«Нація — це душа, — це духовний принцип»

Ернест Ренан «Що таке нація?» (Qu’est-ce qu’une nation?)

 

Ще раз про націоналізм

Націоналізм це доктрина  що закладає основні засади побудови нового суспільства — нації. Виникнення націоналізму, як і виникнення нації, не залежить від волі однієї людини або волі певної еліти. Час і місце виникнення нації є результатом волі Промислу.

Націоналізму як і всякій доктрині притаманна мета, яку потрібно досягнути на кінцевому етапі доктрини. В сучасному світі мету доктрини націоналізму прийнято називати «Національною ідеєю», якій властива однозначна характеристика: домагання спільноти людей, яка вже сформувалася як нація або стала на шлях націотворення, домогтися панівного посідання в середовищі розвинутих країн.

Націоналізм у своєму втілені в життя проявляє себе як патріотизм і в своїй сутності є подальшим розвитком патріотизму, а власне: це патріотизм з духовно-політичною надбудовою.

Оксфордський тлумачний словник дає визначення «націоналізму» і вказує на ознаку яка відрізняє націоналізм від патріотизму : «Націоналізм підносить належність до своєї нації як політичний принцип або програму. Відтак він має інший вимір, ніж патріотизм, який передбачає почуття відданості до своєї країни або нації, не пов’язане з якою небудь програмою політичних дій».

Окрім того, як зауважив Ентоні Д. Сміт в своїй праці «Націоналізм»: «…відкриває їм очі на власну історію, мову й культуру». Усвідомлення чинників наведених Ентоні Д. Смітом прививає членам окремої людської  спільноти любов і повагу до своєї нації, її культури та історії, до її землі, тобто — до Батьківщини.

А власне саме цього не вистарчає патріотизму щоб бути повсякденно-об’єднавчою державотворчою ідеологією, а не тільки рушійною силою самозбереження свого економічного комфорту в критичні моменти історії.

 

Спорідненість націоналізму і релігії

Націоналізм представляє себе багатогранним феноменом зі складною природою. Він виступає не тільки як політична ідеологія і узагальнена форма культури в межах певної нації, але і як самобутня духовність.

На світанку виникнення націй була спроба відкинути духовність, яка була представлена християнською релігією. Але, по при всі намагання молодих націй Заходу, відділитися від релігії вони не змогли. Нації вимушені були створити свою духовність. Тому, ще з часів Французьких революцій, було вироблено «політичну релігію», яка в цілому є копією з духовного життя християн.

Сенс політичної релігії виражений в певних громадянських обрядах, ритуалах, символах і способах виховного інформаційного впливу на своїх прихильників.

Доречно відмітити, що в Україні, як в одній із націй, історичним стрижнем духовності Українського націоналізму і нації стала християнська релігія. Але, окрім того в Українському націоналізмі прижилася політична релігія розвинута Західними націями.

Зважаючи на реальний стан з духовністю в Українському націоналізму доцільно буде навести приклади формального порівняння  основних складових, які виражаються ритуалами та символами християнської релігії і релігії політичної.

Християнська релігія

 

Політична релігія
Християнство з перших віків вшановує своїх полеглих (мучеників) за віру Вшановування пам’яті полеглих в час становлення нації, або в битвах в історії нації
Свята в честь визначних подій в історії християнської Церкви Встановлення громадянських свят на честь визначних для нації подій
Особлива символіка яка характеризує християнство: храми, графічні символи в розписах храмів, поклонні хрести, просто хрести, ікони, обрядовий одяг … Створення особливої історичної символіки: меморіалів, пам’ятників, символічних арок, графічних знаків що характеризують націю, символічних елементів одягу …
Створення ідеалізованих описів «життя святих» для виховної роботи з молоддю і новонаверненими (неофітами) Написання історій про подвиги окремих історичних осіб і їх ідеалізація з метою патріотично-національного виховання молоді
Особливе значення людини, історична спадкоємність ієрархії, жертовність заради Бога і ближнього Навіювання відчуття  нації про  свою особливу долю й історію, історичну спадкоємність, жертовність заради батьківщини

 

Співпадає доктрина націоналізму з християнством і в сфері етнічних і соціальних взаємин між людьми. Націоналізм, як і християнство, є доктриною що об’єднує різні етнічні групи і соціальні верстви людей.

 

Розбіжності націоналізму і релігії

І націоналізм, і християнство, потребують самовіддачі людини за ідеали. Але тут є суттєва відмінність. Якщо християнство бачить реалізацію своїх ідеалів після закінчення земного життя, то націоналізм намагається реалізувати свої ідеали в час свого земного буття.

Також ідеали християнства мають характер одноосібний, і реалізуються тільки індивідуально кожним членом християнської спільноти, тоді як ідеали націоналізму можуть діяти тільки за наявності колективних зусиль.

Вчення християнства спрямовано абсолютно на формування особистості, яка повинна знаходити в собі духовні сили не піддаватися як індивідуальному так і колективному зовнішньому впливу. Тому метою християнства є руйнування природженої залежності людини від гріха на рівні індивідуума, себто створити людину як особистість — вільною, розкованою від потурання злу, і повністю прихильною до добра, а вірніше, до Бога — свого Творця. Тоді як вчення політичної релігії націоналізму спрямовано на формування колективної свідомості нації здатної противитися загальному для всіх її членів зла — будь-якої залежності від інших націй, або держав.

Але не зважаючи на вказані розбіжності, націоналістам і християнам питома особлива риса — непохитна, тверда віра в неминучість звершення ідеалів. Яка і одних і других спонукає, в разі необхідності, жертвувати не тільки власним добробутом, чи особистою свободою, але і власним життям.

Як бачимо доктрина націоналізму має багато спільного з релігією християн. Також потрібно позначити що християнство, завдяки індивідуальному впливу на кожну особу спільноти, доповнює націоналізм новими гранями, які змінюють націю в кращу сторону, в сторону людяності та злагодженості між членами нації в окремості та між націями в масштабах всесвіту.

 

Дуалізм оціночних критеріїв як причина суспільної ворожнечі до  націоналізму

З огляду на викладене може скластися враження що в розбудові  Української нації, під проводом націоналістів, все гаразд. Осталося допустити націоналістів до влади і дочекатися бажаних результатів.

Але в життю, Українських націоналістів до влади фактично не допускають. Проти виступають як еліти провідних держав світу, так і представники ієрархії християнських релігій.

Тож виникає питання про причини такого агресивного не сприйняття націоналізму.

Причина жорсткого не сприйняття націоналістів розвинутими державами, та релігійними ієрархами, центри управління яких знаходяться поза теренами виникнення нації, криється в доктрині націоналізму, яка спонукає націоналістів здобути для своєї країни всебічну свободу — політичну, економічну та духовну.

З історії відомо, що провідні держави світу побудували свою могутність на основі націоналізму. Подальший їх розвиток привів до побудови мерітократичного націоналізму, себто виродженого націоналізму, який проповідує про особливе значення технологій і винятковий статус націй що володіють тими технологіями. [1].

Мерітократичний націоналізм це своєрідний клуб технологічно розвинутих держав в який обмежений  доступ інших, нових націй. Обмеження забезпечує розвинутим націям непохитність політико-економічної монополії на володарювання світом, що в свою чергу забезпечує прогнозовану стабільність та ріст добробуту для громадян членів клубу.

Розвій вільної нації є не тільки посяганням на лідерську монополію мерітократичного націоналізму, але є також фактором звуження політичного та духовного впливу-гніту на неї. Тобто нація розвиваючись стає конкурентом для світових держав-лідерів. А це на думку мерітократів не допустимо. Тому для нейтралізації можливого майбутнього конкурента запускаються механізми все можливих засобів його нищення. Особливо приділяється увага інформаційним методам, які гнітять націоналізм за допомогою перекручування та очорнення його сутності в медіа просторі.

Щоб стати вільною нацією не достатньо набути політичну та економічну свободу. Названі складові свободи не є повноцінним інструментом розвитку нації. Повноцінними вони стають тільки за умови глибокого усвідомлення в їх необхідності. Дієвим чинником такого усвідомлення є тільки духовність. Тільки вільні духом люди можуть розвивати суспільство, розбудовувати націю.

Тому націоналісти так самовіддано, безкомпромісно, часто навіть ціною свого життя, в першу чергу борються за набуття духовної свободи.

Так історично склалося, що духовне поле України представлено всіма признаними світовими релігіями. Але жодна з них не представлена своїм релігійним центром. Кожна із них представлена різною кількістю своїх адептів, і відповідно має певний статус впливовості на українське суспільство.

Найбільшим числом вірян володіє Церква Московського Патріархату (МП), дочірня структура якої в Україні іменує себе як Українська Православна Церква (УПЦ). Відповідно вона є найбільш впливовою організацією на духовність українців. Тому є сенс розглядати вплив тільки Московського Патріархату.

Для такого аналізу необхідно однозначно визначитись з трактуванням виразу «духовна свобода».

Такою однозначністю є 35 стаття  Конституції яка говорить: Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

В третьому абзаці згаданої статті теза духовної свободи розвивається такими словами: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова».

Як бачимо, Конституція України дає перелік складових духовної свободи та гарантує громадянам права вибору і втілення своїх духовних потреб, а релігійним громадам гарантується повна духовна незалежність від державних інституцій.

Якщо Конституція однозначно узаконює повну духовну свободу громадян і їх релігійним спільнотам, то з чим і за які ідеали борються українські націоналісти? Адже держав з власними, признаними світом духовними центрами — одиниці, а держав, релігійні громади яких духовно підлеглі центрам що знаходяться поза їх кордонами десятки і громадяни цих держав не намагаються перебрати функції центрів на себе, або створити свою власну церкву.

Відповідь на ці питання можна отримати якщо навіть поверхнево заглянути в історію.

Україна, окрім сучасних проблем від Заходу, викликаних актами мерітократичного націоналізму, має проблеми які є наслідком, фактично колоніального, історичного минулого в складі Російської імперії та Радянського Союзу,

Тоді як мерітократи Заходу при нав’язуванні українцям рішень політичного і економічного впливу, в духовному плані заставляють обмежитись лише патріотизмом, тобто розвивати в суспільстві «…почуття відданості до своєї країни або нації, не пов’язане з якою небудь програмою політичних дій». То росіяни силувалися і силуються асимілювати українців в російське суспільство і перетворити українську націю у одне із відгалужень угро-фінських племен яке не повинно пам’ятати коріння свого походження.

Мерітократи і поклонники російської імперії, для досягнення своєї мети, навіть саму назву «Український націоналізм» підкреслено лукаво прирівнюють, або вживають як синонім назв таких нелюдяних політичних збочень в ідеології розвитку світової спільноти як: шовінізм, фашизм, нацизм [2].

В наслідок багатолітнього цькування, на теренах України, слова «націоналізм і націоналіст» стали сприйматися в широкому загалі української спільноти, на рівні підсвідомості, як щось надзвичайно жахливе, в зміст яких не тільки не варто вникати, але і згадувати про них.

В деструктивних діях відносно Українського націоналізму не маловажну роль відіграє також священство Московського Патріархату.

МП виникла на ґрунті Київської митрополії і деякий час ці дві структури існували паралельно. Та після Переяславської Ради, історія твердить, що Українське священство не присягло Московському цареві на вірність. [3].

Але це не завадило в подальшому знищити  Київську митрополію і поглинути її канонічну територію, тобто Церква-дочка самозвано оголосила та привласнила собі права Церкви-матері і силою та неправдою поневолила її. Окрім того, силою підпорядкувала собі Києво-Печерську лавру, яка була особливим духовним центром, лицемірством відсторонила Константинопольську Патріархію з теренів України та заборонила указами друкування книг «малоросійським наречієм» [4].

Але найгірше те, що у всіх релігійних громадах були поставлені священники, і церковні ієрархи лояльні до царського режиму. Які із дня в день проголошували вірникам про меншовартість та недолугість українців, яких вже звали малоросами, і культурну перевагу та духовну велич великоросів.

Не угасало оспівування значення «русских», для всіх народів, за часів Радянського Союзу (і це не зважаючи на те, що більшовики на зорі свого становлення, в своїй Богоборчій війні, фізично майже розправилися з Церквою і її священниками).

В роки незалежності України, промосковська пропаганда духовенства набула апогею. Історичний герб-тризуб публічно з амвонів об’являвся знаком сатани, прапор — ганчіркою, про українську мову говорили і говорять священники всіх рангів, в том числі і очільник УПЦ, як мову низько розвинуту, не здатну передати дух Богослужебних книг. А про націю утверджується як про якесь історичне непорозуміння — українців ніколи не було і нема, українці не мають своєї історії, це одна із гілок «могучего» російського народу, або: українці —  це ополячені росіяни.

Про локальні, не шляхетні дії окремих осіб, які мали місце в історії життя нації, глашатаї від МП трубили і трублять так, наче ці поодинокі, моральні відхилення властиві всім без винятку членам української нації, а їх наслідки стосуються кожного українця.

Але в самих критиків з МП, якщо розглянути їх церковну історію, не так вже все бездоганно.

Церква як, спільнота людей, вже з Апостольських часів, тобто часів живих свідків земного буття Господа Ісуса Христа, страдала і страдає значними відхиленнями які виникли на ґрунті  вчення свого Учителя. Про це свідчать неодноразові докори про недопустимість викривлення вчення Ісуса  вірниками в посланнях самих Апостолів до своєї пастви, та гострі зауваження Церквам в книзі «Апокаліпсис». Про відхилення від норми Ісусового вчення (Євангелія) можна говорити довго, але ми обмежимся декількома яскравими анти євангельськими добре відомими з історії Церкви прикладами.

Апостол Павло в своїй молодості був ревним гонителем християнства, приймав особисто участь у вбивстві Степана — першого мученика за Христа.

Імператор Костянтин І (272 – 337 рр.) особисто звелів слугам вбити свого рідного сина, а згодом (теж по царському наказу) слуги спекли в лазні його жінку-царицю. Перед смертю прийняв хрещення від єпископа-єретика.

Можна привести багато інших, не менш не людяних поступків, з світової історії християнства (наприклад інквізицію), але нас більше цікавить історія Московської Церкви, бо Україна відчуває від МП прямий неопосередкований вплив. Тому будемо черпати інформацію з її історичних джерел.

Яскравим прикладом свавілля, відносно вже добре усталених на той час церковних правил,  є рішення Московських митрополитів і князів ставити митрополитів, на Київську митрополію, без погодження з Церквою – матір’ю в Константинополі, після 1453 р. (рік вигнання уніатів з Константинополя турками–османами і відновлення православ’я).

Беззаконня тривало 136 років (1453 – 1589 рр.). і закінчилося утворенням Московської Патріархії за допомогою насильства, шантажу і підкупу Константинопольського Патріарха Ієремії, який приїхав у Москву по допомогу. [5].

Є також в історії Московської Церкви жахливі сторінки які ніяк не в’яжуться з Євангельським вченням. Це публічні спалення живих людей закритих в металеві клітки спочатку в Москві, а пізніше в Новгороді. Пекельна страта відбулася за рішенням грудневого Собору 1504 р. в Москві. Собор був скликаний для боротьби з єрессю «жидовствующих».

Традицію наджорсткої розправи з неугодними підданими практикував також Петро І спільно з ієрархами Московського Патріархату. Так був спалений Григориій Талицький, за те що називав Петра антихристом, а Москву Вавилоном [6].

В 1714 р був осуджений до спалення на вогні  як нерозкаяний єретик протестант Хома Іванов. [7].

Монах Варлаам Левін був осуджений,  розстрижений та спалений в Москві 22 серпня 1722р. за «политические» и «богохульные» промови. [8].

Спалення як покарання, Петро І прилучив навіть до «Воєнного уставу» 1716 р., в розділ «Артикул воїнський». Показово те, що спалення людини прописано першим артикулом уставу: «весьма сожжен имеет быть».

Історія Церкви МП рясніє також немалим числом прикладів все можливих методів впливу на іновірців для їх переходу в православ’я. Не рідко це був прямий фізичний тиск,  а по декуди доходило до страти тих, хто не бажав прийняти християнство.

Митрополит Макарій, описує серед інших неподобств, які творилися у Московській Церкві, подію примусу яка відбулася в 1535 р., та передувала наверненню в християнство невірників. Суть події така: в Новгороді і Пскові жили казанські полонені зі своїми сім’ями. Всі чоловіки, а це більше 80 чоловік з Новгорода і більше 70 з Пскова, були вкинуті у в’язниці де вони незабаром загинули. Вижив тільки один, завдяки тому що він охрестився. Після гибелі в’язнів, а всі вони були татарами, їх жінки проявили бажання прийняти православ’я. Історик, митрополит Макарій, таке навернення охарактеризував як випадок «не столько добровольнный». [9].

Також варто не забувати про патріарха Нікона [10], який впроваджував свої церковні реформи грубими насильницькими, а іноді кровавими методами. Такі дії Патріарха спричинили розкол в Московському православ’ї і виникнення течії «Старовіри».

Широко знані факти використання владами Російської Церкви і імперії монастирів (чоловічих та жіночих) в якості місць позбавлення волі для невгодних. Деякі монастирі були не просто місцем ув’язнення, або заслання невгодних, вони були реально діючими довготривалими катівнями жертв, яких осуджували на муки провладні люди як духовної так і світської влади. Про таку «братську любов» свідчить наприклад історія Соловецької обителі.

Між іншим, Радянська влада перейняла естафету і перетворила монастир-тюрму в тюрму і присвоїла назву «Стон». Абревіатура розшифровувалася як «Соловецкая Тюрма Особого Назначения».

Згадуваний вже Петро І анулював посаду Патріарха, сформував Синод (собор, рада), назначив цивільного куратора над ним, і впровадив протестантський устав! (Духовний регламент) маніфестом від 25 січня 1721р. для управління Московським православ’ям.

Такі дії царя відверто порушували вже добре усталені світові принципи існування Православної Церкви.

Але не зважаючи на це вопіюще порушення, заведена Петром державно-політична концепція управління Церквою, успішно підтримувалася та експлуатувалася 200 р.

Лише після революції в 1917 р. інститут Патріарха відновили, але устав докорінно міняти не стали, посилили державно-політичну концепцію управління Церквою та  продовжили експлуатацію у своїх цілях.

Цілі за для яких російські правителі використовують православ’я, подекуди далекі від ідеалів Церкви. Однією з таких цілей не євангельського характеру в сучасності є ідея створення «Русского мира». Пропаганда якого на словах закликає до «братського єднання», а на ділі до примусового відновлення Російської імперії. Очолив пропаганду «Русского мира» — Патріарх Кіріл.

Таке ревне сприяння Московської церкви відновленню імперії перетворило релігію верхівки МП в єресь етнофілетизму (пристосування релігії до потреб нації).

Після прочитання наведених фактів виникає припущення що такі ганебні вчинки мабуть мають різке осудження як від духовенства яке було сучасниками подій, так і духовенства що є духовними нащадками сучасників подій. Але ніяких осуджень не відбулося. Навпаки, час від часу суспільство чує від духовенства хвалебні оди одіозним історичним персонажам які вписали в історію Московської Церкви сторінки свавілля, безглуздя та кровавих розправ.

Проте, всім відомі Українські борці за волю України: І. Мазепа і С. Бандера та їх послідовники, піддалися всебічному осуду та переслідуванням як світськими владами так і церковниками Росії і не тільки Росії.

Варто зауважити: Мазепа і Бандера на фоні поступків багатьох церковно-політичних діячів наших захланних сусідів постали не такими вже й одіозними постатями . Та однак їх імена були заборонені для озвучення навіть у приватних розмовах.

А який шалений опір, яку зневагу, та поталу терпіли і терплять ті вірники які насмілились висловитися за відновлення історичної справедливості в царині релігії, тобто відділитися від Московського Патріархату. Адже не секрет, що Київська Метрополія була Москвою незаконно анексована в Константинополя. А відтак, відділення від Москви є актом незаперечної реальності.

Чому так? Чому такий супротив відносно Української Нації у всіх сферах її становлення?  — Відповідь на це питання криється в дуалізмі оціночних критеріїв події, тобто критеріїв глобального впливу та  критеріїв наслідування які працюють на рівні підсвідомості.

Оцінка глобального впливу події проясняє як і наскільки подія може ввести свої корективи в догматичне вчення релігії, доктрини, ідеології держави,  або укладу життя певної спільноти.

Критерії наслідування події, висвітлюють наслідки які можуть наступити в майбутньому при повторі або подальшому розвитку події для конкретного індивідуума — носія релігії, доктрини, ідеології, або індивідуума як члена певної спільноти.

Іншими словами: дуалізм оціночних критеріїв події спонукає особистість зробити виводи про зміни в її житті, і в житті її спадкоємців, та дати позитивну або негативну оцінку тим змінам. Прийнята оцінка формує тип реакції на подію: боротьбу з подією або підтримку події з замовчуванням небажаних фактів події.

А тепер повернемося до своїх прикладів.

Апостол Павло виклав норми життя Церкви, які осталися незмінними до наших часів — це в глобальному контексті, та норми повсякденного життя християн, які є критеріями наслідування Церковних норм. За свою працю, в розбудові Церкви, Апостол отримав підтримку в християнській спільноті, і тому не беруться до уваги факти його участі в організації гоніння на християн, та участь у вбивстві Степана.

Імператор Костянтин І в глобальному плані ввів офіційне визнання християнства на рівні  імперії. Організував вселенський собор християнства. Звелів зробити пошук головного символу християнства — хреста, на якому був розп’ятий Син Божий.

Наслідком діяльності імператора стала заборона організованого переслідування кожного хто сприйняв християнство, що дозволило відкрито сповідувати Христа громадянами імперії. Християнство ступило в епоху свого бурного розповсюдження у світі.

За ці та інші заслуги, Церква признала імператора вельми шанованим великим святим Православ’я, а його земне, особисте життя, фактично в Церкві не розголошується.

Показані приклади є наслідком дії протилежних моральних принципів: добра і зла, де добро мало противаги за рахунок впливу на значні маси членів суспільства, тоді як зло було непримітним для суспільства оскільки його вплив був обмежений, воно було локальне, і діяло на невелику групу суспільства.

Приклади наведені з історії Московського Патріархату, мають інший характер. Тут зло не має противаги відносно себе, але втім воно не отримало і не отримує належної оцінки. Зло оправдується благочестивою метою (цель оправдывает средства), або мовчазливо підтримується, а кричущі небажані факти події або замовчуються, або ігноруються. Однак, в будь якому випадку, тут теж діє дуалізм оціночних критеріїв події.

Так в час становлення Московського Патріархату проявленні Московськими митрополитами і князями свавілля, насильство, шантаж і підкуп вчинені відносно Східних Патріархів, росіяни оправдали метою — здобуття власного Московського Патріархату. Тобто вибудовування релігійної структури яка б в майбутньому була незалежною від зовнішнього світу, і одночасно офіційно признавалася світом. Ця мета має характер глобального критерію, вона формувала імперію.

Критерієм наслідування було здобуття повної особистої свободи Московських ієрархів від впливу Церкви – матері, та задоволення їх особистого егоїзму за допомогою впливу на світові та внутрішні релігійні процеси.

Як бачимо досягнення благочестивої мети відбулося узаконенням беззаконня Московською елітою, яка перейняла методи Візантійської еліти, та окрім того ще й реформувала перейняте татарською ментальністю, тобто жорсткими покараннями за непослух. Такий стиль досягнення мети став нормою політично-релігійного життя Москви на віки, і зі всією можливою палітрою колоритності беззаконня відбився у реформах та поведінці Патріарха Нікона.

Реформи Нікона лежали в площині прищеплення російській пастві безумовної покірності і посилення церковної дисципліни, а не в площині християнської догматики та богослов’я.  Це Нікон  особисто відкрив протопопу Івану Неронову, який був противником реформ, але зрозумівши своє безсилля перед владою Нікона, покорився вимогам церковної ієрархії.

В своїй розмові про старі і нововиправлені книги Нікон сказав Неронову: «Оби-де добры, все-де равно, по коим хощешь, по тем и служишь (і одні і другі добрі, однаково, по яких хочеш по таких і служиш)». Це означало що Неронов разом з іншими незгодними з реформами був проклятий собором 1656 р. не за «двоперстіє» або прихильність до стародруків, а за не покору волі Нікона. [11].

В руслі деспотизму, для  задоволення властолюбних амбіцій Нікона, які мали за мету встановлення безумовного послуху в середовищі монахів, стрільцями 22 січня 1676р., було вбито майже всіх (хто не встиг втекти), чорноризців Соловецького монастиря. [12]. Причиною кровавої розправи  стало не сприйняття Ніконовських реформ.

Жахливі факти спалення, фізичні знищення іновірців (приклади з жидовствуючими, та татарами), примус до безапеляційного виконання наказів, нетерпимість до інакомислячих  (приклади з Ніконом та Петром І),  перетворення Богоугодних справ (приклад з монастирем) в заклади з порядками і звичаями далекими від норм Євангелія, та інші злодіяння з історії РПЦ та Росії  не випали,  але і не згадуються публічно, та не є осудними.  Проте, мовчазливо підтримуються, так як їх глобальним критерієм є укріплення твердої влади над людьми, та страх підданців на багато століть перед церковною та світською владами Росії. Все це мовчазливо оправдується великою метою — побудовою імперії.

Критерієм наслідування стало набуття всіма наступними поколіннями всієї ієрархії церковників і державних чиновників, особистого безкарного самочинства над підлеглими. Інакше мовити: найменший чиновник державної або церковної влади, має теж  розгнуздану владу над підлеглими як і очільник держави або Патріарх МП. Просто рівень розгнузданості залежить від ієрархічної ступені.

Недаром в Росії з давніх часів існує приказка : «Царь далеко, Бог высоко, а мы — на месте».

В наш час нічого не змінилося, дуалізм оціночних критеріїв події відмінити немає змоги. Українська нація теж підвладна впливу законів розвитку суспільства. Того на міжнародному рівні здіймається така лихоманка, особливо в наших бувших метрополіях.

Відхід України, від впливу претендентів на метрополію, руйнує глобальні критерії духовного впливу отих претендентів. Метрополії втрачають відчуття власної могутності та панування, відчуття свого особливого значення в світі, фізичне відчуття втрати людських та економічних ресурсів. Окрім того, в нових умовах, бувші метрополії вимушені доказувати своє право лідерства перед Українською нацією  в конкурентній боротьбі, а не грубою військовою, поліцейською силою.

Руйнування глобальних критеріїв заставляє бувші метрополії вдаватися до заходів по самозбереженню своєї духовної основи, принаймні на рівні мінімуму часів їх існування в якості метрополій. А відтак бувші метрополії поринули в нещадну боротьбу проти становлення нашого Українського націоналізму, народної пам’яті  українців про своїх героїв — символів нації, та кроками України по законній відбудові власної Церкви, яка вже існувала в минулому, та відбудові духовності нації.

Наші опоненти, тобто наші східні і західні сусіди, добре розуміють силу націоналізму, адже всі вони сформувалися як нації на ґрунті власного націоналізму. Розуміння націоналізму як глобального критерію  внутрішньої, непереломної сили піднесення нації, вимушує наших опонентів вдатися до дій які знищують Український націоналізм, а разом з ним Україну, як державу.

Друга частина дуалізму: критерій наслідування події, у зв’язку зі зміною глобального критерію теж зазнає радикальних змін.

У членів метрополії руйнується критерій власної, індивідуальної гідності, яка сформувалася в наслідок могутності народу-поневолювача. Кожна особа метрополії морально відчувала свою зверхність і перевагу над українцем, або українкою в особистому порядку. Кожний член метрополії мав можливість при нагоді, і без нагоди, вказати українцеві на його меншовартість, запропонувати йому відмовитись від свого роду на користь метрополії, за ради здобуття визнання або отримання певних матеріальних благ від поневолювачів.

Але з розбудовою Українського націоналізму, з ростом самоусвідомлення українців як нації, нашим недругам становиться все важче принижувати окремо взятих українця, чи українку. Недруги вже починають розуміти, — українці стали по силі духу принаймні рівні їм. Тому індивідууми бувших метрополій, кожний в окремості, по власній добровільній і безоплатній ініціативі, вступили теж в боротьбу за  збереження своїх особистих амбіцій, за право кожного з них знову стати власником втраченої зверхності, та право індивідуально відчувати себе важливою персоною по відношенню до пересічного українця чи пересічної українки.

 

Дуалізм боротьби — єдиний критерій збереження незалежності

Зі сказаного вище можна зробити висновок що українці, отримавши формальну незалежність, вимушено вступили в дуалізм боротьби:

а). за побудову Української нації і за входження в клуб націй з високо розвинутими технологіями;

б). боріння кожного члена Української нації за визнання його як рівноправну особистість відносно членів суспільств високо розвинутих націй.

Після того, як прояснився механізм виникнення реакції на подію, (в нашому випадку це здобуття незалежної України) стає зрозумілим що просто так, мирно відійти від Російської імперії а також відійти і увійти в дружні стосунки з іншими нашими сусідами, які в різні історичні часи проводили військові загарбницькі дії на теренах сучасної України — не вдасться. Як показує досвід України, і досвід держав які ставали на шлях державності — воля, нажаль, утверджується тільки кров’ю. Дипломатія стає дієвою тільки після неї. Все інше історія не признає.

Всі ті народи, з під влади  яких українцям волею Промислу вдалося звільнитися, будуть робити все від них залежне аби не дати Україні стати рівноправною з ними. Вони будуть намагатися зупинити нас навіть ціною власної крові. Це ми бачимо на прикладі одних і підготовку до пролиття своєї та української крові других.

Як би комусь це не подобалось, але ми повинні брати приклад з Ізраїлю. Євреям усміхнулася доля відбудови своєї державності майже через дві тисячі років. І вони скористалися можливістю, наданою долею, в повній мірі. Наперекір своїм сусідам, перебуваючи в постійній війні, побудували славну національну державу, відродили своє славне минуле, приборкали внутрішні чвари, заставили світ поважати себе, не допустили тимчасових зайд-чужоземців управляти собою, а своїм «бізнесменам» не дали можливості грабувати націю, відродили мертву свою мову, поставили релігію на гідне місце.

Так, ми також приступили до формування своєї нації значно пізніше наших сусідів, та затрималися ми не тому що українці такі вже недолугі, а тому  що така була Божа воля.

Ми теж підвладні дії дуалізму оціночних критеріїв подій. Але в глобальному порядку ми не закриваєм очі на життєві недоліки  наших героїв, визнаємо їх деякі неблаговидні поступки, та не проголошуємо гасло: ціль оправдує засоби.

Наші недруги хочуть нас заставити відмовитися від нашої мови та історії?  — Хай покажуть першими приклад. Від чого відмовитися нашим візаві — українські історики підкажуть.

Відмовлятися від своєї землі на користь сусідів ми не будемо і не маємо права. Обороняти її від зазіхань на неї — будемо, не зважаючи на те що ціна захисту кожного сантиметра оплачується кров’ю. Інакше що ми оставим своїм дітям, внукам, в цілому — нащадкам? Оставим пам’ять про те що на цій землі колись давно жили українці? Ні, так не може бути! Ми її не завойовували — вона нам дана Богом.

Від своїх національних героїв ми теж відмовлятися не будемо, та й не можемо — це наша історія. Ми не маємо других символів.

Чому ми повинні в угоду бувшим нашим поневолювачам, гнобителям нашої нації, потакати і приписувати собі не притаманну нам безмовність, безрідність та безісторичність?

Ми не маємо права іти на поводку наших бувших гнобителів.  Наступив наш час і ми повинні примножити дані нам Богом «талани», а якщо будемо нехтувати даним нам даром свободи, згрішимо перед Богом і втратимо те що маємо.

 

Література

[1]     Шимкевич О. Про Націю [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://olexshym.blogspot.com/2016/12/blog-post.html [Дата звернення: 30.12. 2017].

[2]     Шимкевич О. Про Націю [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://olexshym.blogspot.com/2016/12/blog-post.html [Дата звернення: 30.12. 2017].

[3]     Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн 7. —  С. 39 — 46.

[4]     Шимкевич О. УПЦ — НАВІЮВАННЯ — СЕПАРАТИЗМ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://bogoslov-club.org.ua/?p=6719 [Дата звернення: 30.12. 2017].

[5]     Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн 6. —  С. 31 — 47.

[6]     Смолич И. К.  История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн 8. — Ч 1. С. 74.

[7]     Смолич И. К.  История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн 8. — Ч 1. С. 81.

[8]     Смолич И. К.  История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн 8. — Ч 1. С. 103.

[9]     Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн 4. — Ч 1. —  С. 185.

[10]   Каптерев Н. Ф. Патриарх Никон и царь Алексей Михайлович: у 2 т. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — 2 т.

[11]   Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений , епископ (пред.) [и др.]. — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастыр, 1996. — Кн 7. —  С. 116.

[12]  Смолич И. К. Русское Монашество 988 – 1917/ Приложение к «Истории Русской Церкви» / Юбилейное изд; науч. ред. совет : Арсений, епископ (пред.) [и др.]. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 1999. —С. 253.

 

 

31 грудня 2017 р.                                                                                             Олександр Шимкевич

 

 

 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика