

1936 р. – Десятинний храм був знищений радянською владою (розібрано на цеглу).

Жвавий інтерес до відбудови Десятинної Церкви визиває сама доцільність такого заходу. В суспільстві не існує консенсусу  про відбудову. Суспільство поділилося на ревнителів і опонентів відбудови, але і в самих лавах одних і других відсутній консенсус.

Ревнителі відбудови намагаються відбити один в одного пріоритетність на право користування храмом після відбудови. Тобто, іде боротьба між Київським та Московським патріархатами. Останні попираючи закони України започаткували споруду храму.

В середовищі опонентів від тих, що просякнуті ідеологією безбожництва і українофобства, а це відомі українські науковці, в тому числі і академіки, волають проти відбудови. Причина – відсутність достовірних описів храму. Також вони обґрунтовують свою точку бачення Києва договорами з міжнародними організаціями. Інша частина опонентів більш приземлена, вона намагається опиратися на технічні прогнози, пов’язані з можливими геологічними проблемами Старокиївської гори.

Якщо непорозуміння між прихильниками відбудови вирішується на адміністративному рівні в рамках чинного законодавства, то з опонентами відбудови справа значно складніша. Необхідно буде проявити жорстку політичну волю по відношенню до певної категорії можновладців, які не гребуючи нічим, під будь-яким навіть не значущим, іноді надуманим приводом, намагаються показати бідність і ницість історії України.

Окрім того відбудова святині як символу, означає передачу реальної земельної ділянки під опіку певної громади або установи. А це означає втрату якоїсь частки дармових фінансових доходів та морально-політичних дивідендів за догляд і охорону по суті «повітря», на згадуваній історичній території Києва, не такою вже й малою чисельністю різноманітних державних і громадських установ.

ЕПІЛОГ

Та попри всі намагання наших зовнішніх та внутрішніх недругів умалити історію України, прийшов час відродити наші символи, возвеличити їх і показати світу славу наших пращурів. Адже кожний із згаданих символів несе в собі окремий зміст, символізує виразну важливу характерну рису української нації.

  • Мученицька смерть Оскольда та його могила для України є символом древності Києва, символом боротьби прогресивного нового з віджилим старим, ознакою свідомого вікового намагання українців стати в один ряд, поруч з цивілізованими народами. Визнання українцями історичної постаті Оскольда і його місця в історії є тим водорозділом, що анулює «едину колыбель» і розводить народи по своїх домівках.

Без сумніву, Оскольд є першим християнським мучеником в Києві, що постраждав за Христа, і підлягає канонізації в майбутньому.

  • Межигірський Преображенський монастир для українців є символом незламності волелюбного козацького духу. Козаки добровільно залишили себе без житла та засобів існування, але не стали на коліна в покорі і очікуванні царської милості, милості від ворога. Вони принизили імператрицю тим, що відмовили їй в бажанні побачити залишки знищеного її волею козацтва.

Монастир потрібно відродити. І відродити не тільки культові споруди та житло для монахів, але і ті традиції, що існували в монастирі за часів козацтва, тобто відкрити для потерпілих на Майдані та в АТО лікарняні й оздоровчі заклади. [8].  Адже рани душі і тіла прийдеться гоїти не одне десятиліття.

  • Десятинна Церква — це сакральний символ. Це древній символ визнання Русі цивілізованим світом. Тому кожна чергова відбудова Десятинної Церкви завжди символізувала собою утвердження переломних змін в нашій історії.

Знищення Десятинної церкви монголами в 1240 р. утвердило знищення Києва, як духовного і політичного центру на століття. Імперський історик М. Карамзін (1766 — 1826 рр.)  у описі монгольського погрому Києва та сплюндрування Десятинної злорадно констатує: «Древний Киев исчез и навеки». [9].

Петро Могила відбудувавши власною ініціативою і коштом цей символ, утвердив у Києві православ’я, заклав європейський розвиток освіти, підняв значимість Києва як політичного та духовного центру, освятив роль козацтва в царині політичного становлення державності, нагадав світу та й самим українцям про існування української нації та її глибинну історію.

Відбудова Десятинної Церкви чужинцями в «російсько-візантійському стилі» ознаменувала собою остаточне закріпачення українців імперією.

Радянська імперія, як і її попередниці, розуміла значення символів, тому нищила святині народів і насаджувала свої. Але Божою волею більшовикам не вдалося святе місце забудувати, і тим самим умовно унеможливити відбудову символу.

В наш час прямий вплив зовнішніх сил на символіку українців унеможливився, тому за справу відчуження від українців їх святинь взялися заїжджі і місцеві русофіли. Вони, використовуючи тимчасову немічність повсталої української політичної нації, поквапно намагаються відродити символ міжнародного визнання України під егідою Москви, тим самим показати світові значення «братської руки» Москви для України. Відбудова почалася з кричущим попранням Законів України.

Одначе, вже настав час зупинити цю вакханалію. В Україні вже накопичився достатній для цього потенціал.

Безсумнівно Десятинну Церкву необхідно відбудувати на її історичному місці. Але зробити це повинні тільки українці.

Україна, відновивши свої знакові символи, проявить ще одну грань  своєї самодостатності перед світовою спільнотою, яка спростовує  твердження недоброзичливців, що українці – це нація, яка виникла недавно і ситуативно. Також ці символи відновлюють та утверджують нашу історію, якої наші сусіди віками намагаються нас лишити.

Список літератури

[1]           Янин В. Л. Актовые печати Древней Руси X — начала XV вв. у 2 т. /  В. Л. Янин; Печати X — начала XIII вв. — М. : Наука, 1970. — Т. 1. —  С. 44 —  48.

[2 ]          Карамзин Н. М. История государства Росийского. в 12 т. / Н. М. Карамзин. — С.-Петербургъ.: В типографи Н. Греча,  1818. — Т.2. — Гл. 13. —  С. 217.

[3]           Сойкин П. П.  Православные русские обители: Полное иллюстрированное описание православных русских монастырей в Российской Империи и на Афоне / П. П.Сойкин  — СПб.: Воскресение, 1994. —  С 593.

[4]           Шерер, Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії: Пер. з фр. В. В. Коптілов / Жан-Бенуа, Шерер. //— К.: Укр. письменник, 1994. — Розд. 30. — 311 с.

[5]           Бреяк О.  Межигір’я як унікальна археологічна пам’ятка [Електронний ресурс] / О. Бреяк – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/03/14/141922/

[6]           Там же.

[7].          Історична хронологія Церкви Богородиці десятинної [Електронний ресурс] / Міністерство культури України./ Музей історії Десятинної Церкви. – Режим доступу: http://mdch.kiev.ua/node/22

[8].          Шимкевич О.   Значення України для світу та її шлях у майбутнє [Електронний ресурс] / О. Шимкевич  //  Духовний вектор. – Режим доступу: http://bogoslov-club.org.ua/?p=6493

[9].          Карамзин Н. М. История государства Росийского. в 12 т. / Н. М. Карамзин. — С.-Петербургъ.: В типографи Н. Греча, 1819.— Т.4. — Гл. 1. —  С. 13.

 

 

20 листопада  2015 р.                                                                                         Олександр Шимкевич

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика