З однієї крові Він створив весь рід людський для життя по всій землі, призначивши їм наперед часи і межі їхнього проживання. (Дії.17:26).

Вступ

Світ живий і самоорганізуючий організм, що постійно розвивається. І кожна епохальна стадія розвитку людства встановлює мешканцям Землі свої соціально-політичні формації суспільств.  Сьогодення є продовженням епохи націоналізму. Становлення і вихід на міжнародні арени нових націй є природнім і не відворотнім процесом розвитку людства.

Коріння поділення людства на нації бере свій початок з незапам’ятних біблейських часів, – часу  побудови Вавилонської вежі, коли наші пращури були єдиною (принаймні так стверджує Біблія) спільнотою. В них не було соціально-політичних структур. Кожний член спільноти був вільний у своєму вибору життєвих доріг. На право вибору інші члени не впливали і не накладали будь-яких правових і територіальних обмежень. Та невдалий досвід життєвої практики (всесвітній потоп), який зберігався в їх колективній пам’яті спонукав до забезпечення умов непереривності розвитку людського роду.

Бажання вижити, у випадку повторення катастрофи, стало мотивацією побудови Вавилонської вежі. Але Бог не дозволив реалізувати їх наміри ввівши різноманіття мов у середовище людей, внаслідок чого добре знайомі між собою люди втратили можливість  змістовно спілкуватися між собою. Ця подія стала початком формування на землі багатьох племен як основи етносів, які переросли в народи, а далі – в нації. Вказаний шлях еволюції людства є незмінним для всіх спільнот. Україна не являється винятком. По Божому Промислу часова протяжність окремих етапів  шляху еволюції має свої особливості для кожної групи людей які, в кінцевому результаті, окреслюють індивідуальні історичні віхи окремо взятої спільноти.

Термінологія і термінологічні проблеми

За минуле століття з’явилося чимало публікацій про дослідження в царині суспільствознавства, а власне сучасного розуміння виникнення етносів, націй, держав та їх  рушіїв: націоналізму та патріотизму. Суспільствознавці активно намагаються розробити універсальну термінологію, яка б надавала формальні ознаки для однозначного описування процесів в суспільствах. Але не зважаючи на їх старання запропоновані терміни процесів носять детермінований характер, і часто один і той же суспільний процес  має різні  окреслення або потребує окремих важливих уточнень, нерідко окремі поняття  не мають узгодження не тільки в середовищі фахівців, але і в еліти. Наприклад, поняття етнос , народ, нація. Окрім того,  в суспільстві, за винятком незначного прошарку людей, не намагаються розмежувати поняття націоналізм, нацизм, фашизм, шовінізм.

Не чітке окреслення меж названих термінів та їх некоректне вживання у контексті промов та дискусій  в суспільстві не раз спонукало і спонукає до конфліктних ситуацій. Але буває й гірше, коли навмисно вживають ці терміни в контекстах для створення конфліктних обставин і більше того: наголошують на них з метою знеславити певні групи і спільноти людей. Враховуючи різноманітність підходів до тлумачення згаданих термінів, для формування однозначного розуміння нарису на тему нації, слід  надати термінам однозначності. Безперечно, встановленні обмеження для термінів діють тільки в рамках даного матеріалу.

Етнос

Етнос (від грец. ἔθνος — народ, група, плем’я). Спільнота людей, яка має свій однозначний край походження, якій притаманна унікальна культура зі своєю основною складовою — особливою мовою.

Народ

Народ (грецькою — ἔθνος (етнос)) — термін, який застосовується до значної кількісті людей, об’єднаних єдиним простором (територією) або територією  держави в цілому, незалежно від етнічних ознак.

Нація

На́ція (лат. natio — плем’я, народ) — в сучасному  значені – це соціокультурна спільнота, що вибудовує свою державу, має спільне славне минуле, об’єднана бажанням проживати спільно в межах певної території (батьківщини), та бачить  своє спільне існування як засіб для здобуття вершин цивілізаційного розвитку.

Етнос, народ, нація

Терміни: етнос, народ, нація часто ототожнюють, особливо політики, цього потрібно уникати і варто пам’ятати про концептуальну несхожість між ними, а власне:

Етнос. Характерними  особливостями етносу є те, що він утворений на крові одного племені, яке з часом переросло в етнос та наявністю тільки однієї рідної мови. Мова є основним чинником внутрішнього об’єднання (усвідомлення своєї спільності) в середовищі етносу. Тільки через мову виражається культура і особливості характеру етносу. Будь-який етнос формувався на протязі великого історичного проміжку часу, тому етнос не можливо створити штучно. Своєрідною рисою етносу є те, що він зберігає себе відірвавшись від своєї землі (діаспора). Але деякі чинники культури  етнічних спільнот можуть піддаватися асиміляції під впливом оточуючих етносів або націй, одначе основні елементи культури – мова та релігія зберігаються. Етнос, за винятком стадії переходу в націю, не проявляє політичних амбіцій для створення власної автономії або держави. Історія етносу завжди пов’язана з історією народу або нації в середовищі якого етнос існує.

Народ. Це суспільне ситуативне явище яке формується на основі домінуючого, або домінуючих етносів. Народ характеризується наявністю певної території, мультикультурністю, присутністю рідної, або нав’язаної (зрозумілої хоча би для еліт) мови спілкування, обов’язковою підпорядкованістю заведеним правилам поведінки в спільноті. Відчуття єдності в середовищі народу не є актуальним. Народи існують з давних часів і утворювалися природно за обставин міграції або штучно за наслідками воєнної експансії.

Нація. Сам термін був відомий з перших віків і застосовувався з різними тлумаченнями, в тому числі і презирливими. Широкого розповсюдження термін набув завдяки двом перекладам Біблії, перший – з грецької мови на латинську, тоді термін етнос (ἔθνος) було перекладено як «natio». Другим вже був  переклад латинського варіанту Вульгати (Біблії)  на англійську мову, в якій термін став писатися як «nacioun» і «nacion», а пізніше стали вживати «nation». (Ентоні Д. Сміт, Націоналізм).

Розвиток індустріальної епохи сприяв піднесенню національних рухів і наповнив новим змістом значення «нація». Нація на відміну від етносу і народу, окрім означення великої групи людей як спільноти, що має спільну територію, нав’язану або рідну мову спілкування, загальноприйняті правила поведінки в суспільстві та кровні зв’язки (етнос), має домінантою духовно-політичну складову зі своїми віруваннями, ритуалами і політичними ідеалами бачення майбутнього. Про те, що нація є духовним джерелом, наголосив в 1882 p. французький історик Ернест Ренан: «Нація — це душа, — це духовний принцип», в лекції «Що таке нація?» (Qu’est-ce qu’une nation?). Окрім того в характеристиці нації присутня особливо важлива  властивість – визнання рівності кожного члена спільноти в правах і обов’язках, не залежно від його етнічної та расової приналежності.

Нація являється сучасною цивілізаційною вершиною послідовного розвитку певного етносу і має всі властивості суб’єкта.

Поділ людства на нації є природним

Поділ людства на нації є природним явищем, яке повстало  як плід соціокультурного розвитку світової спільноти. Зростання накопичення знань про природу світу і закони розвитку суспільства та сакральних знань, призвело до уособлення одних спільнот від інших. Також нам відомо з Біблії про поділ людства на роди, племена, «народи», який виник на ґрунті відмінностей між групами людей ще в давні часи. Поділ цей продовжується і в наші часи. Надіятися на  вирівнювання культур та ментальності всього світового співтовариства спільнот не має сенсу, і чи можливо це зробити? Така мрія є нічим іншим, як намаганням побудови нової «вавилонської вежі». І дійсно, як можливо швидко африканські племена підняти масово до рівня культури азійської, а  азіатів до культури східної  Європи? Якщо Схід і Захід Європи будучи століттями в тісних контактах мають між собою вагомі відмінності. Апріорі можливо сказати – поділ на греків і варягів буде актуальний ще віками.

Коли виникають нації?

Існують різні точки поглядів на процес виникнення націй. Але всі вони сходяться на тому, що нація започатковується в етносі. Етнос тоді становиться нацією, коли в ньому виникає жага до самовизначення, жага до бажання мати свою державу і розвивати її.

Виникнення нації є збігом певних обставин в певний історичний час, який не можливо спрогнозувати, цей час визначається Провидінням. Тільки від Провидіння залежить становлення певного етносу нацією.

Ознакою заступлення епохи націй стала побудова індустріального суспільства. Слід відзначити, що частково праві модерністи, які стверджують про важливу роль індустріалізації суспільства в справі формування нації.

Основні концепції націй

Серед різних концепцій терміну «нація» виділяються дві: політична і етнічна.

Політична нація являє собою поліетнічне явище. Вона виникає як результат домовленості між етносами для реалізації спільних намірів (Швейцарія) або в наслідок завойовування територій (США, Канада).

В деяких інформаційних  джерелах політичну націю називають іншим терміном – громадянською нацією, під якою розуміється те,  що частина громадян є політично пасивною і не приймає активного життя в політичних актах суспільства в державі. Але в той же час активні й пасивні громадяни мають спільну державу, історію та культуру і всі інші ознаки нації. Таке тлумачення, на думку автора, не коректне. Не можливо знайти спільноту з однаковим психотипом всіх її членів, тобто, щоб вся спільнота, як одна людина активно брала участь в політичних актах. Вираз «громадянська нація» потрібно сприймати як синонім виразу «політична нація» і не надавати йому якихось доповнюючих відтінків.

Етнічна нація являє собою спільноту, в якій переважає більшість суб’єктів одного певного етносу проживаючого на своїй рідній землі.

Співіснування етносу і нації тісно переплетене розвитком і взаємовпливом, позаяк нація – це є вища фаза розвитку етносу. Етнос з якого повстала нація намагається всіляко підтримати своє породження. В свою чергу нація старається  не відкинути етнос, а адаптувати його під потреби своєї політичної спільноти.

Новітні етнічні нації є умовно етнічними, себто такими в яких корінний (титульний) етнос складає переважаючу більшість від загального числа населення держави. Умовна етнічна гомогенність (однорідність) нації виникла в наслідок непереривної вікової агресії між народами, добровільної міграції, міграції під тиском  індустріалізації. В сьогоденному світі свою гомогенність втрачає навіть Японія, яка завдяки географічним особливостям і політичним чинникам була надійно ізольована від світу.

В реаліях сучасності для розбудови етнічної нації необхідно приймати політичні рішення для забезпечення співіснування з етнічними меншинами, які волею долі вимушені мешкати на землі корінного етносу. Така обставина дає підґрунтя міркуванням, що така нація має деякі ознаки політичної, тому її можна класифікувати також як умовно політичну. Це  в свою чергу підводить до думки, що буде слушно застосувати визначення Я. Крейчі (Англія) та В. Велімськи (Бельгія) — «повномасштабна» (full-scale nations). Згадані вчені означили націю повномасштабною, в якої є своя рідна мова і своя держава, тобто наявність домінуючого етносу і політичної складової.

У світлі сказаного зрозуміло, що населення держави України  без сумніву можна  класифікувати  етнічною повномасштабною нацією.

Окрім того, націогенеза українців повністю логічно  вписується в прімордіальний підхід виникнення нації, який в середовищі сучасних українських суспільствознавців є домінуючим.

Прімордіальний (лат. primordialis — перший, початковий, прадавній, споконвічний) — підхід обґрунтовує етнос як об’єктивну природню даність, яка є кровним об’єднанням з незмінними ознаками, що існують споконвічно. Він обстоює точку зору: будь-яка нація є етнічна, не залежно від того, як далеко від свого коріння вона пішла.

Дієвість прімордіального підходу відносно України, підтверджується самою історією українського етносу, яка легко прослідковується із сьогодення до глибокої давнини часів Київської Русі.

Націоналізм — ідеологія творення нації

Формування нової нації органічно пов’язано з виникненням доктрини, що закладає основні засади побудови нового суспільства — націоналізму. Виникнення націоналізму, як і виникнення нації, не залежить від волі однієї людини або волі певної еліти.

Націоналізм представляє себе багатогранним феноменом зі складною природою. Він виступає не тільки як політична ідеологія, але  і як узагальнена форма культури в межах певної нації, окрім того, націоналізм представлений такою гранню як «політична релігія», яка виражена в певних обрядах і ритуалах (між іншим започаткованих ще в часи Французьких революцій) та особливою історичною символікою, відчуттям нації про  свою особливу долю й історію, історичну спадкоємність, жертовність заради батьківщини.

Націоналізм є доктриною, що об’єднує різні соціальні верстви людей, тому, як зауважив Ентоні Д. Сміт в своїй праці «Націоналізм»: «…відкриває їм очі на власну історію, мову й культуру».

Задача націоналізму не тільки переконати різні етнічні та соціальні групи, які проживають спільно на певній  території, що пропоновані ідеї побудови нації несуть сприйнятливі для них принципи об’єднання в межах однієї держави, але і привити їм любов і повагу до своєї нації, її культури та історії, до її землі, тобто — до батьківщини.

Мета націоналізму — домогтися панівного посідання нації в середовищі розвинутих країн.

Багато вчених визнають націоналізм як потужній ідеологічний рух, що володіє своєю особливою доктриною, направленою на здобування повної політичної і економічної суверенності та зміцнення здобутої суверенності в середовищі безжалісної конфронтації націй.

Але для досягнення мети побудови сильної нації, будь-яка народність повинна пройти шлях самоусвідомлення і прикласти максимум зусиль для звільнення від надмірного гніту держави – патрона. Тобто суспільство повинно рішуче прийняти важливі ухвали для свого розвитку. Прийняття рішень на здобуття і утвердження незалежності завжди потребує ідей радикального націоналізму як інструменту здобуття незалежності. Тому радикальний націоналізм, на світанку зародження нації становиться вивіреною могутньою зброєю, здатною чинити опір державам із значною військовою потугою, що розподілили світ між собою.

Цей шлях є природнім розвитком людської цивілізації і його не можливо уникнути. Всі нації які здобули панівне положення в світі у свій історичний час проходили його. Свою історію вони рясно окропили кров’ю. Завдяки крові своїх громадян вони вибороли свою нішу в політичному і економічному просторі світу та побудували свій певний соціальний устрій з відповідним рівнем добробуту.

Не обминула природнього шляху становлення навіть така унікальна спільнота як США. Штати створювалися на основі кровавих змагань суспільно-політичних і етнічних спільнот за право заснувати державу і виплекати націю. На жаль, іншого (альтернативного) шляху побудови нації історія людства не може запропонувати.

Яскравим підтвердженням сказаного  є новітній історичний шлях повстання Української нації. Україна з дня здобуття незалежності до 2014 р. намагалася мирно, безконфліктно визначити свою долю, і звільнитися від російської політичної залежності.  Але попри всі мирні ініціативи України, бажання стати політично незалежними від  Росії, стало реалізовуватися виключно ціною крові  українців, до того ж, не з волі самих українців.

Україна як держава не виникла внаслідок визвольних рухів, які б забезпечили об’єднання роздробленої Київської Русі та здобуття суверенності. Вона виникла по волі Промислу, притім є єдиною, істинною спадкоємницею Київської  Русі. В праці «Нариси історії України» доктор історичних наук  Я. Грицак написав: «Як вдало відмітила поетеса Ліна Костенко, об’єднання «Малоросії” з «Малопольщею” дало Велику Україну».

В підсумку об’єднання, національна свідомість не стала масовою опорою розбудови нації, на основі значної частки «советского народа». Відповідно, утворення держави після отримання незалежності, поставило український народ перед глобальним викликом – побудови «Української нації». Але, як було сказано вище, розбудову нації можливо творити тільки за наявності націоналізму — рушійної сили політичної свідомості.

Український народ не являється виключенням в царині побудови нації, йому не можливо минути етап радикального націоналізму — доказаної історичної необхідності, яка ефективно діє на етапі становлення нації. Себто етапу перелому свідомості спільноти – від почуття розрізненого населення (народу) до почуття єдиної родини — нації. Нові почуття не можливо нав’язати, їх можливо тільки виховати. Про це влучно сказала американсько-польська історик, письменниця і журналістка  Енн Аппелбаум до українців: «На правду кажучи, ви не можете дійсно пропагувати «необхідність» націоналізму; ви можете тільки прищепити його, навчити його дітей, культивувати його на публічних заходах. Якщо ви цього досягнете, то націоналізм може своєю чергою надихнути вас так, що ви будете намагатися поліпшити вашу країну, допомогти їй жити по іміджу, якого ви прагнете».

Але радикальність в наш час  не повинна проявлятися за зразками тоталітарних систем: свавільної, озброєної, каральної нетерпимості до своїх опонентів. Радикальність має себе проявити, як незламна воля українського народу в послідовному і рішучому утверджені сили Закону, побудованого на принципах демократії з виразним врахуванням прав людини незалежно від її расової, етнічної, релігійної, та соціальної приналежності. Метою такого радикалізму повинні стати ґрунтовні зміни в житті Української нації. Принцип: «Закон один для всіх» повинен перетворитися з гасла в дієву практику.

Але заставити працювати ефективно Закон, а законодавчу, судову і виконавчу системи стимулювати до плідної конструктивної дієвості, як показує світовий досвід, можуть тільки радикальні дії спільноти, об’єднаної під ідеями націоналізму, який за словами Ентоні Д. Сміта: «…націоналізм завжди постає як народний, романтичний і позакласовий рух».

Про те, що необхідно гасла перевести в площину дієвості підтверджує також уже цитована Енн Аппелбаум: «Слава Україні! — Героям Слава!» Справді ці слова були гаслом суперечливої Української повстанської армії в 1940 році, але вони набули нового контексту. І, звичайно, українці повинні перевести ці емоції в закони, установи, пристойні судову систему і міліцейські навчальні академії. Якщо цього не зроблять, то їхня країна знову припинить своє існування».

Націоналізм, нацизм, фашизм …

Як політична ідеологія націоналізм, звичайно, має деяке споріднення з іншими суспільними явищами, які були теж породжені в модерну епоху і на жаль являються екстремістськими, тобто, такими в яких за визначенням Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) політична діяльність основана на ідеології і практиці нетерпимості, відчуження, ксенофобії , антисемітизму та ультра-націоналізму.  Певне споріднення націоналізму з іншими ідеологіями є природнє, адже будь-яке суспільне явище: політичне, релігійне, громадське, завжди має в суспільстві свої аналоги, прототипи, клони та групи, що за переконаннями або вченням, частково або суттєво відмінні від  поглядів першоджерел на суспільні процеси.  Споріднення націоналізму та інших ідеологій лежить в намаганні політичних течій модернізму створити новий суспільний лад на основі існуючих етносів і народів. Носієм нового ладу повинні стати створені нові нації, які б відповідали ідеалам її ідеологів, проте суспільствознавці вбачають фундаментальні відмінності між ними. Наприклад,  Ентоні Д. Сміт вбачає в ідеологіях націоналізму, нацизму і фашизму глибокі відмінності, які надають цим явищам якісно різні властивості.

Похожу точку підтримує український вчений Г. Касьянов, який акцентує на історичність явищ нацизму і фашизму, тобто на те, що вони виникли в певних історичних умовах в конкретних країнах. Це означає, що нацизм і фашизм не являються наслідком логічного розвитку  націоналізму, їх виникнення є наслідком аномального розвитку певного суспільства в обмеженому просторі в унікальних локальних історичних умовах. Для посилення розуміння відмінностей націоналізму від нацизму і фашизму вчений ставить цілком слушне запитання: «Який саме націоналізм має безпосереднє відношення до нацизму і фашизму?»

І дійсно, порівнюючи ідеології  ми бачимо те, що їх об’єднує тільки саме слово «нація», а змістовне наповнення слова в кожній ідеології своє і рясніє контрастними відмінностями від інших.

Для націоналістів  — нація це інструмент для надання і утвердження рівних прав і обов’язків всім громадянам нації, не залежно від їх соціального статусу, расової, етнічної, політичної і релігійної приналежності. Це розбудова нації в середовищі розвинутих націй. Націоналісти допускають насильство і війну, але як життєву необхідність у випадку здобуття незалежності, самостійності і єдності.

Для фашиста нація – це ґрунт для побудови наднації, в якій взаємини між громадянами побудовані на крайньому тоталітаризмі. Фашизм на основі самозвеличення  привласнює собі право зневажати інші народи і застосовувати до них силу, а при потребі фізично знищувати їх. Війна для фашистів — це спосіб для здобуття економічних джерел процвітання нації.

Для нациста нація — це раса найвищої цивілізації. За ідеологією нацизму світ поділений на раси за градацією крові та фізичних параметрів, які вказують на офіційний ступінь повноцінності людини. Вища раса має право підпорядковувати собі і регулювати чисельність і діяльність менш повноцінних (за думкою нацистів) людей, на цій підставі війна для нацистів — вічна необхідність для реалізації фізичного безкомпромісного панування вищої раси.

Найбільш спорідненим до націоналізму є ультранаціоналізм.

Ультранаціоналізм (від лат. ultra — понад, надмірно, і націоналізм) — ідеологія відчуження нації від світу. Ультранаціоналізм намагається вибудувати націю закритого типу, тобто націю, яка надає пріоритети етносу на основі якого виникла нація (Україна для українців). Представники інших етносів не вважаються другосортними, але  не отримують повних громадянських прав.

Ультранаціоналізм, як і націоналізм, не намагається захопити чужі території. Війна, для нього, теж має сенс тільки як необхідність у випадку здобуття незалежності, самостійності і єдності.

Ультранаціоналізм – це ідеологія, яка через замкнутість суспільства призводить до деградації нації в культурному і науково-технічному  розвитку.

Окрім наведених ідеологій є й така, яка в наш час виходить за рамки ідеологій, пов’язаних з нацією —  шовінізм.

Шовінізм виник у Франції як одна із форм патріотизму, але з часом набув, на ґрунті своєї особливої винятковості (самозвеличення), рис ксенофобії, проявлення дискримінаційної зверхності і нетерпимості, і не тільки етнічної, національної та релігійної, але навіть за гендерною ознакою.

Г. Касьянов в своїй праці «Теорії нації та націоналізму» вказує, що шовінізм має властивість виникати «в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку».

З викладеного матеріалу можна зробити висновок, що слід розрізняти ці політичні ідеології і уникати використовування їх назв як слів синонімів до такого суспільного явища, як «націоналізм». Вживання ідеологічних назв: фашизм, нацизм, шовінізм  до ідеології «націоналізм» є ознакою не розуміння відмінностей між ними, але нерідко це є намаганням будь-яким чином підкреслено дискредитувати націоналізм.

Патріотизм

Цікавим явищем в суспільстві є патріотизм.

Патріоти́зм (грец. πατριώτης — співвітчизник, πατρίς — батьківщина) — однозначного визначення цього явища не має. В основному всі визначення зводяться до того, що патріотизм належить до емоціональної царини почуттів і виражається у відданості (любові) до батьківщини, краю, суспільної групи, інституції тощо, та гордості за певні економічні культурні та інші досягнення; проявляється в готовності, а при потребі ціною життя захищати об’єкт, до якого прив’язані почуття.

Патріотизм відомий людству ще з біблійних часів, йому притаманна властивість існувати самостійно не залежно від будь-якої суспільної формації, групи, етносу народу та нації в середовищі яких він виник. Патріотизм не потребує, на думку англійського історика Ілії Кедорі, теоретичного підґрунтя і відповідної політики, на відміну від націоналізму, який є цілісною доктриною з відповідною ідеологією (Г. Касьянов. Теорії нації та націоналізму). Патріотизм нерідко означають як націоналізм, дуже часто це роблять свідомо, намагаючись очорнити опонентів надаючи слову «націоналізм» зловісного відтінку.

Розвинуті передові країни Європи і США всіляко намагаються підтримати і культивувати патріотизм в країнах, що стали на шлях демократії і всіма доступними методами стараються подавити націоналізм в тих країнах. Чому це так?  Відповідь лежить в площині політичної безамбіційності, безхребетності патріотизму.

Патріотизм – це вихолощена від будь-якої ідеології форма захисту власної безпеки, яка є універсальною і базується на економічних умовах свого існування. Патріотизм ще можливо означити як націоналізм без позитивних почуттів до оточуючої спільноти, але загострених позитивних почуттів до землі на якій проживає об’єкт патріотизму (себто прив’язаність до певного комфортного життя на землі на яку закинула доля).

Це блискуче підтверджує визначення «націоналізму» наведене в Оксфордському тлумачному словнику: «Націоналізм підносить належність до своєї нації як політичний принцип або програму. Відтак він має інший вимір, ніж патріотизм, який передбачає почуття відданості до своєї країни або нації, не пов’язане з якою небудь програмою політичних дій».

Тому суспільство побудоване на патріотизмі без націоналізму вигідне всім «усталеним демократіям» і Росії також. Таке суспільство, яке без свого політичного бачення, без своєї мети в політичній розбудові держави, завжди легко управляється сильними світу. За тимчасову економічну вигоду (згадаймо російський газ, або ліси Карпат) безідейні легко піддаються маніпуляції і при потребі (за відповідну винагороду) підуть  всупереч логіки власного майбуття.

Патріотизм будучи аполітичним (байдужим до політики) за своєю природою є натхненням і активізацією націоналізму. Він побуджає націоналістів активно проявляти любов до нації, а в разі потреби палко становитися в ряди захисників інтересів нації. У випадку збігу інтересів, націоналісти і аполітичні патріоти стають поруч і, незважаючи на загрози життю, безстрашно відстоюють свої спільні інтереси. Таку реальну співпрацю показав досвід війни в Донбасі.

Патріотизм, при певних умовах, набуває ознак націоналізму, особливо це проявляється в конфліктних ситуаціях. З втиханням конфлікту активність патріотизму вщухає і пріоритетними становляться почуття до свого історичного етносу або спільноти з якою себе, за певних міркувань, ідентифікує конкретна особа. На відміну від патріотизму націоналізм при будь-яких умовах завжди активний, до активності його спонукає любов до свого народу.

Мерітократія

Захід  нав’язуючи патріотизм країнам, що ступили на шлях розвитку демократії, сам, на думку Луїса Снайдера, поступово стає на шлях націоналізму у зв’язку із зростанням конкуренції між націями. Це наглядно ілюструється сучасною практикою побудови взаємин демократичних суспільств зі сталою демократією до тих, що стали на демократичний  шлях недавно. У взаєминах Захід намагається не допустити розвиток націоналізму в молодих демократичних суспільствах. Парадоксально, але всі ті розвинуті країни, які так безкомпромісно тепер борються з націоналізмом, самі пройшли природній шлях становлення націями, в тому числі і через стадію радикального націоналізму, відносяться до націоналізму і національних рухів молодих, ще не до кінця сформованих націй за словами Г. Касьянова (Теорії нації та націоналізму): «зверхньо-поблажливе, іноді презирливе ставлення до націоналізму, національних рухів як до чогось застарілого, морально неповноцінного, не гідного людської природи. Прагнення сучасних, «молодих», «нових» націй до самовизначення сприймається як загроза людству, як мізерні, часом комічні вияви групового комплексу неповноцінності. Такий підхід особливо поширений серед представників «усталених» націй, які протягом тривалого часу користувалися перевагами незалежності, соборності, процвітання і величі (американці, англійці, французи, шведи тощо)».

Західні країни, будучи в своїй сутності націоналістичними, лукаво намагаються уникати слово «націоналізм», згадуючи про свої політичні вподобання. Це однозначно підкреслила американсько-польська історик, письменниця і журналістка  Енн Аппелбаум : «У Сполучених Штатах ми не любимо слово «націоналізм» і тому лицемірно називаємо це по-іншому: наприклад, «американська винятковість» або «віра в американську велич».

Без сумніву, вказану проблему взаємин усвідомлюють сучасні розвинуті високотехнологічні держави-нації і їх об’єднання. Але однак вони стимулюють перекоси взаємин. Такий прояв міждержавних стосунків є  певним видом націоналізму, який можливо означити як мерітокрáтичним.

Мерітократія (букв. «влада достойних», від лат. meritus — достойний, гідний і грец. κρατος — влада, правління). Така форма націоналізму характеризується ознакою особливої вибраності правління світом. Клуб цих держав складається з наймогутніших впливових держав, які склалися історично після другої світової, в який входять тільки вибрані і ті, які пройдуть певні вступні іспити установлені мерітократами.

Також мерітократичному націоналізму технологічно розвинутих країн та країн, які просто мають велику військову потугу,  властиві подвійні стандарти: одні для своїх членів їх суспільства  інші для тих, що намагаються стати повнокровною нацією (наприклад, Україна). Мерітократичний націоналізм в співпраці з непередовими країнами допускає собі вільне поводження, знаючи, що слабкі країни не зможуть відповісти адекватно.

Так Захід, турбуючись про свою безпеку, процвітання та зменшення конкурентів, роззброїв молоду повстаючу державу Україну, під поводом гарантій безпеки і військової допомоги в разі військового нападу на Україну. Але практика показала інше — був обман, гарантії для України виявилися недієвими. Україна внаслідок гарантій, не тільки втратила засоби оборони, вона втратила технології і їх розвиток, втратила науково-технічний персонал і науково-виробничі потужності, для відновлення яких тепер знадобиться немалий час і кошти. Окрім того, тепер ще й буде потрібно узгоджувати дозвіл із Заходом на відновлення ядерних технологій (який ніколи не отримає). Такі дії Заходу прибрали Україну з числа конкурентів з високими технологіями.

Не краще складаються справи з вступом України в оборонні і економічні структури Заходу. Проблема вступу полягає в тому, що з розвитком суспільств держав клубу, змінюються і вимоги до кандидатів, що є прямою дією подвійних стандартів. Також іде відкритий саботаж вступних процесів. В підсумку такі дії мерітократичного націоналізму фактично унеможливлюють розширення клубу.

Подвійність яскраво проявляється в порівнянні критеріїв характеристики власних різноманітних націоналістичних рухів, природних для будь-якої нації і критеріїв характеристик спектру  націоналістичних рухів іншої (чужої) нації.

Так, наприклад, до всіх своїх ультра націоналістичних рухів в ХХ і ХХІ століттях Росія, яка є великою військовою потугою, відноситься поблажливо і з розумінням. В РФ стараються не згадувати своїх націоналістів в історичному аспекті, а їх поступки намагаються  представити, як не значні і не варті уваги. Наприклад, російські збройні формування, які під час другої світової війни, на відверто націоналістичних та шовіністичних засадах виступили проти тогочасної більшовицької влади та тісно співпрацювали з німецькою владою у світовій війні не тільки не підпадають жорсткому осудженню, але і часто прославляються і оправдуються як  борці за кращу долю Росії, та мученики за побудову великої імперії, а в цілому ці події в ЗМІ замовчуються.

В цей же історичний час в Україні проходили свої націоналістичні процеси. Притому масовість борців за волю України була не такою значною а кількість організацій супротиву обчислювалася одиницями. Для порівняння: кількість російських організацій згідно переліку мережевої енциклопедії «Вікіпедія», на які є статті — більше трьох десятків. Чисельність росіян, які були в різних збройних формуваннях під егідою  німців була значною, по деяких даних від 1.0 млн.  до 1.2 млн. осіб.  Одна тільки  Русская Освободительная Армия (РОА) під проводом генерала Власова, в своїх рядах (за російськими джерелами) налічувала від 120 до 130 тисяч чоловік особового складу. В той же час, склад дивізії СС-Галичина, згідно історичних довідок про підготовчі табори, був представлений чисельністю 17 200 осіб. Та, не зважаючи на таку вражаючу різницю в представниках борців проти комуністичного режиму, в післявоєнний період і до нашого часу і в наш час ворогами людства №1 в ЗМІ із всіх можливих трибун Росії нищівній критиці піддаються тільки національно свідомі представники української спільноти.

Також необхідно зважати на те, що між воїнами РОА і бійцями з Галичини була суттєва різниця. РОА формувалася з російських добровольців, які вже прожили на територіях Радянського Союзу не менше двадцяти років і були його громадянами. Тоді як  Галичина прожила під окупацією більшовиків не повних два роки. Окрім того більшовики окупували не мирну землю, а землю, яка вела боротьбу за свою волю з поневолювачами: поляками та австро угорцями. Тобто, якщо РОА виступило в статусі зрадників Союзу, то дивізія СС Галичина була сформована з людей, які були в стані боротьби до часу заступлення другої світової і намагалися використати політичну ситуацію для реалізації своїх намірів здобути волю  для свого народу і побудувати власну державу. І таке ставлення до українських національних рухів не тільки зі сторони Росії, але і зі сторони  провідних країн Європи та США.  Повстає питання – чим визвано така полярність підходів. Відповідь одна: націоналізм.

Для Росії український націоналізм є чинником, що виводить Україну із сфери її впливу, позбавляє Росію прямого джерела інтелектуалів і кваліфікованої робочої сили. А у військовому аспекті відхід України від Росії значно скорочує географічні відстані між НАТО і РФ. Тобто дистанція між умовними ракетними комплексами НАТО і ядром цивілізації РФ (Москви і Московської обл.) стає недопустимою, такою, що на випадок конфлікту РФ не матиме часу на підготовку адекватної відповіді. Тоді, як відстань для військових засобів РФ для удару по провідних районах Заходу остається не змінною.

Західні ж, технологічно розвинуті країни, вбачають в українському націоналізмі свого економічного та політичного конкурента. Тому, що повстаючу українську націю з часом потрібно буде признати рівноправним партнером, з яким потрібно буде розділити сфери політичного і економічного впливів. А відтак поділитися прибутками світової економіки та світовою владою,  на принципах рівного партнерства, а не за правилами патронажної волі.

Звісно, мерітократичний націоналізм природньо, як і інші різновиди націоналізмів, намагається захистити права і досягнення своєї нації. З тією тільки відмінністю, що мерітократичний націоналізм універсальний, йому притаманна властивість захищати як одну націю, наприклад, США або Росію так і об’єднання націй, наприклад,  ЄС. Йому також властивий тривіальний  розподіл людських спільнот на своїх і чужих.

Мерітократичний націоналізм Заходу і Росії між собою різняться. Перші будуються на високих технологіях,  тоді як другі — сугубо на мілітаризмі. Але в них є і спільне — невтримна жага на право проводити свою ідеологію в Україні, притому без надання права громадянам України самим будувати своє політичне бачення свого майбутнього.

Національна ідея

Об’єднання груп людей, під впливом різноманіття націоналістичних ідей має свій стрижень, який отримав назву «Національна ідея».

Ідея (грец. ιδέα — початок, основа, принцип …). У виголошеній 1882 р. лекції «Що таке нація?» Ернест Ренан (Ernest Renan) роз’яснив принцип започаткування національної ідеї: «Героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) — ось головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея». І наступною фразою дає засади існування нації (народу): «Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому, ось головні умови для того, щоб бути народом».

Міркування над словами Ернеста Ренана підштовхують до логічного наслідку – «національна ідея» виникає на ґрунті звершення подій, знакових для певної спільноти (етносу), які в своїй сукупності становлять власну історію нації. Усвідомлення свого великого минулого надає наснаги членам спільноти творити нові визначні вчинки для своєї спільноти. Вчинки, які б оставили значний слід в історії спільноти. А так, як для людини є природнім творити добро, і це добро находить підтримку в спільноті, то великі діла  людей робляться під егідою ідей досягнення самодостатності спільноти, і стають метою здобутку вершин розвитку людства (бажати їх і в майбутньому).

Зважаючи на сказане, сутність виразу «Національна ідея» можна охарактеризувати так: Національна ідея — це домагання спільноти людей, яка вже сформувалася як нація або стала на шлях націотворення, посісти лідируючі місця в ієрархії суспільно політичного та економічного розвитку держав світу.

Принципи Ренана є універсальними, з них витікає, що національної ідеї для окремої нації не існує. Існує один ідеал однаковий для всіх націй. Адже всі спільноти прагнуть бути політично — незалежними, культурно — розвинутими, економічно — процвітаючими. Але історичний шлях і методи досягнення ідеалу у кожної спільноти свій – унікальний і не піддається  прогнозуванню так, як людство не спроможне встановлювати для себе історичні віхи, тобто планувати етапи свого розвитку.

Мова

У творені нації важливе значення посідає мова. Мова є тим цементуючим елементом, що визначає силу єдності нації. Питання мови поставило Україну перед вибором – одномовність чи двомовність? Дилема, яку влада намагається всіляко обійти вже багато років в угоду «старшому брату».

В чому різниця між багатомовними державами і одномовними. Держав з двома і більше мов у світі не багато. Одні з них утворилися внаслідок зведення в єдину спільність різних етнічних територій (Бельгія, Швейцарія та Боснія і Герцеговина), інші під впливом мовної експансії держави колонізатора (Фінляндія, Ірландія і Білорусія). Але існують і такі держави на території яких утвердилися мови не корінних етносів, а мови колонізаторів. Такими державами в цивілізованому світі є США і Канада. Держави, які  утворені на завойованих територіях, на територіях де основні групи корінних етносів було фізично винищено, а їх остатки загнані в резервації. Але, якщо в США на шляху становлення державності, перемогу в мовному пріоритеті здобули англійці і неформально англійська мова стала єдиною мовою офіційних зносин влади з громадянами (закону про визнання англійської як державної не існує), то в Канаді виникла двомовність. Двомовність Канади є наслідком боротьби основних колонізуючих груп (англійців і французів) в якій ні одній з них не вдалося отримати переконливу перемогу в пріоритеті державотворення, тому на федеральному рівні визнано дві державні мови — англійську та французьку.

Названі держави, противники одномовності, часто пропонують як мовний приклад, який варто наслідувати Україні, для рішення своїх внутрішніх проблем. Опоненти одномовності можливо зумисно або не знаючи, пропонують ідеї, які ніяким чином, не можуть бути застосовані до України. Наприклад,  швейцарський досвід.

Швейцарія, яку часто приводять українцям, як приклад уживання чотирьох офіційних мов, виникла в 1291 р., як оборонний союз трьох незалежних земель від воєнних посягань австрійських Габсбургів. Союз виявився вдалим, відстояв себе у війнах і добився признання, як конфедеративної держави. Україна також завжди мала, має і буде мати ворогів, які посягатимуть на її територію. Ми також є мультикультурною нацією, але на відміну від Швейцарії наша земля сформувалася за часів Київської Русі і була заселена гомогенним етносом русичів (українців). Наші предки не створювали ніяких конфедерацій або федерацій з іншими народами.

Нав’язуване нам твердження про швейцарську єдність, не у всі моменти історії відповідає дійсності, що підтверджує вже навіть сучасна історія. Так на початку першої світової війни між німецькомовними, франкомовними швейцарцями виникли непорозуміння, які створили загрозу єдності нації. У 1960-х деякі франкомовні округи затребували створити новий округ. З таким рішенням не погодилися німецькомовні округи. Конфлікт загострився настільки сильно, що для запобігання сутички між різномовними групами уряд був вимушений ввести федеральні війська. Також був прецедент на відділення на початку 1970-х років, який призвів до утворення нового округу Юра.

Брати за взірець державотворення Канади Україна також не може, — Канада є державним утворенням заснованим на чужинних землях (українці не колонізували свої території). Ми живемо на своїй землі і повинні її захистити, не зважаючи на те, що нас намагаються асимілювати і загнати мову і культуру в етнічнокультурні гетто і представити, як неповноцінну народність. Всі представники інших етносів в Україні є прийшлими або штучно заселеними діаспорами, як на східних так і на західних теренах. Тому Україна повинна будувати свою націю на засадах корінного (титульного) етносу.

Про безпідставність намагання нав’язати українцям багатомовність добре  написала доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» в статті «Якою мовою говорить патріотизм?» Лариса Масенко: «Приклади Швейцарії, Бельгії, Канади – від лукавого і розраховані на тих, хто не знає реалій мовного життя цих країн».

Двомовність не допустима, тим більше, коли ми маємо справу з Росією, яка має значно більший людський ресурс, сильніший економічний потенціал за рахунок природних ресурсів. Економічний потенціал (не науково-технічний, його в Росії не має) надає пришельцям повзучої культурної експансії задіяти значні творчі людські ресурси як з-за кордону так і перекуплених морально нестійких представників творчої еліти з громадян України. Окрім того РФ не відмовляється від своїх загарбницьких амбіцій, отже ми будемо мати постійну загрозу розширення військової ескалації для захисту так званих «рускоязычных», що вже і сталося в 2014 році.

Також сам факт існування другої мови є чинником розбрату в єдності нації. Люди, які спілкуються іншою мовою мають природжене (ментальне) відчуття своєї інакшості. Такі люди відірвалися від своєї землі, але не приросли до нового місця, вони використовують свою російську мову як ідентифікатор іншої нації, уособлюють і подають себе в суспільстві, як вищої зверхньої касти. В цих людей немає відчуття природньої любові до краю, відчуття спорідненості з представниками титульного етносу. Цей прошарок людей іншомовних породжує іриденістів і анклавістів, а багато з них стає на шлях сепаратизму. Так, вони є патріотами землі на якій вони опинилися, вони готові захищати цю землю та віддати життя за неї, але це робиться зі страху втратити свій добробут, свій мікросвіт, який їм вдалося збудувати на чужій для них землі. З втиханням конфлікту патріотизм відходить в тінь, в дію вступає ментальне коріння, яке вимагає протистояти чужій культурі і мові. Внаслідок, іншомовні патріоти, за виключенням невеликої чисельності, починають намагатися нав’язати свою культуру і мову корінному населенню.

Вони говорять: «какая разница на каком языке говорить», з однієї сторони «разницы» немає, українці добре розуміють контекст розмови, а з іншої точки зору, – Росія не послала свою армаду до поляків, німців, французів та інших народів, де руських теж не мало. А послала «защитить рускоязычных» в Україну, де російськомовні переселенці не одного покоління відмовляються вивчити українську мову, мотивуючи своє рішення недоцільністю знання мови корінного етносу, як мови неперспективної для життєвої практики людини.

Вони живуть на нашій землі  поколіннями, але так і не стали українцями, а вірніше українцями російського походження. Вираз «какая разница на каком языке говорить» в підсвідомості своїх носіїв закладає думки про безхребетність, слабодухість і культурну відсталість українців. Таке мислення призводить зайд відчувати себе не громадянами України, а володарями холопів, які повинні втратити свою мову, щоб угодити «російськомовним панам».

В своїй монографії «Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації» М. Козловець підмітив: «втрачаючи мову, народ перестає психологічно усвідомлювати свою ідентичність».

З народом, який втратив свою ідентичність легше порозумітися творцям нової імперії. Політичне значення мови в Москві добре розуміли і в більш віддалені часи, констатує в своїй праці «Імперія та нації» Р. Шпорлюк: «Уже з часів Сталіна радянське керівництво було переконане, що не стільки класова чи ідеологічна солідарність, скільки мовна асиміляція є найпридатнішим способом інтегрування народів СРСР в єдину спільноту».

Наявність єдиної мови взаєморозуміння в державі є особливою ознакою монолітності нації. Така нація, якщо і станеться її розділення, в свій історичний час знову об’єднається.  Багатомовна ж нація є штучним єднанням, тому при певних історичних обставинах зазнає розділення. Підтвердженням сказаного є утворення і розпад імперій.

Післямова

Як бачимо, перед Україною стоять базові проблеми, які потрібно вирішити – націоналізм і мова.

Не добившись розповсюдження адекватного розуміння націоналізму в широких колах народних мас, українці ніколи не будуть спроможні вибрати очільників держави, які би дбали про громадян своєї держави та розбудову нації в міжнародних масштабах.

Не впровадивши  українську мову повсюдно у всі сфери життя держави, не надавши їй монопольного статусу, українці не зможуть утвердити себе нацією, яка представляла би собою монолітну, політичну спільноту, побудовану на засадах націоналізму.

Відсутність монополії української мови не поставить український народ в ранг поліетнічної нації — не ті історичні передумови.

Без підтримки ідеології націоналізму широкими масами українського народу, суспільство приречене на подальше зубожіння в своїй основній масі та деградацію. Така спільнота, як показує історія, свою єдність утримує простим, але провіреним на практиці способом —  поліцейським режимом. Очолюють таку державу безідейні представники клану, якому вдалося тимчасово захопити владу. Як показала горезвісна практика України, держава з приходом до влади іншого клану міняє ідеологічний вектор розвитку в сторону вподобань клану, а вірніше в сторону з якої клан отримує фінансову підтримку.

В Україні безвихідь? Ні, не все вже так і погано, як здається. Горе, яке спіткало українців в 2013 році висвітило гіркі реалії нашої держави, але також засвідчило про те, що в України достатньо вже сил, щоб збудувати українську націю.

 

 

31 грудня 2016                                                                            Олександр Шимкевич

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика