Автор: Геннадій Христокін, Юрій Чорноморець

Людське існування як дар Божий


Визначальним для розуміння людини є усвідомлення дарованості її життя. Людина є перш за все душа, а ідеалістична метафізика так і запрошує: оголосіть душу простою, такою, що не може розпастися. І нехай вона буде природно безсмертна. Сама по собі жива.


О. Г. Флоровський наголошує на дуже важливому вченні святих Отців: людська душа сама по собі є плинною і складною, оскільки вічним і простим природно (суттєво) є лише Бог. Всяка створена реальність в порівняні з Богом – складна і тимчасова. Навіть ангели.


Людська душа є вічною згідно із даром Божим. Бог вирішив вічно продовжувати існування людських душ, які він творить в часі. Таким чином, людське життя не є самостійним, воно є постійним даром Божим.


Існування людського тіла також продовжується весь час земного життя завдяки підтримці із боку Божої благодаті. Без такої підтримки людські організми розпадалися, і смертність перемагала б життя за лічені секунди. Коли св. Григорій Ниський вчить про необхідність підтримки Божої благодаті для вічного існування душі та часового існування тіла, він виходить із переживання того, що Бог тримає все в своїх руках, навіть якщо ми цього не помічаємо.


Св. Афанасій Олександрійський, св. Григорій Ниський, св. Максим Сповідник гостро відчували несамостійність всього створеного. Створене саме по собі є рухливим і нестабільним, — настільки, що природно тяжіє до розпаду. Бог утримує в раю все створене від розпаду повністю, після гріхопадіння – частково. Саме гріхопадіння полягало в самозамкненості створеного від дії Божої благодаті. І ця самозамкненість призвела до прояву сил розпаду, тління, смертності. Бог не відвертався від людини, і тому вона не помирає миттєво після падіння. Але повного взаємопроникнення Життя Бога і життя людини вже немає, а тому тління наростає. Людина бореться із тлінням, народжуючи все нові покоління. Але справжнє звільнення від кола смертності можливе лише завдяки Христу, і подолання смертності завершиться даруванням вічності навіть тілам – в другому пришесті.


Сам о. Г. Флоровський гостро переживає несамодостатність створеного. Парадокс людського існування в тому, що людина онтологічно не самодостатня, потребує підтримки Божої сили для власного життя. Але при цьому людина – самостійна, як самостійна всяка розумна істота. В цьому – знак її богообразності. Людина створена як образ Божий – розумною і вільною, щоб стати богоподібною – у власних чеснотах. Ця богоподібність не могла б бути повністю результатом зусиль самої людини, а тому необхідним би було втілення Бога. Для завершення зусиль утвердження богоподібності людини, для дарування безсмертя душі і тілу від Бога, але із глибин Людського існування. 

Спокуса самодостатності


Єдиним критерієм неправдивості будь-якої філософської, ідеологічної чи богословської теорії для о. Г. Флоровського було вчення про самодостатність. Тобто, якщо певна концепція прямо чи приховано вчить про самодостатність людини (людства, створеного, цивілізації, народу, особистості, тощо) від Бога, то така концепція – не християнська і не вірна. Не християнська – бо суперечить головній інтуїції християнства. Невірна – бо суперечить реально існуючій залежності від Бога.


Головну помилку слов’янофілів та євразійців о. Г. Флоровський вбачає у визнанні самодостатності народного життя в межах Росії. Російський, народний – значить вже правильний, вже виправданий. Для о. Г. Флоровського будь-який народ чи спільнота народів повинна визнавати власну об’єктивну залежність від Бога. І меншу вартість народного життя перед Життям Божественним, яке надається Церквою. Якщо Христа зраджують не заради ковбаси, а заради євразійського духу – то це все одно зрада Христа.


Так само неприйнятним для о. Г. Флоровського є всякий ідеал, занесений із Заходу. Прогрес, цей ідол західників – так само недостойний поклоніння як і ідол Євразії. Нехай тимчасово здається, що прогрес існує реально, є ефективним і корисним. Достатньо поглянути з точки зору вічності, щоб зрозуміти: все це суєта суєт, все це було і знову буде. Неприйнятне для о. Г. Флоровського і романтична самозакоханість творчих особистостей: від філософів і богословів до художників і політиків. Людська душа – це маленьке скельце, в якому може бути відображеним єдине в духовному всесвіті сонце – Бог. Саме по собі це скельце – річ маловартісна. Саме по собі воно не містить в собі ні істини, ні правди, ні цінностей, ні духовних багатств. Все це виявляється в цьому скельці тоді, коли на нього світить Бог. А для того, щоб Бог світив і скельце відображало в собі – і для всіх – істину, правду, цінності – треба щоб це скельце вийшло із туману самозакоханості, самоспоглядання. І все, повністю, повернулося до Сонця. Маленька хиба в повороті – і вже в скельці-душі не видно Бога.


Бути відкритим до Бога важко. Потрібна святість, потрібна рішучість. Потрібне служіння Богові, а не собі. Потрібна самопожертва. Звідси о. Г. Флоровський модель християнського життя особистості і спільнот вбачає в євхаристії. Не собі, але Богові. Не для себе вимолюючи, а дякуючи за благодіяння. Не своєю людською силою, а благодаттю. Саме так все повинно звершуватися людьми. Сама особистість – із усім її творчим потенціалом, все суспільне і національне життя, всі державні і наддержавні проекти – це хліб, що має приноситися Богові. І ним освячуватися. Це хліб людський, такий що випікається людьми. Він має бути реальним, а не утопічним. Він має бути чистим і живим хлібом. Людина, християнин, має боятися домішати своєї нечистоти до чистого хліба, який буде принесений Господу. Інакше для освячення буде запропонована Богові жертва нечиста, святотатська.


Звідси – високі вимоги о. Г. Флоровського до власної теологічної думки. Високі вимоги до богословів минулого. Різкі оцінки філософії як світової, так і вітчизняної. Трагічне переживання історії. Ясне усвідомлення не достоїнства всіх християнських імперій і держав. І на фоні цього трагічного усвідомлення два звертання о. Георгія. До Бога: Дякую, що нас недостойних терпів і терпиш! До людей, особливо – до християн, ще більше особливим чином – до богословів і філософів, політиків та ідеологів: не повторюйте помилок попередників, випікайте власний хліб із страхом перед Богом Живим!

Подолання егоїзму віруючими в Церкві


В XIX столітті російські догматисти визначали Церкву як зібрання віруючих, об’єднаних спільним віровченням. Наприклад, св. Філарет Московський писав у своєму «Православному катехізисі»: «Церковь есть от Бога установленное общество людей, соединенное православной верой Законом Божиим, священноначалием и таинствами». Такого роду визначення Церкви були створені із «людської точки зору». Церква уявлялася як об’єднання особистостей. О. Павло Флоренський закликав повернутися до того розуміння Церкви, яке було у апостолів і святих отців. Церква сама по собі існує як Тіло Христове. Існує об’єктивно, буде існувати вічно. Визначення Церкви як Тіла Христового – це визначення при «погляді зверху». А в богослов’ї саме такий погляд є правильним. Погляд же «знизу», з точки зору людини завжди несе на собі сліди суб’єктивності, часткового розуміння істини.


Якщо єдиним правильним визначенням Церкви є розуміння її як Тіла Христового, то виникають два дуже важливі питання: як саме Церква є Тілом Христовим тут і зараз, для ось цих людей? Як існування Тіла Христового співвідноситься із тим, що в повсякденному досвіді Церква є таки громадою вірних?


Згідно із о. Г. Флоровським вірними є обидва визначення Церкви – і як Тіла Христового, і як громади вірних. Церква є єдиним Тілом Христовим, але реально її існування як Тіла Христового має місце під час здійснення євхаристії, під час причастя вірних в конкретній громаді. О. Г. Флоровський помічає, що джерелом негараздів у Церкві є не сам принцип визначення церкви як громади вірних. Громади самі по собі – явище об’єктивне, особливо із уваги на те, що вони формуються навколо євхаристійної чаші. Адже єдине причастя створює громаду, а не навпаки. А причастя –це присутність об’єктивного і абсолютного, яка робить і саму громаду не суб’єктивною, а об’єктивною реальністю. Саме існування громади під час і після причастя є реальністю абсолютною, що виходить за межі людського і особистого. Церква як Тіло Христове «кафолічна», тобто всеохоплююча, повсюдна, соборна. Так само і громада реалізує кафолічність. Громада є єдиною для всіх її членів попри на їх національні чи цивілізаційні характеристики, незважаючи на вікові чи статеві особливості.


Егоїстичні і суб’єктивні мотиви в церковному житті з’являються від національного чи культурного егоїзму народів. Також важливим фактором наростання егоїзму може бути змагання проводів церков за першість, за душі вірних. Ці змагання виникають внаслідок спокушення трьома відомими спокусами: через «хліб», тобто матеріальні вигоди; через «владу», тобто намагання володіти церковним і світським впливом на життя народів; через «самобожнення», тобто коли керівництво вбачає в своїй діяльності чи покликанні власних церков якісь особливі «місії». Цей останній тип домагань найбільш небезпечний. Романтичні утопії про особливі долі власних народів, церков, себе особисто захоплюють ієрархів, богословів, філософів.


Проти цього егоїзму о. Г. Флоровський пропонує повернення до універсальної церковної свідомості. Універсальною є біблійна священна історія. Універсальною є історія християнства. В житті християнських народів виправданим є не все, що в ньому має місце. Цілий ряд явищ народного життя не мають відношення до християнської ідентичності цих народів. Розуміння потреби в універсальності приходить через смирення перед іншістю. Наприклад, росіяни марять про особливу роль Русі в історії православного світу. О. Г. Флоровський особливо наголошує вказує на тому, що найголовнішим: догматами, християнською культурою, богослужінням росіяни завдячують грекам. Самі ж росіяни вносили в скарбницю православної культури не православні (і суперечливі між собою) явища: націоналізм і романтичні утопії, нетерпимість і запопадливість перед Заходом. В свою чергу, греки отримали християнство від євреїв. При цьому о. Г. Флоровський не пропонує повернутися ні до грецької, ні до єврейської ідентичності. О. Г. Флоровський розуміє, що жолудь первісного християнства виріс давно в могутнє дерево. І грецька православна традиція часів Святих Отців відіграла і відіграє роль стовбура, а єврейська ідентичність давно стала корінням. Російське православ’я – це лише частина крони. І ця частина крони не може жити без стовбура і коренів. Вижити всьому дубу без значної частини крони важко, але можливо. Це доводить досвід XX століття.


altПропонуючи відродження біблійного стилю мислення о. Г. Флоровський закликає тим самим усвідомлювати власні корені, які до сих пір залишаються і нікуди не зникли. Неможливо все звести виключно до біблеїзму. Це була б штучна протестантизація православ’я, зрубування всього дубу. Пропонуючи повернутися до стилю мислення грецьких отців, розвивати неопатристичний синтез в теології, о. Г. Флоровський закликає цим самим усвідомлювати власну опору, яка до сих пір тримає все світове православ’я на собі. Зведення всього православного богослов’я тільки до відтворення спадщини отців перетворило б Церкву на наукове патрологічне товариство, на грецьку культурну спільноту. Тому о. Г. Флоровський, розуміючи відірваність крони від стовбура і коренів ставить відродження біблійного і святоотцівського стилів мислення двома завданнями, вписаними в ширший контекст «синтезу». Православ’я потребує розквіту загально-православної сучасної культури. Це можливе при відродженні біблійного і святоотцівського мислення, але в рамках творчого будівництва загально-православної ідентичності. І ця ідентичність повинна бути прийнятною і для католиків, і для протестантів. Бо православ’я – це той Отчий Дім, із якого вони вийшли. І розкриття універсалізму православ’я зробить можливим їх повернення до єдиної Церкви.


Таким чином, у відношенні до Церкви вірні покликані визнати власну несамодостатність. Не можна просто зібратися вдвох, втрьох, або цілою громадою чи юрисдикцією і вважати себе Церквою. Важливо, щоб Бог дійсно перебував «посеред» громади, згідно із власною обіцянкою. А для цього громада має належати Богові, віддати себе Йому: Отцю, Сину і Святому Духові. І це можливе саме на літургії. Завдяки євхаристії здійснюється обіцянка: «і Я буду серед Вас». Без євхаристії немає Церкви, і немає «зібрання в ім’я Моє». Зібрання в ім’я самих себе – ось спокуса християнства. Ця спокуса оголосити себе «Павловими», «Аполосовими», «Кіфіними» ще з часів апостолів переслідує християн. Власним партикуляризмом християнські громади можуть відгороджуватися від Церкви. Церква не має кордонів, бо Тіло Христове безмежне. Але люди можуть відгороджуватися від Церкви, ставити кордон між собою і Христом, своєю громадою і Церквою. Цей кордон може проходити завдяки спокусі розуму – і тоді маємо єресь, особливе вчення. Цей кордон люди можуть провести піддавшись емоціям – і тоді маємо розкол, особливу спільноту. Християни ж завжди «кафолічні» — тобто універсальні, вселенські. Вимога християнського універсалізму може сперечатися із національним партикуляризмом чи імперським універсалізмом. Християнський універсалізм не знає жодних меж: лише існування во Христі об’єднує християн. Всі національні чи імперські цінності, культурні та цивілізаційні особливості долаються християнами. Саме тому з давніх часів Церква була викликом для всіх державних устроїв, які претендували на вищий авторитет в людському житті. Церква з самого початку протистояла претензіям національних держав і імперій на найвищий авторитет, захищаючи як права Бога, так і права людини. Захист цих прав виливався також в захист прав самої Церкви. Цей захист прав в ідеалі ставав захистом прав всіх людей без виключень. І в цьому теж виявляється «кафолічність» Церкви і християн, тобто універсальність, що не має жодних кордонів і обмежень. Ця універсальність дає християнам особливу свободу – від обмежень. Особливість християн – лише в тому, щоб бути християнами. В усьому іншому християни принципово вільні, і можуть бути зовсім різними. Важливо бути лише християнами і не зраджувати цій універсальній ідентичності.

Подолання егоїзму громадянами в християнській державі


Держава знає власну спокусу заступити для людей місце Бога і Церкви. А саме, держава – особливо імперія — схильна оголошувати себе вічною і цінною, вважати себе «земним Богом», який дарує людству всі блага. О. Г. Флоровский пише:


«Рим предлагал “мир,” Pax Romana, и “справедливость” всем людям и народам, находившимся под его господством. Он утверждал, что является окончательным воплощением “гуманности” всех человеческих ценностей и достижений.


В ретроспективе все эти притязания могут показаться просто утопическими иллюзиями, пустыми и тщетными мечтами. Такими они и были на самом деле. Но эти мечты охватывали лучших людей того времени — достаточно назвать Вергилия. Утопическая греза о “Вечном Риме” пережила крах реально существовавшей Империи и на века воцарилась в политическом мышлении Европы. Парадоксальным образом ее зачастую лелеяли даже те, кто по логике всей своей веры, казалось бы, лучше всего должен быть защищен от ее обманчивых и волнующих чар. По сути дела, представление о нерушимом или “вечном” Риме господствовало в христианской мысли средневековья — как на Востоке, так и на Западе».


І сьогодні існують утопічні претензії держав та імперій на те, що саме вони дають власним (і навіть чужим!) громадянам всі земні блага та цінності. І деякі християни – як не дивно – їх підтримують.


Всі блага дані Богом. І все що мають держави і дають власним громадянам – все це існує завдяки Богові, завдяки його постійній підтримці. Причиною процвітання держав та імперій є не вони самі по собі, а Бог та молитви християн. Християни настільки, наскільки вони є християнами, є незалежними від держави – як душа від тіла. Церква може існувати незалежно від держав і імперій. А держави та імперії не можуть існувати як гуманні без натхнення з боку християнських ідеалів. Так само як тіла не можуть існувати без того, щоб оживлятися душею.


Для о. Г. Флоровського особливе значення мав візантійський урок. Відразу після виникнення візантійської імперії розвивається чернечий рух. О. Г. Флоровський вважає це явище симптоматичним: справжніх християн не влаштовує компроміс із державою, вони будують в пустелях альтернативні спільноти. Ці спільноти стають основою для християнської культури Візантії. Держава так і не змогла повністю християнізуватися. Сьогодні російські ідеологи в особі о. Тихона Шевкунова вважають, що у всіх бідах і падінні Візантії винний Захід та ті візантійці, які потрапили під його вплив. О. Г. Флоровський бачив принципово іншу правду: із самого початку власного існування Візантія не була ідеальною. Навпаки, високі податки підривали сільське господарство, заохочували селян до того, щоб здатися на милість мусульманських завойовників. Крім, того із перспективи сьогоднішнього дня принципово невірно розуміється візантійський ідеал симфонії царства і священства.


Сьогодні ми більше думаємо про єдність священства і царства, а для візантійців було важливим і розрізнення цих двох реальностей. Адже в часи античного Риму сама держава була язичницькою релігійною спільною, свого роду «церквою»: «Империя была, по существу, политико-экклезиастическим институтом, не только государством, но и церковью. Иначе она оказалась бы чужда представлениям людей античности». Першим завданням візантійців була «секуляризація» образу держави. Для цього Церква і відмовилася визнавати імператора власним главою. Держава і Церква стали двома різними інститутами єдиного християнського суспільства. Взаємодія і спів-діяльність цих інститутів виключала їх злиття в єдине ціле. Канони забороняли церковним очільникам керувати державою. Імператор визнавав самостійність священства і ніколи не претендував на те, щоб стати «по сумісництву» патріархом. Важливість середньовічного досвіду розділення держави і церкви полягає в тому, що таке розділення було проведене внаслідок наполягання церкви на власній самостійності.


Для о. Г. Флоровського принципово важливим було розуміння візантійцями того, що держава і церква існують для людей. Церква є засобом для здійснення Божого діла спасіння людей. Держава є засобом наведення порядку в справах земних, оскільки держава забезпечує безпеку громадян та можливу ступінь життєвих благ для суспільства. Принципово важливо, що держава існує не заради самої себе і не заради збереження Церкви. Держава безумовно зобов’язана турбуватися про свободу і благополуччя Церкви. В знаменитій передмові до шостої новели Юстиніана, в якій говориться про симфонію держави і церкви, йдеться навіть про те, що держава має турбуватися про моральність священників. А сама новела власне і полягала в нормах покарання аморальної поведінки священників. При цьому імператор вважав, що держава має право судити священників як істот земних, хоча і не має юрисдикції над їх душами. Але вся ця турбота про Церкву та її служителів не дає державі права чи обв’язку існувати заради Церкви. Держава існує все-таки для громадян: їх безпеки і благополуччя. Тим більше Церква не існує заради держави, навіть якщо ця держава – всесвітня християнська імперія. Церква існує заради спасіння душ людей.
О. Г. Флоровський говорить про реалізм візантійців. Занадто часто дослідники та ідеологи приписують візантійцям різного роду достоїнства та гріхи, різного роду концепції державного та імперського життя, говорячи про цезарепапізм та руйнівну роль імператорів-єретиків. О. Г. Флоровський наголошує на необхідності вдивитися в сам смисл візантійської історії, в саму букву візантійських законів та канонів. І при уважному погляді виявиться, що Візантія не знала того самодержавства, яке довело до загибелі Росію. Не знала і того підкорення Церкви державі, яке обезсилило РПЦ в синодальний період. Візантія мала власну специфіку. В ній завжди зберігалася хоча б формально процедура вибору імператора народом. В ній завжди патріархи мали змогу відстоювати власну церковну політику і разом із чернецтвом завжди перемагали імператорів-єретиків. Якщо не відразу, то через деякий історичний час. Для о. Г. Флоровського дуже важливим є висновок: Візантія була кращою за Росію, але навіть вона не була ідеальною. І саме тому Візантія впала. Тим більше не могла історично встояти російська автократія та російський цезарепапізм. Для Візантійської та Російської імперії прийшов час суду, наступили власні есхатологічні часи. «Ты взвешен на весах и найден очень легким» (Дан. 5:27).


В сучасному світі розділення держави і Церкви стало юридично закріпленим у більшості країн світу. Також у великій кількості країн законодавчо врегульована сфера взаємодії держави і Церкви. О. Г. Флоровський вбачає в такій практиці вірність візантійській лінії розвитку церковно-державних відносин, можливість для Церкви вільно і безборонно проповідувати Христа і здійснювати діло спасіння.


Християни не мають слугувати державі як самодостатній цінності. Звичайні християни мають бути вільними від держави так, як були вільними візантійські монахи. І ця свобода не буде перепоною для розбудови християнської культури. Саме в цій області вірні православної Церкви, залишаючись вільними від держави, можуть подарувати суспільству плоди власної праці. І в цьому полягає шлях звільнення від спокуси колективним егоїзмом: національним, імперським, цивілізаційним, юрисдикційним. Християни мають творити не для держави, а для людей, не для нації, а для національної культури, не для загальнолюдської цивілізації, а для всіх людей. О. Г. Флоровський впевнений, що в Царстві Божому не буде ні Держав, ні Імперій. Але культурні досягнення християн встоять в есхатологічному вогні. 

Все минеться – але не минеться Любов. Все минеться, тому що мало домішку егоїзму. Егоїзм побудований на ілюзії самодостатності. І тому есхатологічно приречений. Бо в дійсності все існуюче існує в Богові, його благодаттю та в спрямуванні до спілкування із Ним. Збережеться все, що усвідомить власну недостатність та почне свідомо жити Божою благодаттю. Збережеться все, що стане належним до тієї Боголюдської Любові, яка є «приносяй и приносимый, приемлей и раздаваемый» без всякої домішки «занадто людського».

Религия в Украине

No tags for this post.
 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика