Сумнівів, що Україна повстала як національна держава, особливо після акту агресії Росії — в нікого не виникає. Очевидним є і те, що становлення нації і її  доктрини — націоналізму — є унікальними, а відтак розвиваються своїм специфічним шляхом. Але розбудова України, на перекір очікуванням українців, виявилася справою, на перший погляд, майже непідйомною. Перед молодою державою повстали виклики поставлені розбудовою нації. Серед них є й такі, без яких Україна не відбудеться як прогресивна процвітаюча нація. Ті виклики є основоположними для формування розвитку будь-якої нації, але результативними стають тільки в наступних поколіннях, це — культивування духовності, вибір моделі нації, формування ідентичності.

Культивування духовності

Наведені виклики сучасності для України мають глобальне значення. Вони формують внутрішній світ кожного індивідуума в суспільстві. Від внутрішнього світогляду людини повністю залежать сприйняття і реакція на процеси, що протікають в світі. Без твердого духовного переконання в правильності тих чи інших прийнятих рішень неможливо, що-небудь побудувати, а тим більше вести розбудову нації. Отже культивування духовності нації і опіка розвитку духовності мають основний пріоритет. Духовність — категорія багатовимірна, вона тісно переплітається зі всіма сферами життєдіяльності людини-індивідуума,так і держави як спільноти індивідуумів в цілому. Світ так побудований, що все починається з духовності, від неї залежить сила внутрішньої енергії людини. Від стану духовності людини залежать її поступки: добрі або погані, дії внутрішньої і зовнішньої політики. Під впливом духовності звершуються поступки справедливі або злочинні, управління нацією отримує орієнтир на розквіт нації або на особисте збагачення керманича та групи провладних осіб.

Духовність завжди себе проявляє як певна релігія, зі своїми моральними та етичними цінностями.

Релігія в будь-якому суспільстві займає ключове місце і немає значення, яка це релігія. Але є такі люди, які запевняють інших в тому, що вони в ніщо не вірять. Вони не атеїсти бо не вірять в людський геній, вони, згідно їх тлумачень, просто живуть. Насправді, такі люди вірять в Мамону (бога багатства). Розуміння «багатство» в кожного своє. В одних це золото, гроші …, в інших — безсрібництво, яке в потрібний час конвертується у матеріально відчутні блага Мамони. Це категорія безпринципних людей, якими легко маніпулювати за допомогою будь-якого виду матеріальних благ.

Релігія, як ніщо інше, має сильний вплив на людину. Всі без винятку релігії являються стрижнем, навколо якого будується світогляд людини. Немає релігії — немає сенсу життя. Люди, які дійсно порвали з релігією схильні до суїциду.

Історично, а вірніше Божим Промислом склалося так, що з давніх-давен домінуючою релігією України стало грецьке православ’я. Православна Церква відіграла значну роль у становленні Київської Русі на рівень цивілізованого світу та у виживанні русинів-українців, як етносу, в умовах повної відсутності своєї державності і у побудові Московської імперії.

Актуальність православ’я для цивілізаційного розвитку держави не зменшилася і в третьому тисячолітті, про це свідчить проявлення його активності  на теренах України з перших днів існування молодої держави. Особливо був проявлений вплив Української Православної  Церкви (УПЦ), в назві якої не згадується підпорядкованість її Московському патріархату. Та Москві це не було перепоною, яка б завадила чинити вплив на неї.

А вплив був настільки сильний, що в перші роки повстаючої  держави переважна кількість священства і адептів УПЦ, на перекір реальності, з амвонів і просто в спілкуванні з людьми, переконували їх про відсутність в Україні будь-якого історичного підґрунтя для її виникнення, про штучне створення території, державних символів, мови, непридатність мови для перекладу на неї богослужебних книг, та навіювали пастві багато чого іншого із творчої області «фентезі».  Проте культуру Росії та її політичний лад тими ж адептами не тільки прославлялося, але і ідеалізувалося. Все це робилося без огляду на реальні історичні факти та совість, теж за допомогою «фентезі».

Відчуваючи підтримку влади, та зловживаючи толерантністю проукраїнських громадян, в багатьох монастирях та парафіях духовенство відкрито проповідувало, хто в жорстких формах, хто ліберально, всесвітнє значення Росії і ницість України.

Наслідки такого духовного наставлення громадян, певною частиною священства всіх рангів УПЦ, ми маємо можливість бачити з 2004 р., а практичне втілення побачили в 2014 р., коли пролилася кров  представників різнополярних світоглядів. Український сепаратизм, який є прямим наслідком теорії «Русского мира»,  ініційований та палко підтриманий Росією, своїм кровавим компресом почав охолоджувати голови багатьом прихильникам чужих культур.

Пролита кров, незалежно з якої сторони барикади, взиває до духовенства і духовних лідерів всіх конфесій України про необхідність переосмислення політичних вподобань та працювати на створення нової, єдиної, високодуховної української нації, а не майбутніх нових сепаратистів,  зразка 2004—2014 рр.

Розмови про відділення Церкви від держави є лукавством, подвійним стандартом і нісенітницею. Церква, як об’єднання громадян,  може існувати тільки в суспільстві. Вона повністю залежить від держави, починаючи з права на діяльність, і закінчуючи узаконенням культових споруд. І навпаки: Церква прямо впливає на стан суспільства — що посіяла, те й пожинає. А відтак: статус Церкви в державі — це частина державної політики. Відповідно, держава і Церква разом повинні співпрацювати у  царині виховання громадян. Тому потрібно задуматися про певні реформи. А власне:

  • Можливо необхідно буде провести люстрацію без відкриття та провадження кримінальних справ. Ті представники духовенства, які були причетні до пропаганди зміни статусу України, повинні піти за штат або, якщо ієрархи, то на покій (відсторонення від обов’язків без заборони на право звершувати таїнства), а бажаючим покинути територію України таку можливість надати, і можливо, навіть допомогти коштами.
  • Ввести систему стимулювання діючого духовенства всіх признаних державою конфесій. Адже немало є релігійних громад в яких у духовенства не достатній  дохід для утримання себе і своєї сім’ї. Тому необхідно встановити  відповідну платню духовенству. Можна запозичити досвід оплати, який проводиться за кордоном. При тому, будь-які пожертвування громадян своїм духовним наставникам, які не перевищують законом визначеної суми, що збільшують особистий дохід душпастиря повинні оставатися поза оподаткуванням.
  • Вернутися до практики перших віків, коли релігійна громада прямо впливала на призначення того чи іншого пастиря. Також громада повинна циклічно давати оцінку діяльності свого душпастиря (що буде своєрідною формою пастирської переатестації) для продовження державної фінансової підтримки.
  • Законодавче заборонити нав’язливий прозелітизм, який, до речі, часто практикується протестантськими конфесіями.
  • Держава повинна прикласти максимум зусиль для становлення патріарха в Києві, а такі можливості після падіння Росії реальні.

(Повний текст в статті Олександра Шимкевича: «Значення України для світу та її шлях у майбутнє» http://bogoslov-club.org.ua/?p=6493

Вибір моделі нації

Україна офіційно за четверть століття не спромоглася конституційно закріпити  однозначне розуміння поняття «нація» та означити остаточний вибір моделі нації. В головному державному документі «Конституція України» термін «українська нація», і термін «український народ» не відповідають реаліям і тим стремлінням, які нація надіється досягнути в своїй розбудові. В Конституції сказано: «на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення». Вказане застосування терміну ставить термін «українська нація», як другорядний, доповнюючий елемент, а не базовий для терміну «Український народ». Відсутність в Основному Законі  однозначно сформульованого в сучасному розумінні терміну «українська нація» відкриває широкі можливості для маніпуляцій в питаннях вибору вектору розвитку України, що й наглядно показало четверть століття незалежності.

Фактично в  Основному Законі не визначено однозначно політичний статус,  як бачимо з формули: «від імені Українського народу – громадян України всіх національностей» — не зрозуміло, яка модель нації. Україна – це етнічна політична нація, тобто держава в якій  український етнос є засновником нації, можливо законодавець в ті слова вклав зміст поліетнічної політичної нації (на зразок Швейцарії), а можливо ця формула описує просто населення з державними структурами без політичних амбіцій? А відтак маємо спекуляції і конфронтації у політичному світогляді та мовному питані, яке стало одним із  складників в основі з надуманих факторів військової інтервенції РФ.

Про невідповідність термінів слушно зауважив в «Теорії нації та націоналізму» Г. Касьянов: «Цілком очевидно, що на момент ухвалення Основного закону в термін «нація» вкладався переважно етнічний зміст в деяких наукових розробках. «Українська нація» у такому розумінні — це передусім етнічно-культурна, мовна спільнота».

Опоненти розбудови України як національної держави, нерідко  посилаються  на західні держави і говорять, що там такими проблемами не переймаються. Це так, не переймаються, тому що вони утвердили свої устої тоді як ставали націями. А нам самоутвердитися тільки належить. На такі закиди недоброзичливців гарно відповів  у праці «Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації» М. Козловець: «У західних суспільствах, що сформувалися як громадянсько-територіальні, тобто політичні нації, і які тривалий час існують як національні держави, титульні етноси вже давно забезпечили свої культурно-мовні права на рівні найвищих світових стандартів. Нині вони роблять особливий акцент на захисті прав національних меншин. В Україні ж внаслідок особливостей історичного розвитку потребують захисту не тільки національні меншини, а й етнічна більшість – українці, самобутність яких у низці регіонів була значною мірою втрачена і права яких на розвиток національної культури, навчання і отримання інформації рідною мовою і т. ін. у таких регіонах все ще не забезпечені».

На основі викладеного стає зрозуміло що в Основний Закон необхідно ввести суттєві поправки. Час вимагає від українців чітко визначитися з моделлю нації, від цього залежить шлях нації в майбуття.

Якщо ми будуємо етнічну повномасштабну націю, ми йдемо шляхом розбудови нації до рівня високорозвинутих світових націй.

У випадку схилення до моделі поліетнічної політичної нації Україна стане на шлях внутрішньої конфронтації, який може тягнутися не одне десятиліття. Про розбудову тоді годі говорити. Наш національний людський ресурс буде вимушений обслуговувати в еміграції інші, розвинуті нації —  що й роблять українські таланти в наш час.

Відсутність дієвої моделі нації призведе Україну до рівня розвитку бананових республік.

Формування ідентичності

Національна ідентичність — це набір характерних ознак притаманних визначеній нації, за якими особа зачисляє себе як члена певної нації. Національна ідентичність тісно пов’язана з доктриною націоналізму, і по суті є визнанням  націоналізму індивідуумом. Ідентифікувати себе до нації означає прийняти ключові засади націоналізму нації, себто: духовність, історію, територію, мову,  культуру, політичні ідеали та інше.

Але в першу чергу, національна ідентичність проявляється особистістю через духовність, а вірніше через такі її важливі складові, як любов і повагу до народу в цілому, а не до окремих індивідуумів цього народу, та любов і повагу до землі, яку Богом дано нації. Тобто, проявляється через любов до Батьківщини, патріотизм і навіть жертовність, якщо так складуються історичні обставини.

Жерстовність за ради ближніх (до інших членів спільноти — нації), завжди мало, має і буде мати в історії людства найвищу цінність. Потрібно не забувати — жертовність заради ближніх заповів людям Господь: «Немає більше від тієї любові, коли хто покладе життя своє за друзів своїх» (Євангеліє від Іоана 15:13).

Національна ідентичність набула вагомого значення в світі, вона глобально пронизує не тільки окремих осіб спільнот, але і самі спільноти в усіх сферах їх життя. Завдяки національній ідентичності з маси населення будь-якого регіону по певним критеріям виділилися чужинці внаслідок чого території націй легітимувалися  і окреслилися кордонами — утворилися держави.

Національну ідентичність так же як і націоналізм не можливо нав’язати, її можна тільки привити. Праві ті дослідники націй, які стверджують, що людина від народження має тільки етнічну належність, а належність до нації (національна ідентичність), кожною людиною визначається особисто. Тому всі представники різних етносів та рас, які проявляють любов, повагу і патріотизм до держави «Україна» та мешкають в Україні, або вийшли з України, є такими ж українцями в політичній спільноті — «Українська нація», як і етнічні українці.

Прищеплення населенню ідентичності «українець» необхідно покласти на Церкву, всі навчальні заклади, будь-які масові культурні заходи, армію, всі воєнізовані структури, а також енергійно стимулювати у всіх сферах соціального життя громадян.

Автор розуміє, що знайдуться ті читачі, які скажуть: «Церква поза державотворенням». Тоді нехай дадуть відповідь, чому УПЦ МП майже у всіх богослужіннях і духовних книгах наполегливо наголошує на словах: русский, Московский, великоруский, Россия …  хіба це не багатовікова політтехнологія Росії по насаджуванню у підсвідомість парафіян думки про велич і могутність всього російського? (докладно: Олександр Шимкевич «УПЦ — навіювання — сепаратизм»  http://bogoslov-club.org.ua/?p=6719)

Безумовно, прищепленню чиниться і буде чинитися опір, але це явище тимчасове і його сила прямо залежить від сили авторитету нації в середовищі розвинутих націй.

Тому не зважаючи на доволі потужний опір наших недругів і нажаль немалої частки дійсних патріотів України, необхідно зробити життєвою національну ідентифікацію наших співгромадян. Слід добитися того, щоб інші нації з повагою ставилися до слова «українець».

Післямова

Українська держава за четверть свого самостійного існування зробила небагато для розбудови Української нації. В першу чергу вдалася взнаки багатовікова підпорядкованість регіонів — осколків Київської Русі різним державам, які за віки спромоглися частково змінити ідентифікацію українців на прозахідну і проросійську, а центральна частина України, яка була регіоном постійної зміни політичних влад, взагалі стала аморфною і байдужою до самостійного державотворення.

Але в цілому,  український народ в основі своєї ментальності, має невичерпну енергію і вікову спрагу до утворення та розбудови своєї держави. Прикро, але збудником цієї енергії і жадоби до самостійного розпорядження своєю долею, стали жертовні потоки крові кращих синів і дочок України.

Господь зглянувся на свій багатостраждальний український народ і визначив йому місце під сонцем. Завдяки Його Промислу вся наша земля набута, як сказано в Пророка Давида: «Не мечем-бо своїм вони землю посіли, і їхнє рамено їм не помогло, — а правиця Твоя та рамено Твоє, та Світло обличчя Твого, бо Ти їх уподобав!» (Псалом 43, 4).

Отримавши від Бога свою державу ми не маємо права свій «талан», який дав нам Господь зарити і не примножувати. З Євангелія добре відомо чим закінчилося не примноження талану — Господь покарав недбайливого слугу. Тому нам потрібно ревно, всесторонньо розбудовувати свою націю, не зважаючи на окрики і кроваві дії наших недругів. Вагомою частиною нашого «примноження» до нашого «талану» є впровадження в життя працюючої моделі етнічної повномасштабної нації, та піднесення національного ідентифікатора «українець» до такого рівня, при якому люди мали б бажання пишатися своїм походженням. І все це повинно будуватися на фоні зростаючої духовності суспільства, адже тільки духовні, високоморальні члени суспільства можуть будувати націю в повному її розумінні.

 

31 грудня 2016 р.                                                        Олександр Шимкевич

 

One Response to Шлях нації

  1. jasvami:

    **Ті представники духовенства, які були причетні до пропаганди зміни статусу України, повинні піти за штат або, якщо ієрархи, то на покій**
    /////////
    -Включаючи й автора цієї статті, що сує свій ніс в політику, замість зайнятись Богопізнанням.

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика