Влас. кор

10 лютого на зустрічі Богословського клубу Києво-Могилянської Академії було проведено круглий стіл “Соборноправність в Українській Церкві”. Учасники обговорили участь вірян в церковному житті парафій та у церковних соборах в контексті історії та сьогодення.

Модератором зустрічі став голова Могилянського богословського клубу Вячеслав Горшков.

В першому виступі професор Ірина Преловська, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, розповіла про історію соборноправності в Українській автокефалії — у часи починаючи з 1917 року. Спираючись на джерела, які дотепер опубліковані лише частково, дослідниця прослідкувала розвиток та занепад ідеї соборноправності.

 

Історикам невідомо про подібний рух чи настрої в період Синодального управління Російської Церкви XVIII — початку ХХ століть. Проте неможливо говорити і про відсутність будь-яких ідей соборноправності в період, що передував церковно-визвольному руху 1917-21 років у Центральній Україні, на Волині та Поділлі. Причина такого “мовчання джерел” — те, що від цієї доби збереглися тільки офіційні церковні документи, які не відображають усієї палітри настроїв церковного суспільства.

 

Ідею соборноправності — як широкого залучення вірян до впливу на церковне життя та управління — у повному вигляді було реалізовано на церковних соборах 1921 року: на соборі Київщини та на першому соборі УАПЦ у Великому Софійському соборі. Учасники цих соборів в ході відкритого та широкого обговорення ухвалили низку канонів, в яких, зокрема, проголосили первинність для церковного устрою слів Ісуса Христа: “Хто хоче бути більшим між вами, хай буде вам слугою” (Мк 10:43). Жоден із перебуваючих на той час в Україні єпископів не підтримав українського церковно-визвольного руху та проголошених ним ідей соборноправності. Саме тому, як відомо, започаткування УАПЦ відбулося через поставлення протоієрея Василя Липківського на єпископа собором пресвітерів, що трактується як “самосвятство”.

 

Відповідно до канонів 1921 року, на відміну від попереднього “єпархоначалія” парафія розглядалася як самодостатня одиниця, як мала Церква. Кожна парафія мала навіть власний церковний суд. Парафія обирала собі священика, який мав бути висвячений єпископом. Не оминули цей рух і крайнощі: до священика часом ставилися навіть як до наймита, якого парафія наймає на роботу. Проте загалом до духовенства ставилися як до духовних наставників, які мали давати приклад своїм життям, вчити вірі та відправляти богослужіння, але на життя заробляти власною працею — переважно сільським господарством, бо більшість парафій УАПЦ були сільськими.

 

Ставлення до єпископа як до духовного авторитета, але не “владики” чи “деспота”, грунтувалося на словах апостола Павла: “Єпископ повинен бути непорочний, однієї жінки чоловік, тверезий, невинний, благочинний, чесний, гостинний, здібний навчати…” (1 Тим 3:2-7). Тому, зокрема, в УАПЦ було відновлено — як дозвіл, а не обов’язок — одружений єпископат. Парафії не відраховували кошти на утримання єпископа чи єпархіальних інституцій, але радо приймали та пригощали єпископа, коли він приїжджав на парафію. Так, перший митрополит УАПЦ Василь Липківський відвідував понад 100 парафій на рік.

 

Загальне церковне управління здійснювалося через великий церковний собор, що мав скликатися раз на п’ять років, та через щорічні Микільський і Покровський церковні собори, які скликалися у травні та жовтні відповідно. Тобто щопівроку УАПЦ мала собор із широким представництвом не тільки єпископату, але також духовенства і вірян. Кількість представників вірян на соборі могла дорівнювати кількості духовенства. Так, наприклад, від парафії, що мала трьох священиків та диякона, до участі в соборі могло бути обрано чотирьох вірян.

 

УАПЦ взагалі не турбувало питання про визнання з боку світового православ’я, навіть Константинополя. За поглядами, які засвідчені у документах того часу, в УАПЦ вважали, що кожен народ має право на власну Церкву. Учасники собору 1921 року мали намір скликати у травні 1922 року всесвітній церковний собор у Києві, на якому усім Православним Церквам було б запропоновано перейти на принципи соборноправності.

 

В кінці 1920-х років спостерігається відхід від принципу соборноправності в УАПЦ. Причиною тому стала діяльність органів радянської влади ЧК-ГПУ-НКВД. Через бідність сільських парафій УАПЦ деякі з них не мали можливість сплатити податок радянській владі. У звітах чекістів того часу можна знайти згадки про те, що соборноправність ставала важким тягарем для духовенства УАПЦ. У 1928 році в УАПЦ вже замість єпархіальних зборів було проведено “єпископську нараду”, тобто віряни і духовенство були відсторонені від управління церквою. Зі свого боку, репресивна влада більшовиків розширювала агентурну мережу серед усіх релігійних організацій, щоб руйнувати церкви зсередини.

 

В Українській Православній Церкві, що постала на зміну УАПЦ 8 грудня 1930 року та існувала де-юре до листопада 1935 року, а фактично — аж до кінця 1939 року, ідеї соборноправності вже не були так розвинені, зазначила проф. Преловська. За часів Другої світової війни, коли церква перебувала під юрисдикцією митрополита Полікарпа Сікорського, та згодом в еміграції у Європі, а пізніше — в Канаді та Сполучених Штатах, парафії докоряли митр. Полікарпу за недотримання принципу соборноправності. Соборноправні громади невдовзі в ході суперечок розділилися між собою, поступово зійшли на обіч церковного життя та взагалі припинили існування.

 

Клірик Української Православної Церквипротоієрей Богдан Огульчанський у своєму виступі прослідкував витоки ідеї соборноправності в українському православ’ї. Доповідач бачить втілення ідей соборного управління церквою в русі українських церковних братств з XVI і до початку XVIII століття. Перші витоки цього сягають ще попереднього, XV століття, коли в обранні митрополита Григорія Цамблака брали участь знатні миряни. О. Богдан нагадав також про “шляхетську демократію” у Речі Посполитій, коли православна шляхта мала значний вплив на церковне життя — більшою мірою позитивний. Участь вірян передбачалася і в єпархіальних з’їздах, в обранні, зокрема, Київського митрополита. Проте єпископам активність вірян не подобалася і вони боролися з нею — аж до часів митрополита Петра Могили, який нарешті поборов цю активність. Не був аж сильно у захваті від діяльності вірян і Константинополь, якому тоді підпорядковувалася Київська Митрополія.

 

З часів Петра I участь вірян в церковному управлінні поступово сходить нанівець. Навіть раніше, після приєднання Київської митрополії до Москви (1686 р.), Києво-Печерський архімандрит та Чернігівський митрополит стали проситися під безпосереднє підпорядкування Московській кафедрі. Після Петра Київських митрополитів замість обрання починають призначати на Петербурзькому синоді, проте на рівні парафій вплив вірян на обрання священика тримався довше. Свідчення про це о. Богдан знаходить у літературних творах М. Лєскова (“Нехрещений поп”) та І. Нечуя-Левицького (“Старосвітські батюшки та матушки”). На цю тезу зауважила проф. І. Преловська, що, на її переконання, художні твори цих авторів є “суто літературою”, на яку не можна спиратися навіть як на побічні історичні джерела.

 

Далі слово було надане представнику Константинопольського Патріархату, співробітнику посольства Франції в Україні протоієрею Олексію Струве. Як клірик Західноєвропейського екзархату парафій російської традиції у Західній Європі, що виріс серед емігрантів, о. Олексій поділився свідченням про простоту, але водночас велику наповненість та інтенсивність церковного життя перших поколінь емігрантів.

 

Життя православних парафій у Європі, зазначив о. Олексій, будується відповідно до історії тої Церкви, звідки приїхали емігранти. Так, Західноєвропейський екзархат із самого початку — від часів митрополита Євлогія Георгієвського — намагався втілювати принципи Московського церковного собору 1917-18 років. На цьому соборі також було широке представництво вірян, хоча вони й не брали безпосередньої участі в обранні патріарха. Емігрантські церковні громади в Європі обирали собі священика, і він жив з парафією, заробляючи на життя переважно світською працею.

 

На думку о. Олексія, коли церква багатіє, інституціоналізується, прагне до влади хоча б над частиною суспільства, тоді світ входить до церкви і дедалі важче стає жити соборністю. Має ж бути навпаки: церква має входити до світу та преображати його.

 

Французький священик поділився також історією з власного досвіду про справжнє церковне примирення. Років десять тому Московський патріархат відібрав храм у громади Західноєвропейського екзархату Константинопольського патріархату в місті Біарріц на півдні Франції. Потерпіла сторона звернулася до світського суду, тим часом проводячи богослужіння у пристосованому приміщенні. У судових слуханнях брав участь і о. Олексій. Громада нарешті виграла суд та храм їй було повернуто, але о. Олексій заборонив парафіянам говорити про те, що вони перемогли, аж доки вони не відслужать разом та причастяться із однієї Чаші зі священиком Московського патріархату, з яким вони судилися. Нарешті так і сталося: цього священика запросили, він співслужив та разом причащалися.

 

Директор департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України, релігієзнавець Андрій Юраш поділився кількома думками щодо сьогодення. На даний момент, коли подекуди на парафіях гостро постає питання зміни церковної підлеглості, виникає проблема невідповідності зареєстрованих парафіяльних статутів чинному законодавству України.

 

Зокрема, кілька років тому в УПЦ було змінено статути більшості парафій, і за новою версією парафія не є уповноваженою самостійно, без санкції правлячого єпископа, приймати будь-які важливі рішення, зокрема, вносити зміни до парафіяльних статутів. Це положення вступає в конфлікт із нормою Конституції та чинного законодавства, яким передбачається вільне сповідання громадянами будь-якої релігії та вільне обрання громадою конфесійної чи юрисдикційної приналежності. Тому, за свідченням пана Юраша, впродовж минулого року у державних органах не було зареєстровано жодного такого статуту релігійних громад, який не відповідає чинному законодавству. Проте залишається проблема, що робити із вже зареєстрованими статутами, і це питання стосується парафій не тільки УПЦ, а й інших церковних юрисдикцій та навіть протестантських спільнот.

 

В обговоренні питань круглого столу взяли участь також директор науково-видавничого об’єднання “Дух і літера” Костянтин Сігов, протоієрей УПЦ Андрій Дудченко, диякон УПЦ Рустик Новакович, журналіст “Укрінформу” Лана Самохвалова, президент “Європейського християнського конгресу” (Дніпропетровськ) Володимир Авер’янов, блоґери Тетяна Деркач і Володимир Шолох та інші учасники.

 

Влас. кор.

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика